Воїни без права на демобілізацію

23 червня 2015, 21:07

У середині квітня минулого року офіційно почалась АТО. Того ж дня неофіційно у лавах волонтерського батальйону відбулась безстрокова мобілізація.

До своєї справи вони заступили одразу. І якщо вже є демобілізовані військові, які повернулись у мирне життя. Для волонтерів немає слова демобілізація. Як і рік тому вони продовжують наповнювати буси макаронами, кавою, солодощами, сигаретами та всім, що просять бійці, і ризикуючи життям їдуть по обстріляних дорогах, під "Градами" і пильним оком ворожих снайперів до тих, хто став вже їм ріднішими за друзів у мирному житті.

— Ми їдем туди, де стріляють. Це крайня точка фронту. Розумієш? – питає строго Славік по телефону.

— Розумію. Саме тому і хочу їхати з вами, – відповідаю.

Славік, голова волонтерської організації "Автомайдан Червоноград" ще кілька хвилин намагається відмовити мене, але врешті погоджується вперше взяти з собою дівчину-журналіста. Зі словами: "Може ти побачиш все на власні очі, розкажеш, напишеш про це і люди трохи більше стануть допомагати. Бо зараз дуже складно зібрати все необхідне для хлопців".

Всі бачать гарну картинку у новинах – ось волонтери у штабі, їм люди самі все несуть і от вони передають це на Сході нашим хлопцям, а ті дякують. Але за цими кадрами стоїть неймовірна робота, з купою небезпек, безсонними ночами, і навіть іноді приниженням.

— Я 4 доби не спав, збирали все в дорогу. Зараз дві годинки поспимо і о 5-й ранку виїжджаємо, — каже Славік.

Але за розмовами ті дві години проходять без сну.

Славік показує тризуб на ланцюжку, який супроводжує його у всіх поїздках в АТО. Каже, — це подарунок батьків, носить його з 14 років. На телефоні відкриває фото свого 3-річного синочка. Розповідає, що малюк вже розуміє куди тато їздить кожні два тижні і проситься з ним. Саме любов до Батьківщини і піклування про сім’ю – це те, що рухає волонтерами.

На ранок вирушаємо, попереду сотні кілометрів у напрямку Луганщини. Саме там сьогодні найскладніша ситуація з забезпеченням. І саме за цю територію зараз ведуться найзапекліші бої.

Мирна Україна така спокійна, гарна. Дороги, міста, села, безтурботні люди. Все це промайнуло за день. Харківщина і крайній блокпост перед початком зони АТО. Всередину волонтерів пропускають легко, а ось зворотнім шляхом перевіряють ретельно, аби не вивезли зброї.

Ось він Донбас, мій рідний, мій змучений, мій зраджений невдячними своїми мешканцями. Підірвані мости, зруйновані будинки, перекопані поля, розбиті дороги.

Волонтер Федір, не жаліючи власної машини, перелітає ті ями, не зменшує швидкість, бо там чекають, бо там хлопці майже без їжі, без сигарет і кави, і без уваги від тих простих українців, за яких вони там гинуть і калічаться.

Дорогою втрачають три колеса. Бо машина настільки завантажена, що шини не витримують. У найближчому ринку зупиняються купити нові шини – а це зайві витрати, а це та сума, на яку можна було б ще чогось купити воякам.

Але волонтери зараз про то не думають, бо попереду ліня фронту на Луганщині. Їх чекають у Станиці Луганській, у Щасті, у Кримському, в Новотошківському. В тих містечках, які щодня з’являються у даних АТО в переліку обстріляних.

Дорогою короткі зупинки на каву та перекур і знову в путь. Перший пункт – зустрічаємось на мирній стороні, хлопці зі Станиці не пускають до себе, кажуть надто небезпечно цей раз, тому виїжджають до нас самі. Довго їм тут бути не можна. Теплі обійми зі старими друзями-волонтерами, швиденько загружають в свої джипи допомогу, короткий перекур і їм знову під обстріли, а волонтерам в дорогу.

— Тримайтеся хлопці! – тільки й встигаємо сказати.

— Все буде добре, – обіцяють Герої.

Наступна зупинка — вже не мирна територія. Крайнє село перед територією сєпарів. Тут 24-ра бригада, зустрічають давніх друзів-волонтерів, просять залишитись в них на ніч. Швиденько розвантажують буса і гайда до задушевних розмов.

Волонтерство – це не тільки зібрати речі і передати. У кожен свій приїзд треба виділити хоча б 5 хвилин часу, аби вислухати кожного бійця, його проблеми, радощі і печалі. Наше Міноборони не займається повноцінно ані матеріальними бідами вояків, ані їх психологічним станом. Роботу лікаря душі виконують також волонтери.

Саме за такими задушевними бесідами нас застає перший обстріл. Друга ночі. Гатять з "Градів" десь дуже близько. Деякий час прислухаємось. Потім хлопці дають команду всім по бліндажах. Вже там, в напруженій тиші намагаємось зрозуміти чи долетить до нас.

Сєпари заспокоюються. Ми знову виходимо на свіже повітря. Але тиша не надовго. 4 ранку. Другий обстріл. Вже трохи далі, тому ніхто не звертає увагу.

Після двох обстрілів на ранок треба їхати далі. Чекають допомоги у Кримському. Дорога до нього прострілюється. По наших позиціях гатять без перестанку. Цей день виявився надто гарячим, тому вже перед самим виїздом, вояки передзвонюють і просять не приїжджати поки що.

Тому у маршруті знову зміни – попереду Щастя. На в’їзді в місто маємо 10 хвилин щоб випити кави, поки чекаємо на наших військових – привезли їм посилки з дому. Волонтерське кавування відбувається під звуки вибухів і пострілів. Точаться бої за наше українське Щастя. Прилетіти може в будь-який момент і з будь-якого боку. Але для волонтерів то справа звична. На небезпеку вони вже не звертають увагу, бо в них є мета – нагодувати, вдягнути та убезпечити наших воїнів.

Чотири безсонних дня в дорозі. Швидкий перекус на заправках або в гостях у бійців. Без можливості в літню донбаську спеку прийняти душ, скупатись. Ні на хвилину не зупиняючись їдуть волонтери, везуть допомогу. І так кілька разів на місяць. Все заради спільної перемоги.

Фото та відео: журналіст-волонтер Мар`ян Кушнір.

Читайте також: Слов'янськ. Майже рік після звільнення