Поняття героїв і ворогів заважають країнам співпрацювати, – Такаші Хірано
У рамках нашої рубрики "Тісна планета" ми поспілкувались з японцем Такаші Хірано - фотографом і викладачем, який провів в Україні п'ять років - викладаючи в університеті японську та вдосконалюючи свою українську. Інколи - з культурними непорозуміннями, про які можна дізнатись з нашої розмови.
Такаші народився маленькому місті Йонаго, яке розташоване на однаковій відстані від Хіросіми і від Осаки, біля Японського моря. В дитинстві йому подобалось читати книжки свого тата, вчителя географії, і Україну Такаші знайшов в одній із них. Так і почалось його зацікавлення, яке, зрештою, привело нашого героя в Україну.
"Я знайшов університет, де один японець викладає українську мову. Там була спеціальність російська мова, але через можливість вивчати українську я таки вступив до Токійського університету іноземних мов. На магістратуру я вступив до іншого університету, але його я кинув. Тоді почав працювати фотографом, бо важко було знайти якусь іншу роботу чи роботу, де можна було б використовувати українську мову", - розповідає Такаші.
Про фотографію, якою він почав займатись ще в університеті, почали схвально відгукуватись не лише друзі, а й професійні фотографи.
Але зараз ця сфера почала помітно занепадати, тому що Інтернет має великий вплив, друкується менше паперових журналів, їх купляє не так багато людей. Для фотографів просто поменшало роботи.
Напевно, тут має значення і те, що з доступною технікою кожен сам собі може бути фотографом.
У нас навіть дуже відомі і здатні фотографи почали працювати за маленьку плату, а для молодого покоління немає роботи. Через це я почав шукати інші можливості і побачив оголошення посольства Японії в Києві про викладання японської мови в різних українських університетах. Там це було подано як волонтерство через низьку, як на рівень Токіо чи Японії, зарплату. Це в десять або більше разів менший заробіток. Але через бажання використовувати десь українську мову я вирішив спробувати і мене прийняв Львівський національний університет імені Івана Франка.
Фото Юліани Паньків
На якому рівні ти вже на той час знав українську мову?
Граматику знав, але забув відмінки. Головне, що були базові знання, які дозволяли нормально спілкуватись на побутовому рівні.
Але твоє зацікавлення, напевне, все ж починалось з Європи загалом або зі Східної Європи?
Так, це була цікавість до всієї Європи, але якогось холоднішого в ній місця. Так само приваблювали мене Німеччина і Росія. Пригадую тільки, що Росію я перестав любити через початок Чеченської війни. Тоді в Японії з’явилось багато негативних новин про дії російської армії в Чечні. А коли я спілкувався в Інтернеті з росіянами, то вони говорили про ворожість чеченців і це було схоже на вплив пропаганди. Через вік я не міг ще робити своїх власних об’єктивних висновків.
Водноча для мене було дуже цікавим те, як Україна відновила свою культуру і мову після здобуття незалежності. Ну і носіїв української мови не так вже й мало.
Якщо ти пам’ятаєш якісь негативні новини про Росію, то якими вони на той час були про Україну?
Напевне, новин про Україну не було як таких взагалі. Навіть зараз японці знають про Україну небагато, тому зрозуміло, що кільканадцять років тому ситуація була набагато сумнішою. Але в дитинстві мені здавалось, що я знайшов щось дуже цікаве, про що мало хто здогадується. Пізніше в університеті я вже читав про Україну япономовну літературу, під час написання бакалаврської – англомовну.
Ця література стосувалась більше політики і одне з питань було про організацію чорноморського співробітництва, тобто спрямування зовнішньої політики України на південний напрямок. Я пригадую роботу одного американського науковця, який писав про історію регіону Чорного моря.
Такі речі набагато легше писати місцевим дослідникам, але в цьому випадку у них завжди є свої вороги і герої, а це такі поняття, які заважають нормальній співпраці між країнами.
Згодом, п’ять років тому, ти отримав роботу викладача японської в Україні. Як ти вживався у новій для себе ролі?
Я почав викладати і викладав японську чотири роки, але загалом в мене не було для цього спеціальної освіти. Тому і робота була важка, або навіть швидше – звикання до роботи. Паралельно я продовжував займатись фотографією і влаштував у Львові досить успішну, як на мене, фотовиставку.
Фото Юліани Паньків
Це ж не так просто організувати щось схоже? Хто тобі в цьому допомагав?
Допомагали мої студенти і нові друзі, яких я вже знайшов в Україні. Це і українці, і студенти-іноземці, які вчились у Львові. На виставці були мої роботи з Японії – фотосесія однієї дівчини. Це була серія про приватне життя звичайних людей, також з роботами в жанрі ню. Ми подорожували разом різними країнами і так виникали нові фотороботи. Тобто це було повсякденне життя, подорожі і приватне життя.
За п’ять років в Україні я теж багато нафотографував, але ці роботи, переважно, не були об’єднані темою. Зараз я потрохи переглядаю їх, кращі відкладаю в папки і, можливо, уже в Японії вдасться видати їх окремим альбомом.
