Пам'ятаю їхні посмішки, їм це приносило задоволення, – ексбранець розповів про жахи полону

Російські ЗМІ неодноразово показували так звані інтерв'ю з українськими бранцями, де були помітні сліди фізичного насилля. Катування, шантаж та моральний тиск – все, що потрібно знати про ставлення росіян та їхніх посіпак до українців. Про підпілля, полон та український Луганськ, – ексклюзивно сайту 24 каналу розповів експолонений Владислав Овчаренко.

Читайте Все, що росіяни робили – це ґвалтували дітей та вбивали їх, – інтерв'ю з вікінгом-добровольцем

Коли почалася окупація Луганщини, Владиславу було 17 років. Зауважив, що психологічно було повне несприйняття всього, що відбувалося навколо.

Про окупацію Луганська та підпільний опір

Агресія, неприйняття того факту, що якісь "додіки" ходять по місту з триколорами. Було багато питань і мало відповідей. Хотілось якось протистояти, щось робити.

Як все відбувалося, коли почалася окупація Луганська у 2014?

Агресія, неприйняття того факту, що якісь "місцеві бомжі" ходять по місту з триколорами. А потім, коли почали захоплювати адмінбудівлі, було питання чому наше МВС (міліція у 2014 році – 24 канал) нічого не робить. Було багато питань і мало відповідей. Хотілось якось протистояти і щось робити. Була самооборона Євромайдану, ультраси. Але нас було десь 100 – 300 чоловік. Що б ми зробили проти людей, які мали АК-47?

На початку травня 2014-го багато хто виїхав з міста. Як розповідає Владислав, прийняв для себе невірне рішення, але залишився з батьками в Луганську. Були надії, що за пару місяців все закінчиться та до Луганська зайдуть ЗСУ. Планували ховатися від обстрілів та чекати на звільнення міста.

Слова деяких політиків спонукали до підпільного опору / Фото з особистого архіву Владислава Овчаренка

Петро Порошенко чи хтось з його депутатів їздив по передовій і розповідав, що в Луганську немає патріотів. Агов, ну, ми ж на місці! Як це немає? Луганськ – жовто-блакитний!

Що підштовхнуло підпільно протидіяли сепаратистам?

Розповім про акції з прапорами та текстівками. З чого все почалося. Здається, це був 2015 рік. Петро Порошенко чи хтось з його депутатів їздив по передовій і розповідав, що в Луганську немає патріотів, всі, хто хотів – уже виїхали, там вже немає наших громадян, які хочуть Україну. Я був здивований: "Агов, ну, ми ж на місці! Як це немає? Луганськ – жовто-блакитний!". Одразу почав думати що б зробити такого, щоб Україна змогла побачити, що тут є наші громадяни.

У мене був у Твіттері аккаунт "Луганська Хунта" на п'ять тисяч людей. Аудиторію цього акаунту можна було використати для поширення інформації і підняти "двіжуху". Тоді придумали варіанти різних акцій, щоб показати, що квазіреспубліка – це для "місцевих бомжів", а ось ми – справжні громадяни, ми тут, ми на місці, ми готові боротися, в тому числі інформаційно. Якби дали можливість, то й і зброєю.

"Луганськ – жовто-блакитний!" / Фото з особистого архіву Владислава Овчаренка

А що саме ви робили?

Ми зрізали прапор псевдореспубліки з луганського стадіону "Авангард". Для мене і мого друга це було рідним місцем, ми там практично виросли, вісім років провели на тренуваннях. Тому мені та ганчірка дуже не подобалась. Потім, на річницю смерті нашого побратима Аксьона, ми зробили маленьке відео, де на фоні текстівки "Луганск – это Украина" ми спалюємо прапор квазіутворення. Неочікувано для нас, це відео вийшло з приватної групи на ютуб і там вже пішло-поїхало. Але до того ми робили певні акції на наших славетних місцях у Луганську. Ми робили те, що було в наших силах.

Спалення ганчірки квазіреспубліки / Фото з особистого архіву Владислава Овчаренка

Як вони ідентифікували вас?

