Снаряди падають поруч, будинки горять, повсюди трупи, – художник про життя у знищеному Маріуполі

"Природа теж оголосила війну, невідомість страшна": перші дні в Маріуполі

59-річний художник Олександр Лук'янов в інтерв'ю 24 каналу розповів, що жив на лівому березі міста, у районі, який фактично став передовою. Йому вдалося покинути рідний Маріуполь наприкінці березня. Згодом чоловік напише в соціальній мережі: "Життя сповільнилось до краю. Одне бажання – сидіти в тиші та дивиться на море. Воно залишилось колишнім, ми – ні. Ілон Маск мріє про початок нового супержиття на Марсі, а ми думаємо про звичайне існування на Землі. Життя обнулилося…"

Актуально Ми собою накривали дітей, – жителька Маріуполя про порятунок з оточеного міста

Разом із родиною чоловік проживав на лівому березі міста. Їхній мікрорайон з перших днів вторгнення Росії перетворився на передову. На картинах Олександра часто можна побачити пейзаж, який було видно з вікна рідної домівки – чарівний вигляд на Азовське море. Тепер це залишилося лише у пам'яті, адже війна знищила його дім, як і сотні інших будинків.

Маріуполь після обстрілів / Фото з телеграму "Мариуполь-сейчас"

Все життя Олександр писав картини. Сьогодні ж він зображує знищений рідний Маріуполь.

"У кожній із картин є надія на щось добре. Усі маріупольці, які пройшли це пекло, добре розуміють, що тут зображено", – запевнив чоловік. 

Сам Олександр народився і виріс у Маріуполі, тут познайомилися колись і його батьки. За словами митця, малювання передалося йому генетично від батька, матері, діда та бабусі.

Від моря я жив близько 300 метрів, тому все дитинство пройшло саме там. Без моря я взагалі не уявляю собі міста. Тільки нас вже там нема. Зрозуміло, що я пам'ятаю, яке воно було та яким стало. Останнім часом Маріуполь почав розквітати на очах. Але так сталося, що все закінчилося дуже швидко,
– зазначив він.

Будинок чоловіка "до" і "після" / Фото надане 24 каналу Олександром

"Люди перестають бути людьми, їх цікавить лише їжа та вода. А того нема"

Обстріли ставали все сильнішими, снаряди летіли прямо у будинки. А у районі, де проживав художник з родиною, вже жити ставало важче, адже все прострілювалося. Росіяни перелетіли оборону й висадилися фактично за два кілометри від будинків. Почалися бої – скрізь бігали військові люди. А місцеві все продовжували ходити містом у пошуках їжі. За словами чоловіка, у місті почалося мародерство.

Поки ми сиділи в підвалі, хлопці почали приносити повні сумки будь-якої їжі, спиртного. Ну така там була публіка… Почали виносити аптеки. Життя набувало іншого сенсу, тобто воно взагалі вже не мало сенсу. І страшно холодно, тому що у мінус -10 – -12 градусів у підвалі не висидиш. При всьому бажанні, ще якийсь нуль чи плюс би був. Це жах. Весь час у темряві, свічок немає,
– пригадав він.

За словами Олександра, з часом люди переставали реагувати на снаряди, які розривалися зовсім поруч. Він додав, що людина, щоб вижити, змінюється настільки, що вона вже не звертає увагу ні на що. Місцеві навіть не оглядалися на вибухи.

"Ти просто змінюєшся. У тебе вже немає емоцій і жалю до когось. Я не впевнений, що хтось допомагав пораненим, бо допомогти нічим було. Всі в одній ситуації… Виходить, що люди перестають бути людьми, їх цікавить лише їжа та вода, бо цього немає. Приготувати нема на чому. Починається паніка – де готувати, як готувати, де брати дрова", – додав він.