Згодом саме через фотографію у тебе виникли деякі проблеми з університетом.
На презентацію моєї виставки прийшли інші викладачі, мої фотографії були доступні і в Інтернеті. А скандал виник уже пізніше, минулого року. Одного вечора мені неочікувано зателефонували і сказали, що з наступного дня мені заборонено приходити до університету. Я розповів про це студентам і вони почали протестувати перед деканатом. Наступного дня студенти прийшли вже з батьками, декан сказав, що такого ще не було в історії факультету і мені дозволили працювати далі. Це було взимку півтора року тому.
На мою думку, зараз ставлення до фотографій в жанрі ню стає консервативнішим. Але якщо це дозволяє свобода слова, то треба максимально показувати свої думки. Якщо ж є конкретне правило, яке щось забороняє, то я через нього не переступатиму.
У випадку з моїми фотографіями хтось, можливо, просто знайшов можливість задовільнити свою неприязнь щодо мене і поскаржився на неприпустиму, на їхню думку, мою діяльність як фотографа.
Якщо на прикладі цього непорозуміння порівняти українське і японське суспільства, наскільки вони різні?
Люди в Японії більш відкриті до сприйняття різних проявів мистецтва. Навіть до порнографії японці ставляться досить нейтрально. Я фотографував ню ще в студентські роки, показував роботи своїм викладачам і вони абсолютно нормально до цього ставились.
Цілком можливо, що тут ще має значення питання релігії. Через релігійну культуру в Україні люди більш строгі у своїх висновках. Хоча, навіть у католицькій Польщі кілька років тому відкрили гучну виставку, пов’язану з правами сексуальних меншин. Були протести, але там це таки вдалось зробити. Можливо, в моєму випадку я просто не надав питанню релігії належної уваги.
Можливо, через релігійні та світоглядні відмінності у тебе час від часу виникали й інші схожі ситуації чи особисті несприйняття чогось?
Ну зі світоглядом простіше, такі питання можна просто обговорювати. Інакше з релігією, бо вона категорична. Це не та тема, про яку легко говорити за пивом.
Фото Кетеван Кантарія
Крім того, ти кілька років пропрацював в Україні викладачем. Як ти оцінюєш цей досвід для себе?
Я задоволений тим, що здійснилась моя мрія перебувати в Україні впродовж деякого часу, незважаючи на згадані раніше непорозуміння. І цей досвід пригодиться мені в майбутньому. Як викладач я намагався впроваджувати якісь нові моделі викладання, мої студенти через це робили мені компліменти і дуже ретельно виконували всі завдання.
Загалом між українською та японською вищою освітою багато відмінностей. Для більшості навчання закінчується бакалавратом і дуже мало японців вступає на магістратуру. Коли в тебе диплом магістра – тоді навіть складніше знайти роботу, бо тоді ти вже отримуєш дуже вузьку спеціальність. В Японії це трохи по-іншому, аніж в європейських університетах з Болонським процесом. І на третьому курсі японці починають шукати роботу. Знайти її після закінчення університету дуже важко.
Як відбувається цей пошук робочого місця?
Це все відбувається дуже систематизовано. Є багато компаній, які допомагають студентам в пошуках. Організовують спеціальні зустрічі, форуми, де можна знайти роботодавця і почати працювати на нього після отримання диплома бакалавра. Я ж хотів працювати в університеті і тому вступив на магістратуру, яку потім і покинув.
У тебе не було ідеї вивчати фотографію, якщо ти вже нею займаєшся?
Вивчати мистецтво, на мою думку, - це не дуже корисно. Так, якщо ти хочеш на цьому просто заробляти, то краще вивчати. Але якщо плануєш творити щось нове – то краще таки не вивчати цієї сфери і не піддаватись чужому впливові.
До речі, в Японії я ніколи не чув про факультети журналістики. Це треба перевірити, але журналістами, як на мене, починають працювати спеціалісти різних галузей.
Чого, на твою думку, українці не знають про Японію?
У Японії багато особливих звичок і традицій. Якщо ти, наприклад, працюєш у якійсь фірмі, тобі дуже важко відмовити своєму директорові, який пропонує піти на пиво. В такому випадку негарно відмовляти, навіть якщо ти не хочеш, втомлений чи маєш інші плани. Добрі стосунки зі співробітниками і керівництвом – це дуже важливо. Через це деколи доводиться жертвувати і особистим життям. У Токіо чоловіки одружуються, коли їм, в середньому, 32 роки. Для жінок середній вік, коли вони виходять заміж – це 30 років.
Загалом коли йдеться про молодь, японську чи українську, то стереотипи тут вже не діють. І Японія зараз не така, як про неї можна було прочитати в радянських підручниках. Є багато японців, які не хочуть працювати. Деякі просто не мають можливості знайти роботу. В іноземців більшість уявлень про Японію, переважно, не мають нічого спільного з дійсністю.