На жаль, у нас не всі люди були перевірені на 100%. Якось в одного з хлопців, який був учасником цих акцій "пресанули" МДБшники (так зване "міністерство державної безпеки" псевдореспубліки – 24 канал). Забрали у нього флешки, де були фото та наші обличчя без масок. Через півтора року після тої акції з "прапором" вони ідентифікували нас. Шукали "терористів" у центрі міста. Пакети на голову, в машині нам зробили "масаж", так би мовити.

Допити-катування, умови "на підвалі" та "хороші терористи"

Як вас затримали?

10 жовтня 2016-го року в Луганську проходив мітинг проти збройної місії ОБСЄ на Донбасі. Ми з Артемом (Артем Ахмеров, друг Владислава, який також потрапив в полон – 24 канал), як люди, яким все цікаво, що в нас вдома відбувається, сходили подивитися, що там. І потім на Театральній площі міста нас затримують люди в штатному одязі: "Давайте документи і телефони, це міліція". Але це було чисто формально.

Ми дали паспорти, нас відвели в сторону, представились, що вони "МДБ ЛНР", сказали, що зараз поїдемо до них в управління. Це колишня будівля СБУ Луганська та області. Ми поїхали туди. Пакети на голову, в машині нам зробили "масаж", так би мовити.

З того моменту і до обміну ми вже не виходили. Нас тримали в колишньому архіві СБУ, який переробили в буцегарню. Сказати, що там ліжка, то це було б занадто комфортно сказано. Медичні кушетки або армійські нари залізні. Було вісім камер. Спали ми там і жили. На допит підіймали в основну будівлю СБУ.

Хлопців тримали в колишній будівлі областного управління СБУ / Фото з фейсбука Артема Ахмерова

Годували тим, що було ще з часів СРСР. Нам приносили якісь каші, де черв'яки повзали.

Які там були умови? Вода, їжа, туалет?

Буду чесним, годували. Але годували тим, що було ще з часів СРСР. Нам приносили якісь каші, де черв'яки повзали. Можна було сподіватись на щось краще, коли вже пішли передачки від батьків. Тобто щось можна було передати, щось – ні. "МДБшники" вже самі розбирались, що давати. Тому, переважно жили на передачках. Вижити ще можна було.

В плані умов, то туалет був два рази на добу в окремому приміщенні, о 6-й ранку і 6-й вечора. І в кімнаті стояла "баклажка" п'ятилітрова, як вони собі називали – біотуалет. Спали на медичній кушетці, і був стіл. Це все, що в тебе є в камері.

Душ – раз на тиждень, по суботах. Спочатку в кімнаті я був сам протягом місяця, потім перевели в загальну камеру, там було 4 людини на підвалі – цивільні, я з військовими не перетинався. 

Полоненим пощастило отримувати передачі від рідні / Фото Валентини Поліщук, 24 канал

Як проходили допити? Як вони ставилися до вас?

З "пристрастю". По-перше, ми з Луганська. Це для них було неприйнятно, що ми, луганчани, які не підтримують Росію чи квазіреспубліку.

Вони нам доводили, що ми проходили військову підготовку з інструкторами НАТО в Сєвєродонецьку. Як фантазія дозволяла, так вони це все і вигадували. Хочеш чи ні, але ти повинен зізнатися. Не буду геройствувати, але вони вміють переконати в тому, що ти ніколи не робив.

Одного разу до мене на підвал заходила людина в балаклаві з типовим московським акцентом.

Допитували суто луганські чи були росіяни?

Допитували луганчани. Але одного разу до мене на підвал заходила людина в балаклаві з типовим московським акцентом. Це був кінець листопада, за днів десять до переводу в СІЗО. Цей чоловік пропонував злити всі імена, позивні, кураторів, з ким начебто я працював, з ким пересікався, до кого виїжджав. А вони "по-хорошому" можуть допомогти не потрапити в тюрму, випустять і буду з ними співпрацювати на місці.

Я йому відповів: "Що я вам можу сказати, якщо ви самі знаєте, що це все неправда і всі наші дії є на фото та відео. Але те, що ви казали про співпрацю, що нам платили якісь гроші, це ж неправда". І він вийшов, і сказав, що я сам собі обрав долю. Ок, удачі, їм.

Як проходили допити?