"Передова почалася вже у нас": про "зелений коридор", "Гради" й оточене місто

Через деякий час оголосили "зелений коридор" до Запоріжжя. Чоловік побіг за машиною. Сусідні гаражі на той момент вже затопило. Родина взяла найнеобхідніші речі, морську свинку та кота. У голові була лише одна думка: "Скоро повернешся, це не надовго". До старшої доньки, яка жила в іншій частині міста, Олександр так і не додзвонився – зв'язку вже не було. Тому сівши у машину з дружиною та молодшою донькою, вирішили виїжджати. Однак на виїзді з міста колону обстріляли з "Градів".

"Зелений коридор" виявився таким, що бідних людей накрило в перших машинах. Коли бачиш попадання снаряда в автомобіль попереду, то видовище… Зрозуміло, що всі розвертаються, як божевільні, та їдуть назад у місто,
– пригадав він.

Магазин Олександра був знищений / Фото надане 24 каналу чоловіком

Добравшись до західного району, де проживала його старша донька, чоловік побачив, що в них пожежа, а вікон та дверей вже немає. Зібравшись всі разом, родина вирушила в селище моряків, що на в'їзді з іншого боку міста. Там вони планували перечекати у приватному будинку, поки все це закінчиться. Через кілька днів сім'я дізналася, що виїжджати вже нікуди, бо місто оточили й поставили блокпости.

Загалом, передова почалася вже у нас. Це було фактично біля моря. За водою ми також ходили до моря. Поруч був порт й стояли будинки. Звісно, наших військових було дуже багато. Місто оточили. Що це означає? Військові бігають між будинками, наші й не наші. Діти бігають… Незрозуміло, що відбувається – де і хто там. Тобто взагалі все-все заплутане. Потім почала працювати важка артилерія. Ми бачили, де в них стояли гаубиці. І місто вони просто розстрілювали. Залпи й ми бачимо, що в місті вибухнуло. І так з ранку до вечора. Фактично, все просто зносили,
– розповів Олександр.

Знищений росіянами Маріуполь / Фото з телеграму "Мариуполь-сейчас"

"Людське життя взагалі нічого не вартувало. Взагалі"

Від снарядів утворювалися воронки, довжиною у три метри, а дерева вивертало з корінням. У тісному підвалі ховалося 15 людей, включно з двома 3-річними дітьми. Всі вони стояли. В їхніх очах був страх, сил не було, були лиш втома та жахлива апатія. Їжу готували на вогнищі, скрутившись, під свист куль та снарядів. З часом стало зрозуміло, що їжі вистачить буквально на тиждень, адже ніхто не очікував, що це триватиме так довго. 

Людське життя взагалі нічого не вартувало. Взагалі. У це важко повірити, але війна є війна, там жалю не має бути. Інакше ти програєш. Поки ми жили, то за водою ходили 5 кілометрів, то за рибою якоюсь замороженою на якусь базу. Життя стало нестерпним і з міста почали всі бігти, бо всі зрозуміли, що міста вже не буде. До того ж більшість, як і ми, в що були одягнені, так і пішли,
– розповів художник.

Картина "Заключенный город" / Фото з фейсбука Олександра

"У будинку горіло все – їжа, одяг. Діти не плакали. Була тиша"

Згодом снаряд вибухнув біля будинку, де проживала родина, а через хвилину влучив у сусідню кімнату. Чутно було лише жахливий гуркіт та як щось падає. Скрізь було темно, все було у диму... Хтось раптом крикнув: "Горить! Всі на вулицю". Всі почали виносити з будинку, що могли, адже дах міг обвалитися будь-якої миті.

Коли Олександр підбіг до машини, то побачив величезну частину стіни на капоті. Завести машину так і не вийшло. З даху падали палкі уламки, а води зовсім не було. Чоловік в жахом спостерігав, як загоряються колеса. З криком "А кицю винесли?" починає плакати донька Олександра. Тут чоловік розуміє, що документи залишилися у будинку, на ліжку. Він відкриває розбите вікно і стрибає у чорну стіну диму.

