Трагедія українських братів

«Є достатньо світла для тих, хто хоче бачити і достатньо темряви для тих, хто не хоче». Паскаль

Після 70-літного існування та розпаду Радянського Союзу Україна успадкувала не тільки хворобливу політичну номенклатуру та споживацьку модель економіки, але й не позбулася ідеологічних рудиментів. Суспільно-політичний вакуум, який був спрямований виключно на те, щоб привчити людей ненавидіти Західний світ продовжує існувати на теренах вже незалежної України.

Можливо, крізь призму досвіду радянського минулого можемо наблизитися до розуміння тих українців, які у ці нелегкі для всіх дні під імперіалістським прапором Росії з Георгієвською стрічкою на грудях «захищають» Україну. Боронять не від кривавого режиму Януковича, але від іншої частини українців. Брат протистоїть братові. І знову ми розполовинені. Одні прагнуть докорінно змінити систему, інші – затято змащують маслом колеса тієї ж репресивної машини.

Розполивинені одначе не географічним маркером, але між тими, хто увібрали в себе Франкову революційну мудрість: «Дух, що тіло рве до бою, Рве за поступ, щастя й волю» і тими, хто ігноруючи, сувору дійсність, продовжує мислити непродуктивними абстракціями, певними приблизними категоріями, які неминуче призводять до аберацій у сприйнятті реальності.

Ми живемо у ХХІ столітті, в час інформаційної війни. Сильні світу цього міряються не стільки арміями, як змагаються за пануванням над суспільним мисленням. Добкін, Кернес, Клюєв, Царьов чи Табачник, градація прізвищ можемо варйюватися - незмінною залишається вертикаль, в яку вони вбудовані. І для критично мислячої людини давно відоме, не під грифом «таємне», походження цієї вертикалі кремлівське, а вище згадані прізвища напряму залежні від примхи російського «барина».

Обравши собі Харків у якості «мозкового штурму», українські малороси під егідою Кремля понад усе змагаються за збереження пострадянського гетто одновимірного мислення.

Замість критичного осмислення дійсності українцям зі Східних та Південних регіонів просувають заїжджений асортимент з агресивного невігластва, пасивного прийняття жалюгідного існування або ж паралізуючої байдужості. Це ті українці, які нам брати по крові, але не брати по рабству. Українці, які за межею свого здичавілого існування, не усвідомлюють власного рабського становища, під «стабільністю та покращенням», прирікають усю країну на стагнацію невизначених десятки років. На цьому горизонт прагнень та амбіцій українця вичерпується.

Власне, це той українець, який оперує фактами Кернеса-Добкіна, але аж ніяк не аналізує рушійні сили, що стоять за цими фактами. Українець, чия поведінка так легко піддається маніпулюванню.

За умов збереження існуючої ситуації, попри свою, так звану, розвинену (у порівнянні з чим?) інфраструктуру, Схід та Південь України приречені залишатися на периферії агонізуючої української економіки.

Допоки українці, які продовжуватимуть опиратися дійсності, доти і та частина українців, яка прагне суспільного поступу, залишатимуться рабами минулого, бо рабство визначається не мірою покірності і не тяжкістю умов праці на заводах та шахтах, а статусом буття як простого інструменту маніпуляцій і зведенням людини до статусу «людиноодиниці».