Найцікавіше було в перший місяць. З 10-го жовтня до середини листопада. Кожен день тебе піднімають, орієнтовно о 9-10 ранку – у нас годинника не було, візуально орієнтувалися. Допити починалися з побиття.

Били тим, що мали під рукою. Стільцем, руками, могли прикладом автомата, багато чого було. Струмом не катували, але були погрози, що відірвуть пальці тощо. Фізично забивали дуже сильно. Спина, ноги, все було чорного кольору. Було, що зрізали нігті ножем, просто підривали. Під ніготь заганяють лезо і просто зривають ніготь. Навіть не знаю з чим це можна порівняти.

Пам'ятаю їхні посмішки, їм це приносило задоволення. Можеш уявити, який психологічний стан в людей, які це роблять, коли вони отримують від цього задоволення...

Найважче було інше. Коли тебе спускають в підвал, ти розумієш, що завтра буде те ж саме. І ти кожен день готуєш себе на завтра. Це найважче в психологічному плані, ніж фізичний біль. Можливо, завтра буде ще більш боляче, ніж сьогодні.

До теми Пошук полонених військових: у розвідці розповіли про дані, які не варто поширювати у соцмережах

"Не міг встати з ліжка, просто почувався шматком м'яса"

Часто терористи били до такого стану, що доводилося викликати лікаря з обласної лікарні. Одного разу Владислава побили так сильно, що у нього був струс мозку. Розповідав, що не міг навіть встати з ліжка, просто почувався шматком м'яса.

Базова медична допомога була. Але вже в тому випадку, коли вони розуміли, що втрачають "клієнта". А якщо ти нормально тримаєшся, то про жодну медичну допомогу мова не йшла.

Коли про полонених заговорили в ЗМІ, то це на 80% – гарантія свободи та життя, як зазначив Владислав. Але, якщо полонені не є публічними, то висока ймовірність того, що їх просто вб'ють під час допитів. У 2014 році багато людей так і не повернулись з підвалів.

Згадки в ЗМІ – 80% гарантія свободи та життя / Фото з фейсбука Владислава Овчаренка

Їм не подобається непіддатливість. Якщо ти не йдеш з ними на контакт – вони будуть бити і катувати, поки ти не станеш для них добреньким.

Чи відрізнялося їх ставлення до вас і військових?

Це я вже дізнався після обміну, коли вже зустрівся з хлопцями, які були там поряд. Наша програма мала більше "спецефектів". Для них ми – зрадники в кубі. Наче свої, але не свої. До військових ставилися майже так само, як і до нас: допити, побиття. Але раз на раз не приходиться.

Наприклад, Євген Чуднєцов з "Азову" – сам уродженець Донбасу. Можемо уявити, як його допитували, якщо на пресконференції в Донецьку він був увесь синій та без зубів. Його тримали в Донецьку. Їм (бойовикам – 24 канал) не подобається непіддатливість.

Якщо ти не йдеш з ними на контакт – вони будуть бити і катувати, поки ти не станеш для них добреньким. Але навіть коли починаєш їм щось говорити, починають перекручувати, щоб ти сам уже заплутався і знову починають тебе гамселити.

День обміну

Коли дізнався, що йдеш на обмін, що відчував?

Дізнався, що точно йду на обмін 26-го грудня – за день до обміну. Емоції були 50 на 50. Ейфорія та радість, що нарешті покину ці стіни СІЗО, буду вільний. Але з іншої сторони я трішки скептик. А що, якщо зірветься? Квазіреспубліці і росії ж довіряти не можна. Плюс, я покидаю рідний Луганськ назавжди. На той момент мені здавалося, що нам не вдасться Луганськ відвоювати, не було таких передумов.

Але в день обміну, звісно, переживання були, тому що нас тримали більше години біля КПВВ "Майорськ", де мав бути обмін. Нервувалися до останнього. Ейфорія була, вже коли українські прапори побачили. Бо от, наприклад, коли Марію Варфоломеєву міняли, то постійно дражнили обміном. То їдеш, то не їдеш. Розумів, що обмін буде, але не факт, що вдасться.

Марія Варфоломеєва та Владислав на акції на підтримку полонених / Фото Валентини Поліщук, 24 канал

В нашому випадку підтримка людей зіграла ключову роль.

