Тендітна поліцейська про затримання злочинців, карателів та жителів Донбасу

Сайт "24" продовжує серію публікацій про тих офіцерів поліції, які після роботи перетворюються на дівчат. Вони не просто роблять селфі і прикрашають українські вулиці. Вони успішно справляються з тим, щоб правопорушень було якомога менше.

Рядова Анна Рубан, вірить, що глобальні зміни в країні починаються із результатів роботи окремих людей. Це – одна з причин, з яких вона прийняла рішення піти у патрульну поліцію.

В інтерв'ю сайту "24" Анна розповіла про те, з чим доводиться стикатися дівчатам під час патрулювання, чому чоловіки-поліцейські хочуть взяти собі дівчину у напарниці, і чим жителі зони АТО відрізняються від тих, хто перебуває далеко від фронту.

Брат посприяв тому, що у мене з'явилася мрія працювати у правоохоронних органах. Він працював дільничним в Сватівському районі, у нього було кілька населених пунктів. Потім його скоротили. Мені дуже подобалося, що він завжди ставав на бік беззахисних людей, які потребували допомоги. Завжди хотів допомогти їм. Коли приходив додому – завжди розповідав історії про ті ситуації, які з ним трапилися за день. Дуже переживав за тих, про кого розповідав. Я йому завжди намагалася якось допомогти у вирішенні конфліктів, які виникали у нього на роботі. Брат навіть жартував, що забере до себе на роботу, коли я виросту. Він отримував таке задоволення, коли йому вдавалося комусь допомогти! Дуже любив свою роботу і цим заразив мене.

Коли я вирішила йти в поліцію, мене багато відмовляли. Мама сильно переживала. Казала, що невідомо, яка ситуація може статися, а їй свою дочку втратити не хотілося б. Специфіка регіону дає про себе знати. Зрештою вона, все ж, підтримала моє рішення. Зараз батьки мною дуже пишаються. Коли мамі кажуть "Ой, а ваша Аня працює в поліції" – вона просто розпливається.

Найбільший страх моєму житті – засмутити батьків. Якби не їхня підтримка – навряд чи б я пройшла відбір до поліції. Та й взагалі я мало б чого досягла без цієї підтримки. Всі мої успіхи в спорті – завдяки ним. Лікарі кілька разів забороняли мені займатися спортом через проблеми зі здоров'ям. Перенесла кілька дуже складних операцій, після яких батьки взагалі боялися випускати мене з дому – дуже переживали, що я оступлюсь, або щось ще піде не так. У підсумку, я потайки ходила і займалася легкою атлетикою. Я нею прозаймалася 8 років, виступала на змаганнях. Жодного разу без перемоги не приїжджала додому. Весь час хотіла довести батькам, що гідна займатися тим, чим я хочу. Довела. Довела, що сильна духом. Довела, що всі їхні переживання були марними.

Бойові мистецтва вибрала, швидше за все, тому, що боєць за характером. У мене це від батька. Він дуже сильний, наполегливий, якщо сказав, що щось зробить – виконає обов'язково. Я така ж. Але у мене особливо і вибору не було. До нас приїжджав тренер зі Сватового, і більше нічого не було - тільки легка атлетика і карате. Місяць у нього займалася, тренер був здивований, що я так старанно працюю. Так він мене забрав на змагання, де я посіла третє місце. Це його дуже вразило, що за такий короткий період я досягла такого результату.

Під час навчання було дуже складно морально витримати навантаження. Я навчалася у Харківській гуманітарно-педагогічній академії за денною формою на вчителя фізкультури і, паралельно, вчилася в поліції. Важко було поєднувати. Я вставала о 6 годині ранку, йшла вчитися на поліцейського, після чого швиденько перебігала, під час обіду здавала якісь тести і контрольні в академії, а потім відразу ж поверталася назад в поліцію. Там з фізичної підготовку, з тактики, з теорії – складно не було. Нас готували дуже хороші фахівці, які все розкладали по поличках. За короткий період часу нам дали всю інформацію, яка була потрібна.

Для себе вирішила, що вчитель фізкультури – це важливо, але це зовсім не по мені. Хотілося активної роботи, спілкування. Коли вийшла на патрулювання, зрозуміла, що це дуже складно. Але я приходила додому переповнена емоціями і з бажанням відразу ж виходити на наступну зміну. Це моє. Крім того, поліція – це новий рівень. Це – перспективна робота.

