Це була російська рулетка, бо вони стріляли навмання, – житель Гостомеля про звірства окупантів

Журналісти сайту 24 каналу поспілкувалися з жителем Гостомеля, який понад два тижні від початку війни перебував у місті разом із родиною. Алі Сафаров розповів нам, що робила російська армія та як доводилося виживати в нестерпних умовах.

Читайте Буча, Ірпінь та Гостомель повністю не розміновані, – у КМДА ще не рекомендують повертатись

Затишшя було лише на кілька годин

Я мешкаю у Гостомелі, ми купили квартиру там у 2015 році, до аеродрому заводу "Антонов" від мого будинку – менш ніж кілометр. Тому тоді, коли о 5 ранку туди прилетіли перші ракети москалів, ми дуже добре це відчули – будинок реально підстрибнув від вибухів.

Я припускав, що війна почнеться, але думав, що все це почнеться на вихідних, бо за логікою воєнних дій нападати зручніше на вихідних, коли багато людей роз'їхалося. Але вони напали у будній день. Це було страшно, скажімо прямо. Ракетний удар, який завдали, був дуже сильним і потужним, але його завдали саме по аеродрому, тому навіть скло у нас не вилетіло, хоча й прогиналося від вибухів.

Я був переконаний, що вони завдали ракетного удару по аеродрому і він їх більше не буде цікавити. Також я був переконаний, що вони не розвиватимуть наступ на Київ, бо виходячи з тої інформації, яку ми мали тоді, в них не було нормального забезпечення логістики. Тобто підвезення боєприпасів, палива. Це достатньо складна штука, в армії я служив в автомобільному батальйоні і приблизно уявляю собі, скільки автомобілів для цього потрібно, а їх не було.

Тоді в Гостомелі залишалося світло, вода, інтернет був дротовий. У першій половині дня я планував зв'язатися з роботою, вирішити робочі питання, а потім піти до військкомату, адже було зрозуміло, що війна почалася.

Об 11 ранку я зв'язався з роботою і мав вирушити до військкомату, але одразу після цього завдали другий – ще більш потужний – удар по аеродрому. Там було багато різних ракет. Тоді зі сторони аеродрому пішов дим і ми побачили величезну кількість вертольотів.

Спочатку подумав, що це наші вертольоти йдуть на аеродром, щоб прибрати наслідки ракетної атаки, але потім я побачив серед десантних вертольотів, які є і у нас, і у росіян, ударний вертоліт Ка-52, який є тільки у росіян. Стало зрозуміло, що це – не наші. Вони летіли дуже низько і їх було дуже багато. Картинка була дуже апокаліптична: дим від пожежі і в цьому диму вертольоти.

Аеропорт в Гостомелі / Фото Андрія Новицького

Наша військова частина, яка розташована на аеродромі, дала їм бій – було дуже гучно. Але після декількох годин бій припинився і я побачив нашу Нацгвардію. Був переконаний, що їх вибили і вже більш-менш безпечно. Та, на жаль, це було не так, і ми з'ясували це буквально наступного ранку, коли з самого аеродрому почали підійматися вертольоти і обстрілювали вже сам Гостомель, поблизу наших будинків.

Стріляли по всьому, що рухалося, тому я знову не зміг вирватися до військкомату. В перші дні вони дуже активно обстрілювали все навколо з вертольотів, мінометів, потім підключилася артилерія. Час від часу спалахував бій, ми розуміли, що наші намагалися їх вибити. Загалом з першого дня війни бій тривав постійно: то стрілковий бій, то артилерійська дуель, то мінометні обстріли. Затишшя було лише на кілька годин – не більше.

Кадировців я особисто не бачив, але у сусіда кума кадировець застрелив у центрі Гостомеля, бо той відмовився віддати йому продукти. Кадировці там були, але у них дуже мало сил. Пройтися по всьому Гостомелю, щоб перевірити та зачистити територію, у них не було сил. Там, де вони зайшли й заховалися, там вони й мародерили. Кілька кварталів вбік – і їх вже не було, але вони стріляли здалеку.

