Як українському письменнику стати світовим брендом

Про важливість подібних проєктів, особливості читання в Україні, книжкову індустрію та літературні бренди з 24 каналом своїми думками поділився Богдан Тихолоз – відомий літературознавць та публіцист, голова журі конкурсу Best Book Award і директор Дому Івана Франка.

Пане Богдане, ви голосували за 30 знакових книжок нашої Незалежності?

Так, я взяв участь у голосуванні, бо маю велику повагу та інтерес до ініціатив Українського інституту книги – головного організатора заходу.

Загалом уважаю, що УІК – дуже важлива культурна інституція, що формує політику в цій галузі, а якщо ширше – українську людину майбутнього. Які книжки нас формували – питання не лише ретроспективи, а й перспективи. Визначити, що є каноном української книжкової незалежності, – означає закласти орієнтири на майбутнє.

Зірки говорять! Читати – це круто! – інтерв'ю з фронтменом "Антитіл" Тарасом Тополею

Якщо не секрет, яким книжкам ви віддали свій голос і чому?

Немає сенсу перелічувати всі обрані мною книжки. Але одразу зазначу: 30 позицій – це замало, мені було тісно в цьому списку. Обираючи видання із сотні запропонованих експертами я керувався не лише суб'єктивними вподобаннями, а й прагненням якнайповніше, максимально різножанрово відобразити новий літературний канон – як художнього письма (фікшн), так і документального, фактологічного (нонфікшн).

У моєму персональному виборі, у моєму, так би мовити, книжковому меню є дитячі книги, наприклад "Абетка" Малковича й "Джури" Рутківського. Є великий корпус історичних праць, дуже важливих для розуміння нашої ідентичності, – у діапазоні від Субтельного через Грицака та Плохія до В'ятровича. Є зразки сучасної та класичної художньої літератури. Уважаю, що видання повних зібрань класиків – це теж віхова ознака Незалежності. Шкода, що таких зібрань було видано мало, але серед них твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Василя Стуса – фундамент нашої національної культурної ідентичності.

У моєму списку – поезія, проза, наукова література. Упевнений: література сильна, коли повна, коли розвивається в різних жанрах.

Також важливо розуміти, що кожен конкурс – це гра, будь-який рейтинг – умовний. Людина – це "хомо люденс", через гру вона освоює світ.

Богдан Тихолоз виступає у Домі Франка / Фото: Дім Франка - Franko House

Як загалом оцінюєте ідею проєкту "30 знакових книжок нашої Незалежності"?

Задум Українського інституту книги – вчасний і шляхетний. Будь-які ювілеї мають сенс, якщо спонукають не просто до святкування, а до осмислення й переосмислення досвіду. 30-річчя Незалежності – не лише свято, а й привід для проміжних підсумків та формування орієнтирів на майбутнє.

Проєкт "30 знакових книжок нашої Незалежності" зібрав велику аудиторію, і його результати будуть значущими. Але будь-який конкурс – і цей, і Best Book Award, який я координую останні роки як голова журі, – є релятивним, є перехрестям різних суб'єктивностей. Тому його результати не можна сприймати як жорсткий канон на віки. Будь-який вибір характеризує конкретну історичну мить, спільноту. Ми обираємо щось значуще для нас у конкретному часі та просторі. Варто усвідомлювати цю умовність.

Точка зору В Україні є безпосередній зв’язок між читанням і успіхом у житті, – директорка Інституту книги

Чи спроможні такі проєкти, як "30 знакових книжок нашої незалежності" або Best Book Award, "роздмухати" в українців інтерес до книг?

Вони важливі й потрібні, але, щоб "роздмухати", як ви кажете, інтерес, їх самих – замало. Подібні заходи можуть окреслити пріоритети, але навряд чи людина, побачивши перелік 30 знакових книжок, одразу кинеться їх усі підряд читати і закохається в українську літературу.