Боже, це вийшло. Довго кашляв без подиху. Одна розбита машина змогла відкотитися від будинку, що палав. Величезний вогонь, чорний дим, вітер. Мороз підкрадається. Ми всі мовчки спостерігали, як горів будинок. Тиша. Слава Богу, що всі живі! Горіло все – їжа, одяг, ковдри. Діти не плакали,
– зазначив чоловік.

Картина "Расстрелянное детство" / Фото з фейсбука чоловіка

"Ти наче сам собі не належиш": роздуми про війну

Олександр впевнений, якщо дивитися за тисячу кілометрів на війну, то людина ніколи не зможе зрозуміти її. Адже не існує слів, які зможуть це описати.

"Коли снаряди падають за кілька метрів від тебе, коли горять всі будинки й скрізь лежать трупи, то ти розумієш, що вже не будеш такий, як зазвичай. Війну розуміти неможливо, її можна чути, переживати, але неможливо зрозуміти", – зауважив він.

Ти наче сам собі не належиш. Це така ситуація, де ти настільки безпорадний, що якщо біля тебе будуть розриватися снаряди, ти не будеш рухатися. Тому що ти вже не знаєш, що робити. Просто у тебе немає жодних варіантів і шансів. Нікуди бігти, скрізь одне й те саме. Люди просто божеволіють. Були випадки, коли батько зібрав свою дитину в один звичайний продовольчий пакет і пішов ховати. Це реальна історія. Або історія про те, як у мого однокласника загинула мама. Він поклав її у шафу, аби закопати якось… І таких випадків просто безліч,
– розповів Олександр.

Картина "Свет", присвячена всім маріупольцям / Фото з фейсбука художника

Деякі маріупольці накладали на себе руки, бо все втратили. За словами чоловіка, це статистика, яку ніде не прочитаєш. І це настільки страшно, що слова не зможуть це описати, це можна лише пережити. 

Ці надписи, ці діти вбиті. Я помітив, що люди вже не реагують на жахи, просто не реагують. Це в мирному житті вони співчувають. А уяви це на кожному кроці, скрізь одне і те ж. Тобі нема куди подітися. У сусідньому будинку на воротах крейдою написано: "У будинку померла 8-річна Даша, дід і бабуся. Матір та син загинули в іншому". І так весь район через будинок. Або згоріли, або знищені. На вулиці з'явилися трупи місцевих та військових. Нескінченний потік машин і людей розтягнувся з міста під обстрілами. Старі люди й діти ходять, як мурахи. Тікають від війни,
– зазначив Олександр.

Чоловік розповів, що у нього є картина: "Господи, как я завидовал чайкам". Часто, коли ворог скидав бомби, то Олександр підіймав голову догори та бачив, як там летять чайки.

"Оце їм добре", – думаю я. Адже вони не запитають, як їм летіти, куди їм летіти й так далі. Я їм справді заздрив. А ми були безпорадні, просто як покинуті на вбивство тварини, в прямому сенсі,
– додав чоловік.

Родич Олександра вивіз їх спершу до Бердянська. А звідти на автобусах вони добралися до Запоріжжя, терплячи нескінченні принизливі перевірки суворих "визволителів". Чоловік розповів, що коли зайшов в інтернет, то побачив, що весь Маріуполь фактично знищений і що повертатися вже нікуди. Буквально через тиждень як родина виїхала – у місті ще продовжувалися бої. І вже на місці машини Олександра стояв підпалений російський танк. А в будинку, де проживала родина – знесло стіну.

Читайте також Я знала, що буде війна, – історія Діани з Маріуполя про розлуку з коханим та його обмін

Сьогодні чоловік проживає на території, підконтрольній Україні. Він малює картини й каже, що "це єдине, що йому наразі залишається". 

"І якщо мені доведеться, коли-небудь, повернутися до рідного Маріуполя, то насамперед я помчу на море. Зайду в цю зелену воду і закричу від щастя. Тут пройшло моє дитинство, все моє життя. А зараз без нього хочеться вити", – написав чоловік під однією зі своїх картин.