На жаль, наші мародери там також були. Вони з другого дня війни почали там кататися. Ми спочатку не зрозуміли, що це за вантажівка з українськими номерами та краном-маніпулятором катається і нічого не боїться. Тоді, коли вони краном потягнули термінал для оплати з магазину, стало все зрозуміло.

Коли ми збиралися виїжджати, вони повільно їхали вулицею і наче видивлялися, хто виїжджає, а хто – ні. Я їм покричав: "О, привіт, мародери!" Та вони й поїхали.

Коли підняли матрац, там просто калюжа була

Світло зникло ввечері 24 лютого в нашому районі, одночасно пропало водопостачання та каналізація, бо перестали працювати насоси. Опалення в мене – автономний котел на газу, до нього був підключений акумулятор, тому опалення ще протрималося в мене 12 годин, а потім також зникло.

Зранку 25 лютого у нас не було вже ні опалення, ні води, ні світла. Мобільний зв'язок ще був, інтернет був кілька діб – десь до 28 лютого. Потім мобільний зв'язок майже зник і була велика проблема з тим, щоб зарядити телефони.

Народ почав самоорганізовуватися. Мер Гостомеля Юрій Прилипко дав розпорядження відкрити магазини. Продукти там псувалися без світла, люди чемно, гарно та організовано брали лише те, що їм потрібно. Алкоголь ніхто не брав, і це мене найбільше вразило.

Та потім і алкоголь почали виносити й пити, але дійсно, не всі люди витримували той стрес, бо постійні обстріли й вибухи, і це була реально російська рулетка, бо вони стріляли навмання.

Ми точно бачили, що стріляли саме росіяни, вони навмання стріляли по житловій забудові і ти не знав, куди прилетить наступний снаряд чи міна. У наш двір прилетіли міни у перші дні, розбили машини, сусідній будинок – там вигорів верхній поверх. У наш будинок також влучив снаряд і розбив верхні поверхи. В такому стресі багато хто не витримував і починав пити.

Але у Гостомелі багато забудов, і хлопці-будівельники організували щось типу бригади самооборони. Вони забезпечували своїм генератором зарядку телефонів у всього місцевого населення, охороняли від мародерів, вони також зайшли в магазини і перебили пляшки з горілкою, яка залишилася, щоб цього всього не було, вивозили поранених своїми машинами, хоча це був великий ризик, бо їх постійно обстрілювали.

Зрештою, одну їхню машину розстріляли, але добре, що з них тоді ніхто не постраждав. Вони дуже допомагали, при тому, що вони – не місцеві мешканці, а просто будівельники.

Вулиці Гостомеля після російської окупації / Скриншот з відео

Більшість людей, які не були чимось обтяжені, у перші ж дні почали виїжджати. Залишилися в основному літні люди, ті, хто був з дітьми маленькими, у нас лежача хвора у квартирі, яку ми також не могли вивезти. Тобто залишалися ті люди, яким було проблемно пересуватися. Але всі допомагали один одному. У кого були продукти – давали іншим.

У мене була перестраховка, я запасся продуктами дуже надовго. Єдине – м'ясо дуже швидко зіпсувалося. Але ми поїхали 11 березня, а там продуктів ще на пів року залишилося. Ми роздавали іншим, що могли. Люди, у яких було борошно, передавали нам борошно, а ми передавали їм щось інше. Це був не обмін, просто, кому що було потрібно – те й давали.

В мене була пляшкова вода – великі бутлі по 20 літрів, які я замовив напередодні. А потім вже перейшли на колодязну воду. Поки було більш-менш тепло, то температура у квартирі трималася. Коли похолодало – ми вмикали газ, із найближчих будівництв натягали цеглин, поклали їх над плитою газовою. Потім ці цеглини переносили до кімнати, де теща лежала. Самі собі ми витягнули матрац у найбільш безпечне у квартирі місце, бо у сховище не ходили.

Сховище не було пристосоване нормально – там було дуже мокро, люди там починали хворіти. Зрозуміло, що під обстрілами нічого безпечного нема, але наша квартира була більш закрита будинками навколо, та й у нас не панельний будинок, а цегляний. Якщо у цегляний будинок влучають, він не складається наче картковий, він розсипається, як пісок, там, де влучило, а решта будинку може залишитися цілою.

