Право на родину: як навчитися батьківству і чому це важливо

Крім того, наше суспільство не вирішило до кінця питання освіченості батьків, нерозуміння дитячої психології та недостатньої кількості фахових спеціалістів.

У першій частині інтерв'ю з фахівцями соціальної роботи МБО "СОС Дитячі Містечка Україна" читайте: чому психотерапевт – це як "бабай" для багатьох дорослих, як відрізняються підходи до виховання біологічних і прийомних дітей, чи варто всиновлювати дитину, якщо ваша особиста травма втрати близької людини ще не загоїлася: Прийомні родини: надія для дітей, що пережили "маленьку смерть"

Про сексуальне насильство і його неподолані наслідки

Світлана Тунтуєва, начальник підрозділу сімейних форм виховання Луганського обласного відділення "СОС Дитячі містечка": Ще одна проблема, з якою стикаються прийомні батьки, – це діти, постраждалі від насильства у біологічних сім'ях, і часто – сексуального. Оскільки прийомні сім'ї створюються вже через кілька років по тому, діти досягають підліткового віку, як правило, це дівчатка, і з процесами, які з ними відбуваються, прийомні батьки не знають, що робити.

Забезпеченість кадрами у державних партнерів – дуже низька. Психологи є не на кожній території, ще й не кожен психолог здатен працювати з такою травмою як сексуальне насильство чи домагання. І батьки не знають, що з цим робити.

Ще зіткнулися з проблемою, що прийомні батьки дітей підліткового віку навіть вимовити не можуть слово "секс" або "сексуальна поведінка". Кажуть – "ви що, будете з нами "про це" говорити? Ой, що там про це говорити? Я провокую їх на вимовляння цього слова, а вони не хочуть навіть його вимовляти.

Тетяна Федотова, практикуючий психолог: А у багатьох дітей поведінкова реакція насправді – саме гіперсексуальність. Вони намагаються і оголюватися, і демонструвати свої "прикраси", при цьому зовсім не вміючи спілкуватися з протилежною статтю. Хто має навчити цьому – прийомні батьки. А вони часто й самі цього не знають. А іноді – й навіть про елементарні правила гігієни для дівчаток і для хлопчиків.

Світлана Тунтуєва: Тому ми на 2018 рік запланували батьківський день, раз на два місяці. Будемо планувати тематики, які їм були б цікаві. Це будуть не просто лекції, а і якісь практичні заняття, і навіть рекреаційні. Щоб вони могли брати ресурс із цих зустрічей, бо тренінги, які ми проводили, показали, що кожен із них може бути ресурсом для іншого. У кожного є свій досвід, якісь позитивні результати. У когось – негативні, але це теж досвід, на якому можна вчитись.

Коли дитина – "об'єкт"

Світлана Тунтуєва: Не хочу образити державу, але у нас чомусь на державному рівні провадиться якась "каральна" соціальна робота. Якщо є проблема у біологічної родини – її треба покарати і дитину з родини забрати. Причому часто дитині навіть не повідомляють, що з нею буде. Як у випадку нашого Саші: приїхала група людей і забрала його, в чому був – гумових чоботах і светрі з дорослого плеча. Ніхто не пояснив – чому, куди і навіщо. У нас дитина сприймається як суб'єкт, "буратіно", якого вистругали і мають право розпоряджатися, як кому забажається.

Ми всі говоримо про систему захисту прав дитини, у нас прекрасне законодавство. Але коли справа доходить до конкретної дитини – не знаю, куди діваються мізки людей, які приймають такі рішення. Хоча я з великою повагою ставлюся до своїх колег, бо теж маю досвід роботи у державній сфері. Але – забрали дитину з родини, витерли піт, влаштували в інтернат. 56 дітей на 112 спеціалістів, нагадую. Потім треба влаштувати у родину. А хто підтримує таку родину? Соціальний працівник за законодавством, якщо родина функціонує більше року, в такі сім'ї не так часто вже навідується. Але у центрів соціальних служб немає такої психолого-педагогічної служби, яка б на першому етапі надавала підтримку прийомній родині і її дітям. Виходить, що сім'я, виконуючи якусь важливу місію для дитини, себе і держави, залишається наодинці з тими проблемами, які у процесі з'являються.

