Які сім'ї найчастіше опиняються у складних життєвих обставинах, що це взагалі таке, чому їм потрібна підтримка і хто її надає? З цими питаннями звернулися журналісти сайту "24" до профільної благодійної організації і отримали запрошення відвідати центри для таких родин у "сірій зоні" на Луганщині. Ми дізналися, чому українські родини потрапляють у пастку загрози вилучення дітей і чому практика такого "вилучення" – глибоко "совкова". Ділимося з вами.

Найбільший ризик для дитини втратити родину виникає тоді, коли батьки втрачають мотивацію цю родину утримувати, пояснили психологи. Втрата – близьких людей, житла, роботи – стає головною причиною, чому родини опиняються у складних життєвих обставинах. У сучасній Україні такій ситуації значною мірою сприяють події на сході. І як би їх не називали – АТО, війна, збройний конфлікт, втрат вони принесли і приносять дуже багато.

Читайте також: Право на сім'ю: як Україна долає "інститут сирітства"

У благодійному фонді "СОС Дитячі містечка" не з чуток знають про проблему сімей, що опинилися у складних життєвих обставинах, стикнулися з цим особисто. Більше того, частина працівників центрів, що працюють у Сєвєродонецьку та Старобільську – самі є переселенцями.

Порахувати точну статистику родин, що втратили житло, близьких, роботу внаслідок війни – досить складно. Але на прикладі всього єдиного благодійного фонду, що працює в Україні – під їхньою опікою понад 450 сімей.

Cтатистика на 1 листопада за кількістю клієнтів у соціальних центрах:
Київ: 297 дітей / 222 дорослих/ 156 сімей
Бровари: 153 дитини / 110 дорослих/ 66 сімей
Сєвєродонецьк: 158 дітей / 101 дорослий/ 94 сім'ї
Старобільськ: 206 дітей / 122 дорослих / 101 сім'я
Станиця Луганська: 100 дітей / 72 дорослих/ 46 сімей

Коли люди втрачають

Всі історії, розказані нам родинами, якими опікується "СОС Дитячі містечка" – це історії втрат і поневірянь. Сьогодні мали налагоджене життя, будинок, бізнес, а завтра – нічого.

З-під вибуху – в чому були

Олена, переселенка із Луганська:

Коли почалися вибухи, ми саме були на дачі. Так сталося. Місяці два бігали у підвал. Зазвичай свист – і потім "прилітає", і ми бігли в підвал. Якось одного разу – не було свисту. А снаряд прилетів у сусідню дачу. Сусідка загинула. А ми, в чому були, нічого не взявши – поїхали подалі звідти.

Спершу до знайомих у Бердянськ. І ще якийсь час "колесили" Україною по родичах. Зрештою, оселились у Сєвєродонецьку. Олена – вагітна другою дитиною, чоловік – без роботи. І у мами онкологія, 4 стадія, неоперабельна. Чоловік і сторожем, і вантажником підробляв. Син, який бачив і відчував ті вибухи, ці постійні переїзди – замкнувся в собі.

Вдома обстановка була: без роботи, з двома дітьми на руках, у хворої мами страшенні болі…


Реалії життя у прифронтовій зоні

"Дитина була як "овоч"

У Анни, переселенки з Оленівки Волноваського району, що під Донецьком, своя історія: вона самотня мама з дитиною з неврологічним діагнозом, а її мама – з цукровим діабетом, після інсульту.

У Донецьку після народження сина лікарі сказали, що дитина не ходитиме і не говоритиме. Таке саме казали і в Харкові, куди направили на лікування. Діагноз – синдром рухових порушень, резидуально-церебральна недостатність. Пропонували оформити інвалідність.

Старша дочка якраз вступала до вишу в Харкові, потрібно було здавати тестування, коли все почалося: вибухи, танки, "гради". Коли виїжджали – ледве "нашкребли" грошей у банкоматах на квитки. Молодшому сину було лише 3,5 місяці. Встигли прихопити лише якісь речі дітям. Я поїхала без нічого. Ми тільки виписалися з малим з донецької лікарні – і довелося переїхати у табір біженців "Ромашка" на Харківщині. А звідти – у відділення харківської лікарні.