Коли йдеться про інтерес до книги загалом і до української книги зокрема, маємо велику, комплексну проблему. І вирішення її має стати одним із пріоритетів державної політики.
Що потрібно, аби був інтерес до книжок та читання? Насамперед, якнайбільше якісних книг – як за контентом, так і за оформленням. Головними гравцями на цьому полі є автори та видавці, але без державної підтримки книговидання, а також без промоції літератури й читання успіху ми не дочекаємося.

Останнім часом через пандемію коронавірусу та карантин багато видавців, на жаль, стали видавати менше авторів і меншими накладами. Тому, щоб було більше якісних книг, держава має серйозно сприяти їхній появі.

Крім наявності якісної літератури має бути висока культура читання в суспільстві. Вона формується не швидко, а впродовж десятиліть, поки змінюються покоління.

Мандрівна виставка Franko from A to Z / Фото: Сityofliterature

І як формується культура читання?

Я б виділив три рівні.

Перший – сімейне читання. Тут важливо, чи присутня взагалі книга в українських сім'ях, а далі – як батьки або рідні та близькі читають із дітлахами. Читання в сім'ї має стати престижним, щоб дорослі розуміли, що не можна виростити успішне покоління, якщо вдома немає книжок, якщо тато й мама не читають.

Другий рівень – шкільне читання. Воно часто – хрестоматійне, примусове, з-під палиці. Тому треба не лише реформувати шкільну програму та змінити набір творів для вивчення, а й переглянути підхід до читання в школі. Причому не лише літератури, бо читання стосується й багатьох інших дисциплін.

Важливі умови ефективного шкільного читання – свобода вибору для учнів і приклад педагогів. Грубо кажучи, учитель чи директор школи, які самі мало читають, не зможуть прищепити любов до книжки своїм вихованцям, які спостерігають за педагогами й наслідують їх. Не сприяє формуванню культури читання й шкільна бібліотека, де некомфортно чи зимно, де не можна брати книжки з деяких полиць. (Таке в нас часто буває.)

Третій рівень – університетське (скажімо так) і професійне читання. Тут ми теж маємо розуміти, що застосовувати у вищій освіті навчальні підходи з ХХ століття нині можна лише обмежено. Треба шукати нові, сучасні підходи. Ми живемо в добу великої цифри, у добу диджиталізації. Це нова цивілізація. Вона не нівелює значення читання, навпаки – посилює його. Інформація зараз надходить із різних каналів, у різних формах, і сама книга стала різноформатною... Але культура читання у вишах і на виробництві залишається дуже важливою для формування національної читацької культури загалом.

До теми Читати українське – це класно і сучасно, – інтерв'ю з письменницею та співачкою Тетяною Власовою

Свого часу чималий резонанс спричинив ваш заклик до студентів: хто не відмовиться від російських соцмереж і поштовиків, на лекції/семінари/заліки/іспити до вас може не приходити. Прозвучало це начебто жартівливо, але із серйозним підтекстом: не можна користуватися інтернет-ресурсами ворога під час війни. І ви згодом зауважили, що студенти позитивно відреагували на ваші слова. Може, варто влаштувати щось подібне – креативно-виховне, щоб студенти більше читали українські книжки?

Ця історія трапилася до того, як російські ресурси заборонили на державному рівні. Я вже тоді знав випадки, як проти людей, що перебували в зоні бойових дій чи в прифронтовій зоні, використовувались дані їхніх персональних акаунтів у соцмережах та поштовиках. Це було дуже небезпечно.

Тому я напівжартома-напівсерйозно заборонив студентам надсилати мені роботи чи виконані завдання з поштових скриньок на доменах ".ru". Згодом побачив, що студенти сприйняли мою вимогу адекватно. А через певний час заборона російських ресурсів в Україні стала частиною державної інформаційної політики. Отже, мої дії були правильними і, можна сказати, зовсім не жартом. Бо в кожному жарті є лише частка жарту. У таких ситуаціях ідеться про інформаційну гігієну, а якщо дивитися ширше – про інформаційну безпеку загалом.

Чи можна щось подібне зробити, щоб студенти стали більше читати? Непросте запитання... Недостатньо закликати: "Любі студенти, читайте! Це круто!" Цього замало. Ми маємо справу зі скептичним поколінням. (Що, у принципі, нормально: молодь має брати під сумнів канонічні істини.) Тому потрібні не якісь разові акції, а широкий комплекс заходів, мета яких – зробити читання цікавим та престижним для молоді.