А ще ж є школа. Де так: "А, так ти з прийомної родини, сирота – на останню парту". І у дитини по досягненню 18 років уже штампів ніде ставити. І працювати з такими дітьми дуже важко. У нас був хлопець, який нам казав: "Що ви мені тут розказуєте. Я в 9 років уже курив, пробував наркотики, жив біля теплотраси і годувався картопляними шкірками зі сміття. Думаєте, у мене щось може бути гірше?".

Наталія Литвинова, соціальний педагог, фахівець соціальної роботи: Але цей хлопець, коли ми їх возили на відпочинок у табір, побачивши на вокзалі хлопчика-жебрака, єдиний з усіх, враховуючи дорослих, віддав йому свій "тормозок" з їжею. Сказав: "Я сам такий був". Навіть попри те, що там за рогом стояли батьки цього малюка, які на ньому просто таким чином заробляли. Але ті, хто це пережив, по-іншому бачать життя.

І додам щодо державних служб. У нас був випадок, коли у батька був намір віддати дочку після смерті дружини в інтернат. Завдяки нашому втручанню дитина залишилась у родині. Але факт: коли соціальні служби прийшли з черговим візитом його перевіряти, він сказав: "За півтора року, коли я вдівець, ви жодного разу не спитали, як я, чи важко мені. А тільки перевіряли, докоряли, засуджували. І не запропонували допомоги".

Читайте також: Подолати совок: як не загнати родину в пастку

Про дитячу психіку

Світлана Тунтуєва: Ми завжди батькам кажемо, що насправді дитяча психіка дуже мудра, і діти самі демонструють, що їм потрібно. Важливо просто це побачити.

Ми цього року готували батьківську конференцію, для батьків і дітей. Готували такі відеоісторії про дітей у нашому центрі, про те, що тут відбувалось, як вони мінялися. І для багатьох батьків це було відкриття: які, виявляється, діти у них талановиті, безпосередні, відповідальні. І це їх зближує. Батьки починають пишатися своїми дітьми.

Ще ми готували виставку художніх робіт наших дітей у міській бібліотеці. Потім ледве забрали їх, бо відвідувачам і організаторам дуже сподобалися ті роботи авторів, яким 14-16 років, так вони майстерно і глибоко написані. А батьки потім почали розповідати своїм знайоми про цю виставку, і казати "Це моя Оля", "Це моя Женя". З гордістю. І там, де раніше вони не бачили особливих талантів у своїй дитині, тепер стало їх видно. Тому батькам кажемо: варто за дитиною спостерігати і відгукуватися на її запити і потреби. І таким чином можна змінити багато що.

Наталія Литвинова: У нас була така історія. Недавно, дзвінок від мами. Тремтячим голосом: "Не знаю, як і розповісти… Наша Юля коня купила". А дитина збирала гроші на картку, потім нічого нікому не сказавши – купила коня. Увечері приїздить фургон і вивантажують звідти живу конячку, кажуть – забирайте. У мами істерика, у всіх істерика, Юля боїться йти додому, а кінь стоїть. Довелось говорити про відповідальність із Юлею, а з батьками – про потребу дитини в увазі. Що їй довелося купити коня, щоб ви на неї увагу звернули. Не хом'ячка і не кицьку, а коня, щоб гіперболізувати. Про прихильність Юлі до коней ми знали ще з її поїздки в табір, коли вона втікала звідти до стайні, щоб постояти біля того коника. Але ж купити коня – це сигнал, що дитина сама потребує уваги і турботи. Як тільки дитина просить котика, песика, хом'ячка – це сигнал, що чогось вона недоотримує, треба з'ясовувати – чого саме.

Світлана Тунтуєва: Поки ще не купила коня. У нас це тепер така метафора: давайте якось вирішим питання, щоб коня не купувати.

А щодо Юлі – вона не готова була утримувати того коня. Бо одна справа – накопичити ті 16 тисяч гривень на покупку. А коли їй розписали, скільки коштуватиме утримання і догляд тварини, то ні. Зате мама, яку ми роками до нас у центр запрошували, а вона все була зайнята, зрозуміла, що світ нікуди не зсунеться, якщо вона покине свій "пост" вдома, і прийде на консультацію. Бо її дитині це потрібно.

Наше завдання – не конкурувати з батьками, а підтримувати родину. Ми готові підтримати. Бо все ж це держава влаштовує дітей у прийомні родини, значить – довіряє цим людям. А наше завдання – допомогти батькам, розширити їхні можливості, щоб вони могли дати більше дітям.

Імена дітей у публікації змінені.

Читайте також: Право на сім'ю: як Україна долає "інститут сирітства"