Поліція відрізняється від міліції. Ми, все таки, належимо до сфери обслуговування. Ми намагаємося громадян попередити і захистити. Ми не будемо карателями. Для мене особисто слова "карати" взагалі не існує. Для мене важливо допомагати. Все життя мені допомагали стати на ноги, реалізувати себе. Багатьом людям я вдячна за все, що вони для мене зробили. Так що я готова віддати себе на те, щоб допомогти іншим людям. Я знаю, як це важливо. У нас більшість не звикла до того, щоб їм допомагали. Але дуже приємно бачити, що робиш щось хороше і приносиш людям якусь маленьку радість.

Спочатку місцеві жителі трохи сторонилися поліцейських. Боялися, що на них відразу почнуть складати протоколи за найменші порушення. Буває, що поліцейський підійшов, наприклад, попередити, що водій порушує правила дорожнього руху, а багато хто відразу починає поводитись агресивно. Мені здається, просто зі страху, що на них відразу почнуть щось оформляти.

Коли перший раз одягла форму – була дуже горда тим, що можу її носити, можу вийти у ній на вулицю, що заслужила значок. Без форми – ти звичайний громадянин. У формі – ти вже захисник. У нас всі такі. Всім важливо допомагати і захищати. Просто, якщо ти прийшов в поліцію, щоб покрасуватися в формі і отримати якісь блага, то навіщо ти тут потрібен?

Особисто моя мета роботи – заслужити довіру громадян, тому як в нашому регіоні воно втрачено вже давно. Люди тут пережили безліч страшних моментів, і цю довіру заслужити буде дуже складно. Але це необхідно і я буду намагатися це зробити.

Ті міліціонери, які залишаються на роботі – ніякої зневаги або чогось подібного не відчуваю. Мені здається, що сумлінно можна працювати і в міліції, і в поліції. Головне – залишатися людиною. Звичайно, серед міліціонерів є і ті, хто висміюють нашу роботу і чіпляються до будь-яких дрібниць. Але є і ті, хто нам допомагає. Різні ситуації бувають. Але про якісь відверто конфліктні ситуації – не знаю.

У патрулюванні мені найбільше подобається спілкування. Коли походиш до людини, відразу ж починаєш з нею розмову – це настільки цікаво! Навіть дізнатися, як вони реагують на поліцейського. І завжди дуже хочеться допомогти людям. Була ситуація: нас викликала жінка, інвалід 1-ї групи, яку з її квартири вигнали її ж дочки. Їй нікуди було піти – вона у подруг своїх жила. Вона викликала міліцію, але ті просто прийшли, постукали в двері, їм ніхто не відкрив і вони пішли. Мені її чисто по-людськи так шкода стало! Ця жінка плакала, щоб ми їй допомогли. Ось як можна від людини відвернутися і просто піти? Ми на цьому виклику чотири години були. Розмовляли з цією жінкою, з її дочками. Умовили дочок знайти спільну мову зі своєю матір'ю. Потім, коли патрулювали цей район, проїжджали повз її будинок, я бачила, що вона сиділа під своїм під'їздом, задоволена. Ми спеціально не з'ясовували, чим все закінчилося, але викликів більше не приходило.

В основному виклики йдуть по сімейних сварках або щодо порушень правил дорожнього руху. Якихось вибухів або надзвичайних подій, про які всі думають, в даний період тут немає. Сподіваюся, що не буде ще довго або взагалі ніколи. Найскладніше – це сімейні сварки, особливо якщо батьки сваряться при дітях. Приїжджаєш, бачиш, беззахисну дитину, яка дивиться на це все і нічого не може зробити. Доводиться довго спілкуватися з батьками і пояснювати, що дитині потрібно поберегти психіку.

З військовими особисто я не стикалась. В основному поліцію до них не викликають – у них свої закони і керівники, які стежать за їхньою поведінкою. Ми якщо і приїжджаємо на виклик за участі військових, то відразу ж доповідаємо їх начальству. Найчастіше виклики за участі військовослужбовців – це порушення правил дорожнього руху. Вони не завжди їх помічають.

