Росіяни ґвалтували в сусідніх селах, а в мене – донька-підліток, – Яна про виїзд з Харківщини

11 травня 2022 , 17:00
Читать новость на русском

На початку війни ми й уявити не могли, на які звірства здатний ворог. Сподівалися, що вибухи та ракетні обстріли в Україні закінчаться за кілька днів. Ми хотіли пересидіти ці найгірші години у підвалах своїх будинків чи за містом. Сподівались, що не доведеться покидати дім. Однак Росія атакує й досі.

Харківська область однією з перших "почула" про цю війну. Вибухи, артилерія, ракетні нальоти, винищувачі розбудили людей ще до світанку. 

До теми Росіяни відкрили по нас вогонь, – Лідія про те, як виїхала з донечкою з окупованого Токмака

Про події того дня у селищах поблизу Харкова розповіла нам Яна. Зараз вона у притулку для вимушених переселенців. Попри сподівання, що усе "стихне", ситуація лише загострювалась.

СВОЇ. Історії тих, хто поїхав, аби повернутись

Яна з Харківщини вивезла доньку, бо боялась звірств росіян: відео

Прокинулись від жаху навколо нас – почалась війна

Яна – вчителька початкових класів. 23 лютого готувалася до відкритого уроку. Пригадує, що дуже пізно лягла спати. А о 5 ранку всі вже прокинулися від жаху навколо.

Усе горіло, стріляло, і ми не могли повірити, що це відбувається насправді, що це не сон. До ранку був ажіотаж, всі кудись бігли, машини сигналили, люди телефонували один одному: "Ти це чуєш? Що там трапилось – це війна чи що?". Ми були в паніці, взагалі не розуміли, що нам робити, що буде далі,
– пригадала Яна. 

Зранку вони з донькою поїхали в сусіднє село до знайомих, там начебто було безпечніше – підземна кухня у будинку господарів стала прихистком для сім'ї на 6 днів.

З кожним днем ворог підходив усе ближче

Яна розповідає про події тих днів з тихим жахом в очах. Здається, ніби пам'ятає кожну деталь та кожен звук вибуху. 

Кожного дня сподівалися, що ось 2 – 3 дні, все владнається, закінчиться, але з кожним днем все було гірше та гірше. У нас з першого дня пропало світло, вода, інтернет – нічого не було,
– розповідає Яна. 

Затримуватись у чужому будинку сім'я не стала – повернулись додому. Жили в страху. Кожен звук вибуху змушував бігти у підвал, який зовсім не був пристосований для життя. 

Від вибухів сім'ю прихистили ще одні знайомі, а далі їм знову було незручно затримуватись. Знову переїзд – цього разу до батьків чоловіка – у них свій будинок з погребом, де й жили усі разом. 

У погребі лягали всі в одязі. Намагались якось себе заспокоїти, що, може, виживемо цю ніч, тому що у будинку перебувати було неможливо. Над нами почали літати літаки, які просто бомбили місто. Їх збивали наші українські винищувачі. Це було жахіття, ми падали на підлогу, закривали очі, дитина кричала… Це так страшно, це не передати словами,
– зі сльозами згадує жінка.

Страх за доньку-підлітка: росіяни ґвалтували у сусідніх селах

Незабаром сусіди розповіли, що всі сусідні села вже зайняті росіянами. Там вони знущаються з місцевих, ґвалтують, вбивають тих, хто не слухає наказів. А ще людей заставляють виїжджати в Росію.

Яна каже, після цих розповідей її охопив лютий страх за доньку. Попри те, що чоловік та свекор були проти виїзду, жінка розуміла, що залишатись у селі не можна. 

Росіяни ґвалтували, а в мене донька-підліток – це страшно. Тому я вирішила їхати. Почула, що є евакуаційні поїзди, ми зібрали речі й спробували виїхати,
– каже вона.

Їхати по самому Харкову було страшно, адже повсюди лунали обстріли, людей ранило.

Дорога крізь обстріли: росіяни відкрили вогонь по вокзалу

Уже на вокзалі Яна побачила страшенну чергу, і це при тому, що виїжджали вони не в перші дні. Та, на щастя, місця у вагонах потяга вистачило усім. Евакуація була непростою – росіяни відкрили вогонь по вокзалу. Їхати довелось обережно, із тривалими зупинками в полі, аби не потрапити під обстріли. 

Бог, мабуть, допомагав, сталося чудо. Ми стояли останні і якось змогли влізти в поїзд, нам всім вистачило місця. І поки стояли, вокзал обстрілювали. А потім їхали шляхами, яких я не знаю, стояли дуже довго в якихось заростях. Напевно, там десь теж були обстріли,
– пригадує жінка.

Тепер Яна з донькою у Львові, в одному із прихистків для вимушених переселенців. Забрати змогла ще матусю, а ось батько і чоловік залишилися на Харківщині, попри усі вмовляння. Однак, згодом їх таки евакуювали місцеві волонтери.

Людей, які не встигли виїхати, насильно вивезли в Росію 

Люди з селища Яни пороз'їжджалися хто куди міг. Зараз там нікого немає.

Люди залишались до останнього, і коли там стали просто неможливі умови, їх евакуювали. Тому що всі села вже були зруйновані повністю. Людей, яких не встигли евакуювати, і тих, хто залишився – вивезли в Росію,
– наголошує вона. 

Яна каже, що ні вона, ні її знайомі не знають, що зараз відбувається в селищі. Єдине – росіяни усе, що могли, розграбували. Про це Яна знала, ще поки рідні були у селищі.

Будемо вставляти шибки, аби лиш додому: Яна вірить у перемогу 

Яна не планує виїжджати за кордон. Її єдине бажання – якнайскоріше повернутись додому і відбудовувати селище. 

У нас була мрія, ми щось планували, щось хотіли, а тепер у нас все забрали. Життя – це найголовніше для людини, життя рідних, близьких. А зараз… Ми навіть уявити не можемо, що буде далі з нами, з тими, у кого таке трапилось. Тому жити в мирі – це найголовніше,
– наголошує вона.

Ми дивились в очі Яни і бачили там безмежну любов не лише до рідного дому, а й до рідного вжитку, сусідів і школи, в якій працює. До людей, які готові її захищати, і тих, хто допоміг їй у ці важкі часи.

Яна кілька разів нам сказала, що сподівається, що наші захисники-військові зможуть перемогти і вона поїде додому. Буде вставляти шибки, які вибило від російських снарядів, жити у напів зруйнованому будинку, лиш би він був. Лиш би був дім. 

Наступні розмови з переселенцями у межах проєкту СВОЇ читайте на сайті незабаром.

СВОЇ. Історії тих, хто поїхав, аби повернутись.
Над проєктом працюють: Анастасія Зазуляк, Наталя Боднар, Анастасія Лукашевська, Валентина Поліщук, Костянтин Габрійчук, Юрій Герасимов.