Богдан Тихолоз в "оточенні книг" у "Книжковому Леві" / Фото: Ustyna Hladysh

Завдання, треба визнати, непросте…

Так, але вирішуване. Я маю кілька думок із цього приводу.

По-перше, студентам треба дати свободу вибору. Вони мають читати не лише канонічні тексти, а й те, що їм до смаку. І вони мають формувати власні канони. Наївно сподіватися, що список рекомендованої літератури вирішить проблему читання. Треба формувати списки книжок після обговорень і дискусій зі студентами, ураховуючи, що для них цікаво й актуально. І треба розуміти, що література давно минулих епох промовляє до студентів менше, ніж сучасна. Отже, варто робити акцент на сучасних резонансних творах.

По-друге, потрібна персоналізація в підході до української та світової класики замість ритуалізації. Що маю на увазі? У нас підхід до письменства й письменників часто ритуалізований. Ми їх сприймаємо як об'єкти культу, поклоніння й реалізуємо свою повагу до них через формальні, обрядові дійства: святкуємо ювілеї, покладаємо квіти до пам'ятників, проводимо творчі вечори. Такі заходи не популярні серед молоді. Коли ж ми говоримо про своїх великих попередників, як про живих людей, коли бачимо в них особистостей і формуємо до них своє, особисте ставлення, як до родичів чи знайомих, як до сучасників, – тоді ми справді наближаємося до класичної спадщини й реанімуємо її з історичного забуття. Дуже важливо, щоб література поставала перед студентами не великим цвинтарем, а живими людьми для живих людей. Це принциповий момент.

По-третє, література – без табу. Не має бути заборонених тем, імен чи періодів. Час цензури минув, проблеми не можна замовчувати – про них треба говорити.

Недавно став свідком одного обговорення: чи можна давати студентам такі теми для досліджень, як образ повії в українській літературі чи проблема алкоголізму. Це ж начебто некоректно, ніби ми кидаємо тінь на наше письменство... Але насправді ми порушуємо гострі соціальні проблеми. Доки в нас накладатимуть табу, доки існуватиме псевдоцнотливе ставлення до спадщини, доти література буде нецікавою. Говорити треба про все, досліджувати треба все... Як? Це питання якості, методу та рівня майстерності.

По-четверте, треба розуміти, що література – це не лише красне письменство. Література – це цілий світ, у якому є фікшн і нонфікшн, є література фактів та уяви. Коли ми говоримо про популярність читання серед студентів, маємо враховувати, що в них на поличках є й художня, і документальна література. Тому не треба створювати штучні межі й зводити все лише до поезії чи художньої прози.

Поради для вас Як почати читати більше

П'ятий пункт – інтерактивність та партисипація. Книжка нас зачіпає, якщо ми знаходимо в ній себе, коли взаємодіємо з текстом, стаємо учасниками подій, разом з автором творимо сенси, що, зрештою, і є метою літератури. Один із найпростіших методів – проєктний. Це спільночитання текстів мікрогрупами, що шукають важливі теми й видають у результаті спільних дій власний продукт.

Проєктний менеджмент у літературі та літературознавстві – дуже важливий. Треба розуміти, що література – це не лише розвага. Література – це частина культури, культурної індустрії. Тому навички проєктного менеджменту дуже потрібні.

Шостий момент – мультимедійність та інтермедійність. Мультимедійність у вивченні літератури тлумачиться в нас переважно спрощено й механістично. Якщо вчитель використовує пойнт-презентацію чи відео – це мультимедійність. Тим часом на перше місце в популяризації читання слід вивести принцип інтермедійності, тобто взаємодії медіа. Комунікаційні методи, стратегії мають проростати одне в в одне. Так, поетичний текст може стати піснею, причому в незвичному (скажімо, в оперному) форматі, роман – фільмом і ожити на екрані, театральна вистава – синтетичним дійством на перетині різних мистецтв. Ми вже маємо проєкти актуального мистецтва за літературними мотивами. У Домі Франка реалізується ціла низка таких ініціатив під назвою Franko Laboratorium. Це виставки сучасного мистецтва, у яких сполучаються різні форми та жанри, літературні тексти передаються засобами інших мистецтв.