З тобою теж так маніпулювали?

Та мені взагалі "МДБшники" казали, що буду сидіти і ніхто мене не забере. Типу псевдореспубліка мене не відпустить, буду відповідати за свої гріхи. Але все ж було усвідомлення ситуації, коли, наприклад, наші пацани вже активно цю новину форсили. Та й підтримка з боку громадськості, коли вже пішли марші по Україні. Це дало серйозний поштовх, про це хоча б почали говорити. В нашому випадку підтримка людей зіграла ключову роль.

Перші хвилини після звільнення в аеропорту Борисполя / Фото з фейсбука Владислава Овчаренка

Життя після полону та український Луганськ

Як тебе змінив полон?

Це, мабуть, доречно питати в моїх батьків. Але психологічно став жорсткішим. Те, що звичайних людей може налякати, я на це дивлюсь, як на якусь звичайну річ. Наприклад, мене дуже вразив приклад Бучі, я розумів, що це жах, але в мене не було шоку, як в інших. Я бачив розірвані трупи в Луганську в 2014 році. Потім мені це ще снилося три дні поспіль.

Я сприймаю це як факт, але немає якось внутрішнього переживання, що це щось нереальне. Рівень внутрішньої жорстокості змінився, агресія, мабуть, також з'явилась. Є теми, які можуть тригернути, наприклад, військові чи полон. Не знаю, це ПТСР чи ні. Але вони не такі яскраві, які можуть бути в інших.

"Полон змінив – психологічно став жорсткішим" / Фото Валентини Поліщук, 24 канал

Як думаєш, є шанс на обмін полонених, які були там до 24 лютого?

В нас є обмінний фонд росіян, в них є наші громадяни. Впевнений, що варіанти є. Цим займаються люди, які знають свою роботу. Я вірю в їхній професіоналізм. Вірю в характер, витримку і здоров'я тих, хто зараз у полоні росіян. Головне, щоб терористи з кремля робили щось, аби повернути свої громадян. Ми ж бачимо, що їм їхні громадяни не дуже потрібні.

Віри словам росіян взагалі немає. Їх слова – це ніщо.

Чи можемо вірити обіцянкам росіян, що хлопців та дівчат з "Азовсталі" триматимуть в нормальних умовах і не катуватимуть?

Я не надаю жодного сенсу словам росіян, довіри до них немає. Розумію, що наші там взагалі не на відпочинку зараз, ситуація навіть гірша, ніж на заводі. Дуже хочу вірити те, що їх там не чіпають і мають більш-менш придатні умови. Але віри словам росіян взагалі немає. Моєму батьку також давали слово російського офіцера, що мене та Артема ніхто і пальцем не зачепить. Але ж все склалося все по-іншому. Їх слова це ніщо.

Важливо Людям в Києві ще рано розслаблятися, – іноземний доброволець про війну в Україні

Коли ЗСУ зайдуть в Луганськ, то років через 5 на Луганщині будуть співати "Батько наш Бандера" ще гучніше, ніж у Львові.

Коли відвоюємо Луганськ, повернешся туди? Як може змінитися місто?

Скажу річ, яка може не сподобатися громадянам мого міста, які зараз там, але по ментальності ці люди – пристосуванці. Вони вже відчувають різницю того, як було 8 років тоді при Україні. І зараз самі бачать, як вони живуть.

Молоді хлопці бояться в своїй квартирі сказати слово, щоб сусіди не почули і не здали їх в комендатуру під мобілізацію. Вони все прекрасно бачать і розуміють. Просто хтось це сприймає, а хтось – ні.

Але, коли ЗСУ зайдуть в Луганськ, то років через 5 на Луганщині будуть співати "Батько наш Бандера" ще гучніше, ніж у Львові. Це така ментальність. Не хочу осоромлювати свій край, але багато людей просто перевзуються і будуть патріотами більшими, ніж ми всі. Звісно, туди поїду. Ще до того, коли скажуть, що можна. Буду там відбудовувати свій український порядок. Але жити там буде складно, бо це місто як народило мене, так і майже вбило.

За темою – Звільнений прикордонник з "Азовсталі" розповів, як рашисти ставляться до полонених: дивіться відео