Люди, які живуть за лінією фронту, не розуміють, що тут відбувається. Так, можна подивитися щось в Інтернеті, на відео. Але за межами цього регіону не можна відчути той страх, який люди тут пережили. Зараз всі вже трошки заспокоїлися. Коли відбувалися бойові дії, я була в Харкові. Мої ж рідні були у Луганській області. Знати, що батьки перебувають ось в таких умовах і з ними може статися що завгодно, а ти нічого не можеш зробити – це дуже страшно. Хочеться, щоб люди не знали такої паніки і страху.

Все те, що зараз відбувається на Донбасі, як на мене, це – заробіток великих грошей. Мені дуже прикро, що страждають люди, а багато хто не помічають їх страждань. Якби помічали – це б давним-давно припинили. У мене багато знайомих загинули на війні. Мій тренер отримав там поранення, йому пошкодило ногу розірвалася міною. Він залишився інвалідом. Він вже не зможе тренувати інших дітей і дати їм те, що дав мені.

Дівчат у нас в поліції небагато. На вступі було набагато більше. Я навіть не очікувала, що на конкурсі їх стільки буде. Коли проходили здавати ФІЗО, то дівчата здавали його три дні – в менший строк не змогли вкластися. Але хтось не пройшов співбесіду, хтось з фізичної підготовки не витягнув. Хтось чимось комісію не влаштував, напевно. Шкода, звичайно. Вони були дуже гідними.

У нас багато хто з громадян думав, що дівчата-поліцейські не впораються з роботою. Але якщо ми вже пройшли відбір, підготовку, то, скажіть, чим ми гірші за хлопців? Спочатку на патрулюваннях підходили до дівчат і щоб познайомитися, і затримати просили. Дівчата ж у нас в формі красиві, статні, вони привертають увагу, звичайно. Часто бували коментарі на кшталт "А ось я її в підворотні зустріну, по голові стукну, що вона мені зробить?". Але у нас всі дівчатка – борці по життю. Їх у підворотнях краще не зустрічати.

У поліції немає такого підходу "ти – дівчина". У нас є поняття "поліцейський". Так, багато хто думає: "Ну, як ця дівчинка може затримати порушника?" Я можу. Правопорушника середньої комплекції голими руками цілком можу знешкодити самостійно. Перший розряд з карате дає мені таку можливість. Для мене понад усе бути поліцейською. Не поліцейським.

Багато поліцейських-чоловіків навіть просять про те, щоб їм дали напарницю. Тому що коли виникає конфліктна ситуація з чоловіками – їх сприймають агресивніше, можуть якось не так зрозуміти. Якщо ж підійшла дівчина, м'яко пояснила ситуацію, поспілкувалася, заспокоїла, то відразу порушник починає поводитися інакше. Крім того, напарниця великий плюс для чоловіка-поліцейського, тому що ми уважніше і акуратніше заповнюємо протоколи, постанови та інші документи. Це велика допомога. І, крім того, напарниця – це красиво.

Хтось говорив про те, що поліція – це ненадовго, а поліцейські – не більше, ніж показуха. Але, думаю, ця структура будується на тривалий час. Ми підходимо до роботи по-іншому. Систему можна змінити. Ми всі – це система. Ми зараз робимо все, щоб вона працювала інакше, краще. Кожна людина повинна робити для цього щось, тоді буде налагоджена і побудована нормальна робота.

Ми все почали робити з нуля, з порожніх кабінетів буквально. Велике спасибі львівській команді, яка приїхала нам на допомогу. Все ж у львівської поліції більше досвіду і вони краще розуміють, що і як має працювати. Хоча, звичайно, ми були шоковані, коли дізналися, що зі Львова приїжджає начальство, не знали, як вони на нас відреагують, як у нас люди львів'ян сприймуть. Коли вони приїхали — дуже здивувалися, що тут так спокійно, немає ніяких військових дій. Багато хто навіть хочуть тут залишитися, їм подобається тут більше, ніж у Львові.

З особистим життям буває складно. Коли ти приходиш додому втомлена, залишивши всі сили і енергію на роботі – це іноді дуже заважає відносинам. Тим більше, коли твій хлопець теж працює в цій структурі. Графіки не збігаються, бачитися виходить рідко.

Читайте також: Чарівна поліцейська про Крим, головну проблему українців і депутатські корочки