Соціальний педагог допомагає підготуватися до навчання

"Знаю, на яке дерево накину петлю"

Інну з Луганська чоловік після початку подій залишив одну з двома дітьми, а сам зник у невідомому напрямку. Вона виїхала до Старобільська.

"Я замкнута, непросто сходжуся з людьми. А тут – взагалі жодного знайомого. Почувалася жахливо, невпевнено, нікому не потрібною. І у дитини була проблема – колишній чоловік підняв на мене руку, і син дуже злякався. Ще одна проблема, через яку у мене був нервовий зрив – я не могла поїхати назад в Луганськ, до батьків, бо без дозволу колишнього чоловіка не маю права перевозити дітей. А батькам – не можна сюди, бо вони їздили в Росію".

І таких історій – у кожного переселенця в запасі. Щоправда, як розповіли соціальні працівники центру, останнім часом до них звертаються і місцеві сім'ї, де попри відсутність "переселенського" досвіду теж вистачає психологічних і життєвих проблем. У практиці центру є навіть випадки передсуїцидальних настроїв, коли жінка звернулася до психолога з прямим запитанням:

Я вже навіть знаю, на яке саме дерево накину петлю. Але мені потрібно прилаштувати дитину.

Ще одна показова історія, що якнайповніше ілюструє діяльність "СОС Дитячі містечка": у родині від онкології померла мама, батько твердо вирішив віддати доньку в інтернат. Це була б подвійна втрата для дівчинки – спершу мама, а потім батько вирішив, по суті, відмовитися. І лише завдяки зусиллям соціальних працівників вдалося цього не допустити: "Ми надали батькові підтримку, а не тиск, як це зазвичай роблять держслужби з питань дітей. Бо у батька ніхто не спитав про його втрату, ніхто не допоміг йому її пережити".

Ніхто з них про це не сказав під час бесіди, але всім і так зрозуміло, що без вчасно наданої підтримки і допомоги чимало дорослих рятуються пляшкою чи іншим видом "заспокійливого". І до цього, зрештою, прийшла б значна частина батьків. Державні ж соціальні служби у випадку пияцтва батьків чинять просто і по-совковому: забирають дітей і направляють їх – правильно – в інтернат. Але вихід є, переконані працівники "СОС Дитячі містечка".

Як долають СЖО (складні життєві обставини)

Найбільша проблема, з якою стикаються переселенці (хоча це ж стосується будь-якої родини у СЖО) – соціальна ізоляція. Коли немає, з ким поговорити, "вилити" свої переживання, наболіле. Людське спілкування і відчуття підтримки від інших – перший крок на шляху до самодостатньої родини. Саме це і забезпечують у центрі: психологічну підтримку, соціальні зв'язки з іншими людьми. Причому спеціалісти займаються не лише з дітьми, а й з дорослими.


Заняття мам і дітей у соціального педагога

Спершу займалась із психологом. Потім ходила і ходжу на психотерапію. Мені стало простіше спілкуватися з людьми. В родині стало спілкуватися легше. Я тут відпочиваю і душею, і тілом,
– розповіла Олена.

І додала, що молодша донька, 3 роки, щодня запитує, "коли ми підемо до Лєни?" (соціальний педагог Олена Жеребятьєва – "24"). Вона не ходить у садочок, тому тут для неї всі ігри і заняття – страшенна втіха. Старший син займається з психологом: "Він став більш товариським, відкритим. Він навіть до війни не був особливо говірким, а зараз – йому подобається сюди ходити, він навіть став ліпити, малювати. Якось Олексієві (психолог – "24") вдалося у ньому це відкрити".