Інтермедійність є дуже перспективною формою проростання літератури в інші сфери культури. Ба й сьогодні вона вже викликає значний інтерес.

Книга Богдана і Наталі Тихолоз "Франко від А до Я"

У вас великий викладацький досвід. Скажіть, яке в української молоді ставлення до книжок та читання?

Молодь читає! Протилежний стереотип, за моїми спостереженнями, не відповідає дійсності. Не скажу про всю молодь, але та, що здобуває освіту в університетах, читає. Інша річ, що читає часто не те, що вимагають викладачі, а те, що обирає собі сама. І це чудово!

Треба зважати, що змінюються формати читання. Я не кажу про вебсерфінг – ковзання поверхнею тексту. Я маю на увазі електронні видання, що зараз серйозно конкурують із друкованими. Хоча, за моїми спостереженнями, студенти більше люблять усе-таки паперові книжки – незважаючи на те, що мають смартфони та планшети. Доки йдеться про насолоду від читання, оцей прекрасний винахід – паперова книга – не піде в небуття. Звичайно, певну літературу, наприклад навчальну чи довідкову, зручніше мати в електронному вигляді. Але хороші художні книжки, тим паче дитячі, і далі існуватимуть у паперовому форматі.

Цікаво, а як узагалі мінялося ставлення нашої молоді до читання, скажімо, останні 10 – 15 років?

Воно змінюється постійно. Бо постійно з'являються нові імена, нові твори... Студенти читають те, що є резонансним, про хочуть дискутувати, висловлювати свою думку. Вони читають як для навчання, так і для розваги, читають як українську літературу, так і зарубіжну. Але будьмо відверті: зарубіжна література нині престижніша. І тут річ не в якості текстів, а в літературних брендах, які творить світова книжкова індустрія.

Скажімо, жоден український письменник не може сьогодні змагатися за накладами, наприклад, із Нілом Ґейманом чи Стівеном Кінґом. Але це не значить, що ми не маємо своїх Ґейманів чи Кінґів. Це значить, що ми ще не напрацювали потужну індустрію. Питання не лише в таланті – питання в промоції. Вона – дуже-дуже важлива! Читаюча молодь завжди контркультурна, в опозиції до старших поколінь. Те, що йде зі шкільних хрестоматій, викликає в неї скепсис. З іншого боку, молодь стежить за актуальними трендами. Тому, обговорюючи статус книги в суспільстві, не забуваймо про маркетингові, промоційні моменти.

Якщо вже ми заговорили про бренди... У спільному інтерв'ю з дружиною Наталією ви сказали: "Ми прагнемо перетворити ім'я Івана Франка на бренд світового значення". А кого з українських митців уже можна вважати таким брендом? Тараса Шевченка? Лесю Українку? Чи може ним стати хтось із сучасних українських письменників?

Під брендом ми розуміємо впізнаване ім'я. Не просто відоме, а, перепрошую, продаване. Ім'я, що репрезентує культурну ідентичність і водночас є комерційним продуктом. Митців комеріалізують у багатьох країнах. Так зробили, наприклад, австрійці з Моцартом та Клімтом. І в цьому немає нічого поганого. Важливо, щоб бренд був не лише для "внутрішнього споживання", а презентував націю у світі.

Серед українського письменства статусу бренду найбільше відповідає Тарас Шевченко. Він є символом нашої національної ідентичності. Водночас, зважаючи на його промоцію за кордоном, маємо визнати: Шевченко є радше спільним знаменником для українських спільнот, аніж читаним і зрозумілим для наших закордонних друзів. Ті ж Іван Франко, Леся Українка, Григорій Сковорода чи Василь Стус – це письменники, добре відомі в українському контексті, але за кордоном їх знають, а отже, видають і продають недостатньо.