Ми матрац витягнули у коридор подалі від вікон, там спали всією сім'єю. А теща вже була на своєму спеціальному ліжку з електричним підйомом. Без електрики ми не могли використовувати його функціонал, але воно залишалося класним.

Десь на 8 березня відключили й газ, температура почала падати дуже сильно, ми спали в одязі. Зрозуміло, що головна проблема була не стільки у низькій температурі, скільки у вологості. Ми, коли підняли наш матрац, там просто калюжа була, вода плюхалася. Пліснява пішла по стінах, було дуже сиро.

Машини на дорозі були розстріляні

Я постійно вагався: виїжджати чи ні. Тому що з одного боку виїхати з лежачою тещею дуже важко, з іншого – залишатися й грати у цю російську рулетку, коли постійно йде бій навколо й орки знищують цивільні квартали і будинки, теж не дуже. У нас також закінчувалися медикаменти для тещі, памперси, і треба було щось робити.

Ми зрештою спробували виїхати 9 березня. Орки нібито виділили нам коридор та супровід, але цей супровід мав повести нас через замінований міст, який вони ж самі і замінували. Вони об'їжджали міни, але зрештою їхня самохідка (самохідна артилерійська установка – 24 канал) підірвалася на власній міні, і ми зрозуміли, якщо ми б поїхали по цьому мосту, то просто підірвалися.

За темою Бачив Ірпінь, Бучу, Гостомель, вони знищені, – російський військовий, який тепер воює за Україну

У точці збору для евакуації збиралося декілька тисяч машин, люди йшли пішки навіть, чекали автобусів, які не приїхали, було багато хворих, навіть на саморобних візочках, багато з маленькими дітьми. Всі зібралися на точці збору й стояли так з 11 години ранку до 16 години, тоді я вже сказав, що треба повертатися. За чутками, багатьох людей, які намагалися повернутися, просто не пустили назад, вони були вимушені ночувати там у сховищах.

10 березня також оголосили, що буде зелений коридор та (назвали – 24 канал) точку збору. Але по цій точці збору почали стріляти з мінометів, і я сказав, що ми нікуди не поїдемо. Тим більше, що спроба евакуювати нашу лежачу хвору ледь не закінчилася фатально. У нас не було ні нош, нічого, ми просто несли її на ковдрі. Якщо в одну сторону ми її ще затягнули вшістьох із сусідами, то назад ми її витягували вдвох з братом дружини, і таким витягуванням ми її ледве не вбили.

Тому 10 березня ми навіть не робили спроби виїхати. Але 11 березня зранку було оголошено про коридор, а напередодні вночі міна вибухнула в 10 метрах від моєї машини, але з іншої сторони паркану, тому машина врятувалася, і я зрозумів, що треба щось робити.

На трасі стояли розстріляні машини / Фото з фейсбуку Стаса Козлюка

Ми зібрали невеличку колону, для лежачої сколотили з дощок ноші, на яких змогли донести її до машини. Спочатку ми поїхали до центру Гостомеля на місце збору, по дорозі до нас приєднувалися машини і було зрозуміло, що дійсно збирається колона, а в центрі було багато людей, які очікували автобуси, автобуси супроводжувала ДСНС.

На жаль, інформування про цей коридор було дуже несвоєчасним, у нас майже не було зв'язку і можливості отримувати з телеграм-каналів інформації, тому багато людей, які хотіли евакуюватися, просто не встигли дійти до точки збору. Ми забрали своїх літніх сусідів. Всі, хто їхав, максимально забивав машини, дорослі сиділи один у одного на руках, навіть у багажниках везли людей. Але охочих було дуже багато, та не всі встигли дістатися, адже автобуси довго не чекали, вони завантажилися й поїхали, і їхали навіть пустими.

Блокпост орків нашу машину не дуже ретельно оглядав, але там ходили хлопчики зі строкової служби, вони десь віджали мотоцикл і стукалися в машини, щоб щось забрати у людей цигарки, продукти, але до мене вони не сунулися.

