Трудова міграція: ситуація не покращується?

Наші можновладці залюбки репостять цю картинку, що походить буцімто від аналітиків ООН. І страшенно тішаться тому, що є, виявляється, країни, де кількість трудових мігрантів у процентному обчисленні вища (подекуди навіть вдвічі та більше), аніж в Україні. Доволі дивно хвалити себе за те, що у нас все не так погано (для мене це якась збоченська логіка), але спробую прокоментувати й це.

Але передусім важлива ремарка: мова про 2015 рік. А дані, які оброблялися, майже напевно відносилися до 2014 року. В Україні це був перший рік війни, а не п'ятий, як зараз. І це також не можна не брати до уваги. Отже, тоді, у 2015-му, ситуація з мігрантами була наступною: Норвегія "делегувала" на заробітки 3,7% свого населення, Швеція – 3,4%, Фінляндія – 5,4%, Естонія – 15,1%, Латвія – 17,1%, Литва – 18,9%, Польща – 11,5%, Білорусь – 15,6%, Німеччина – 5%, Франція – 3,3%, Іспанія – 2,7%, Португалія – 22,3%, Італія – 4,9%, Румунія – 17,5%, Молдова – 21,8%, Болгарія – 16,5%, Греція – 8%, Словенія – 20,4%, Хорватія – 43,3%, Боснія та Герцеговина – 22,1%, Чорногорія – 38,8%, Македонія – 24,8%, Сербія – 10,9%.

Читайте також: Підземні чвари, або метро "Київ – Москва"

Україна ж, згідно із цитованими даними – лише 13%. Тобто у нас не все так райдужно, як у Франції, Німеччині чи Скандинавії, але й не так катастрофічно, як в державах, що утворилися після розпаду колишньої Югославії. Чим не привід пишатися, еге ж?

На базі цих (або інших – достеменно невідомо) даних деякі поважні інституції – такі, наприклад, як Нацбанк України – роблять прогноз про те, що ситуація з трудовою міграцією у нас стабілізувалася й приросту мігрантів у 2019 році (порівняно із 2018-м) очікувати не слід.

Але я б не був таким упевненим. По-перше, чималу роль відіграє чинник президентських виборів. Цього року на перше крісло держави претендує не тільки чинний її глава, але й ціла когорта доволі недвозначних персонажів. Більшість громадян виступають проти діючого "гаранта" та сподіваються на зміну влади мирним шляхом, але якщо рокіровка не відбудеться, це може стати додатковим стимулом для еміграції. Ба навіть в тому випадку, якщо Порошенка змінить інший політик – переможець перегонів може бути не до смаку значній частині виборців. Тобто, цілком ймовірно, ми уперше стикнемося не лише з економічною мотивацією від'їзду.

По-друге, ніде не уточнюється, як саме підраховували мігрантів: чи брали до відома тих, хто залишив країну назавжди, чи лише тих, хто виїхав з неї за короткостроковою візою. А це, між іншим, докорінно змінює ситуацію. Бо якщо говорити про мігрантів, котрі працюють за кордоном на постійній основі, то таких людей нараховується небагато – близько 3 мільйонів в оцінці Міжнародного валютного фонду. А якщо ставити на облік тимчасових мігрантів, то тут цифра суттєво виростає, бо, за даними міністерства соціальної політики, на сезонних заробітках зайнято від 7 до 9 мільйонів українців.

Я не берусь оцінювати коректність цієї цифри (за неї несе відповідальність міністерство), але 7-9 мільйонів становлять, відповідно, 16,7% – 21,4% від усіх жителів України, тобто від наявних наразі 42 мільйонів. До речі, остання цифра теж не витримує критики, адже перепис населення проводився у 2001-му, й рідко де в Європі та й у цивілізованому світі можна знайти державу з такою часовою лакуною при підрахунку населення. Але менше з тим. Будемо виходити з того, що нині українців – трохи більше 42 мільйонів. При цьому, як зазначає міністр соцполітики Андрій Рева, прошарок працездатних верств складає 26 мільйонів.

А відтак можна скласти нову пропорцію й встановити, що 7-9 мільйонів від 26 млн. становить 26,9 – 34,6%. Іншими словами, кожен четвертий або навіть кожен третій працездатний українець перебуває на заробітках за кордоном. Від такої арифметики ентузіазму стає трохи менше, чи не так?

Читайте також: Власники ID-карток масово скаржаться: що не так з документами

Але й це не все. Щоб судити про міграційні тенденції у світі чи Європі з повним розумінням процесу, треба брати до уваги причини, котрі змушують людей мігрувати, і це – по-третє. Загалом у міграції людських мас немає нічого несподіваного, ганебного чи вартого засудження. Ми, на щастя, живемо не за залізною завісою, у а відкритому мультикультурному світі. Маючи тривалий досвід проживання у Відні, можу засвідчити, що близько 18% жителів австрійської столиці припадали на некорінних мешканців. І це нікого не шокувало й нікому не видавалося прикрим.

Українцям, звісно, можна закинути небажання будувати Австрію в себе вдома, але, зрештою, всі ми вільні шукати себе в інших світах. Але мова йде про інше. А про вперте намагання уряду не визнавати реалії такими, які вони є насправді, а перелицьовувати їх під себе. До речі, наш найбільший спонсор – МВФ – даючи оцінку міграційним тенденціям, пророкує якраз посилення останніх, що обумовлено суттєвими економічними проблемами.

Не далі як на початку січня 2019 року в МВФ зазначили, що поки зміцнення української економіки є недостатнім для повернення країни на докризовий рівень. У нас, підкреслили кредитори, спостерігається брак інвестицій, а великий рівень проблемних кредитних заборгованостей негативно впливає на банківську систему.

Також – згідно із оцінкою Фонду за перші 9 місяців минулого року – найбіднішою державою Європи була й лишається Україна. (Оце, мабуть, несподіванка для нашого уряду, котрий так полюбляє сам собі аплодувати!). Тож сама по собі еміграція ще не є однозначним покажчиком соціально-економічного благополуччя тієї чи іншої країни, а також – сталості її міжнародного іміджу та надійності в очах партнерів.

Бо, наприклад, ті ж таки Хорватія, Словенія, Литва, Латвія та Естонія (де ситуація з мігрантами буцімто гірша) є членами Євросоюзу, а Україна – ні. Та й ситуація з ВВП на душу населення там також краща. У Хорватії це – 20,3 тисячі доларів, у Словенії – 27,5, у Литви – 18,8, у Латвії – 18,4, у Естонії – 23,6, а в України – аж 2,6 тисячі доларів. Як бачимо, порівняння виходить аж ніяк не на нашу користь.

А тому я порадив би уряду займатися справами, а не співставленням того, чим і як живуть наші сусіди. В кожному разі, нам до них поки що далеко. І це єдине, що варто тримати в пам'яті Гройсману та його наступникам.