Анна так само констатувала: "Хвора мама, "важка" дитина. Мені теж була потрібна психологічна підтримка. Яку тут і надали. Коли я ходжу на заняття з психотерапевтом – стає легше. На групових заняттях з мамами зі схожими проблемами – ми і плакали, і сміялися. Потрібно комусь це виговорити. Потім прийшло відчуття заспокоєння і легкості".


Групове заняття батьків із психологом

Сьогодні, завдяки таким проектам, роботі соцпрацівників, психологів, дефектологів – у сина Анни прогрес. В рік і чотири місяці, після дороговартісного лікування він почав потроху ходити. Кожні 3-6 місяців проходимо курс лікування. Сьогодні дитина ходить сама. До приходу у проект він до 3 років не говорив зовсім. Зараз, через кілька місяців – говорить і спілкується, навіть жартує. "І сьогодні фахівці оптимістичні – він зможе "наздогнати" і піти до школи", – поділилася Анна.

І розповіла, що нині вона ще у декретній відпустці по догляду за дитиною. Завдяки гуманітарній допомозі – родина "на плаву", може забезпечувати свої базові потреби. Але разом з тим в рамках проекту Анна також закінчила курси масажу, отримала диплом державного зразка. "Сьогодні я намагаюся почати роботу. Сподіваюсь, клієнти будуть".

Інна спершу тільки дітей водила на заняття. Потім і сама "влилася": "Дуже цікаво поспілкуватися, поділитися. Тепер не пропускаю заняття в нашому жіночому клубі".


У реабілітаційних центрах "СОС Дитячі містечка" часто відкривають творчі таланти

Батьки без планів і ресурсів

Практикуючий психолог Тетяна Федотова розповіла, що сучасні діти, особливо після спілкування з психологом, самі здатні формулювати запити до спеціаліста: розуміють свої проблеми, можуть і хочуть говорити про них. Натомість батьків "зятягнути" значно важче. В Україні досі панує переконання на кшталт "навіщо мені психолог (і не дай боже згадати про психоаналітика чи психіатра), я не псих". Разом з тим у батьків чомусь таке ставлення до психологів: вони приводять дитину і кажуть "вона некерована, зробіть з нею щось". Але ж у психолога чи фахівця з соціальної роботи немає "чарівної палички". А от у батьків психологічних "зажимів" ледве не більше, ніж у дітей: це і емоційна депривація (я нікому не потрібен, мене ніхто не розуміє), і відсутність батьківського потенціалу – коли ні ресурсів, ні планів на життя. Нещасна людина не може створити щасливу родину, не створить щасливу атмосферу і не налаштує власну дитину на позитивне ставлення до життя.

Діти переживають свої страхи і втрати через гру, – пояснюють психологи. Для дорослих така форма в реальному житті не доступна. А от фахівці можуть створити відповідну обстановку і умови, за яких і дорослий зможе все це пережити і подолати. Для цього й існують фахівці. Для цього працюють у "СОС Дитячі містечка". Щоб не допустити повного нівелювання батьками своїх обов'язків. Але не з позиції "якщо ти не забезпечиш – то заберемо дітей", а з позиції підтримки.

Наше завдання – підтримати сім'ї, батьків, дітей. Батьки для дитини – це безпека і стабільність. І коли дитину забирають із сім'ї – це для неї найсильніша травма. І все її подальше життя будуватиметься навколо цього. Дитині цій буде важко зростати, і в подальшому – шукати і надавати підтримку. Тому завдання соціального працівника – стати "милицями", які б допомогли сім'ї вистояти у складні часи,
– наголосила начальник підрозділу сімейних форм виховання Луганського обласного відділення "СОС Дитячі містечка" Світлана Тунтуєва.

Щоправда, на таку підтримку здатен дійсно фахівець. А їх в Україні приблизно така ж недостача, як і абсолютно щасливих батьків. Але про це вже буде інша історія.

Імена усіх героїв – змінені на їхнє прохання.

Фото: 24 Канал та з архіву Луганського обласного відділення БФ "СОС Дитячі містечка"