На КПП попросили відкрити багажник – я відкрив. У мене ж старики у машині, дитина, купа речей, продуктів не взяли, бо боялися, що це приверне увагу, тому нас просто спокійно пропустили. Ті строковики, які бігали повз нас, були слов'янської зовнішності, ті, хто нас перевіряв на їхньому блокпосту, виглядали як буряти, і поводилися доволі нормально.

Та поки ми їхали по Бучі і бачили згорілі машини, це ще можна було списати на бої, але потім, коли ми виїхали на трасу, майже кожні 100 метрів було дуже багато розстріляних автомобілів – старенькі "Жигулі", мікроавтобуси, модні джипи, машини з надписами "Діти" й білими пов'язками, намальованими червоними хрестами. Всі вони були розстріляні і було видно, що їх розстрілювали з людьми, бо було дуже багато крові.

Їхали ми колоною, боялися відстати один від одного, бо було зрозуміло: якщо машина зламається і ти відстанеш, то станеш таким же обгорілим островом на узбіччі. Вибухи чули, але не по дорозі, тому не знаю, що то були за вибухи.

Потім ми доїхали до Білогородки, до наших, там була велика черга на в'їзд, бо прибувало багато біженців із різних колон. Ми встигли проїхати, пройшли перевірку, нашій лежачій зробили укол знеболювального, й рушили далі на Київ. Єдине – побоювалися, щоб знову не заїхати до орків.

В Києві вже було світло, тепло, гаряча вода, і попри те, що були навколо обстріли й вибухи, це все одно сприймалося зовсім інакше.

Допомагало, що ми були у нашій квартирі

Обов'язково плануємо повертатися до Гостомеля. Дуже хотілося б побачити наш будинок, якщо не цілим, то хоча б таким, який можна відновити. Один із факторів, який нам дуже допомагав всі ці дні – це те, що ми були саме у нашій квартирі, серед звичних речей, моментів, всі разом. Це дуже допомагало психологічно.

Було таке відчуття, наче ззовні щось відбувається страшне і небезпечне, а тут у нас всередині, за вікнами нічого відбутися не може. Я розумів, що це по-дитячому, це як під ковдру заховатися від бабайки, але це відчуття було дуже сильним.

Ми там залишили дуже багато речей. У перший день ми збиралися досить хаотично, тривожні валізки у нас були, але їх ми збирали з розрахунку на те, що доведеться йти пішки, а ми все ж виїжджали машиною, а туди можна більше речей вмістити. На другу спробу ми намагалися завантажити все більш адекватно, але була купа смішних моментів, наприклад, ми забрали синові окуляри віртуальної реальності, але не забрали його одяг.

В цілому, дуже шкода, бо там залишилося дуже багато дорогих серцю речей, тому ми в будь-якому разі плануємо повертатися. Якщо хоч щось збережеться, це також буде добре.

Ми ж не знали, що відбувається навколо, слухали лише радіо на телефоні, і коли у тебе немає можливості слухати весь марафон, бо потім розрядиться телефон і не буде, де його зарядити, то повної картинки ми не бачили й не знали.

Але десь на початку березня вони почали трохи орієнтуватися на місцевості і зрозуміли, що вуличка повз нас виводить їх з Гостомеля на Бучу. І вони поперли туди колонною – 70 броньованих машин. Причому на 70 одиниць бронетехніки – лише одна машина з паливом і було зрозуміло, що логістики в них немає.

70 машин пройшло на Бучу, а назад повернулося 7, причому розрізнено. Тобто спочатку 4 машини поїхали, потім одна, потім ще дві, які до Бучі так і не доїхали, вони стояли біля нас і стріляли навколо. І це для нас було наочною картинкою – скільки ж їх тут дохне. І це нас дуже надихало.

В перші дні артобстріли, мінометні обстріли були постійними, але через кілька днів перестали літати вертольоти, потім артилерія стріляла значно рідше, якщо у перші дні це був шквал вогню, то через кілька днів це було кілька пострілів. Відчувалося, що в них не вистачає боєкомплекту. А коли їм привозили боєкомплект, наша артилерія його знищувала одразу.

І зрозуміло, що яка б це орда не була, вона закінчується. І зрештою закінчиться повністю.

Також цікаво – росіяни погрожують хімічними атаками на Маріуполь: дивіться відео