Брендмейкерство – це процес, за яким стоять потужна культурна індустрія й державна політика. Якщо ми хочемо, щоб Україна у світі асоціювалася не лише з Чорнобилем чи успіхами в боксі та футболі, а й з досягненнями на культурній ниві, то маємо працювати з відомими митцями активно й системно. Маю на увазі різноаспектну роботу – починаючи з музеїв, продовжуючи книжковою, сувенірною продукцією, концертами й закінчуючи екскурсійними маршрутами, причому не лише з культурно-просвітницьким акцентом, а й, наприклад, гастрономічним. Словом, роботи – непочатий край!

Чи може хтось із сучасних українських письменників стати брендом? Скажу так: багато хто може, якщо поставиться до себе як до бренду. Ми вже маємо низку впізнаваних за кордоном імен: Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Сергій Жадан, Тарас Прохасько, Наталка Сняданко, Юрій Винничук... Перелік можна продовжувати. Але про повноформатний вихід на світову арену поки що не йдеться. Це лише перші кроки. Я дуже хотів би, щоб українські письменники, у тому числі сучасні, на рівних конкурували на світовому культурному ринку з колегами й наша література нарешті стала одним із брендів національної ідентичності.

Простір для творчості / Фото: Solomia Rybotytska

У вас є свій топ книжок сучасних українських авторів, які, на вашу думку, має прочитати кожен наш співвітчизник?

Якось Гарольд Блум – глибокий критик, автор "Західних канонів" – сказав: без канонів ми перестали б мислити. Отже, формування різних списків, рекомендаційних переліків, рейтингів – важливий процес. Культура є вибірковою: ми не готові читати геть усе, ми витрачаємо час лише на "вершки".

Так, я маю свій список улюблених авторів і творів, але він – не статичний, він постійно змінюється. З'являються нові імена, а щось, що було дуже важливим у певний період, відходить у тінь.

Але є речі незмінні. Із сучасних українських авторів, які до мене найбільше промовляють, це – Тарас Прохасько. Серед авторів нашого часу, кого вже фізично немає з нами, відзначив би Григорія Чубая та Олега Лишегу.

Яку українську книжку ви прочитали нещодавно чи, може, читаєте зараз?

Я постійно читаю, бо це – частина моєї професії та спосіб триматися на рівні профі. Фахівець, який не читає нового, і не лише у своїй сфері, ризикує деградувати. А я б цього не хотів.

Зазвичай я читаю одночасно кілька книжок різних жанрів. Це мені не заважає, навпаки – допомагає, бо я вловлюю якісь перегуки, несподівані аналогії. Мене це збагачує.

Серед нещодавно прочитаного – "Дідо Іванчік" Петра Шекерика-Дониківа, роман у перекладі Івана Андрусяка з гуцульського діалекту на сучасну українську, та твір Люби-Параскевії Стринадюк "У нас, гуцулів", яку порадив мені дорогий кум Данило Ільницький. Тобто паралельно я осягав два гуцульських тексти: класичний вияв у Шекерика-Дониківа та модерний у Стринадюк.

Щодо нонфікшн, то з останнього дуже гарно мені "зайшов" тревелог Андрія Любки "У пошуках варварів" – про його літературну мандрівку Балканами. Я люблю Балкани, люблю ними подорожувати, тож мені був цікавий чужий досвід, і я навіть написав великий відгук про книжку... Андрій – великий молодець, що в жанрі, який не є найпопулярнішим в українському письменстві, зробив гарний, легкий для читання й повчальний (у доброму сенсі) текст.

Зараз читаю Володимира В'ятровича "Нотатки з кухні переписування історії". Дуже цікава книжка, народжена з різних текстів – різночасових, різножанрових і дуже інтерактивних, бо багато що постало із соцмереж, відчувається діалогізм. В'ятрович – активний громадський та політичний діяч, дуже плодовитий автор, який чутливо реагує на історичні теми, але осмислює їх у контексті сучасності.

Цінний подарунок отримав я від видавця Олександра Савчука (за що дуже йому дякую.) – якісне академічне перевидання мемуарів Юрія Шереха (Шевельова) "Я – мене – мені... (і довкруги)". Цей двотомник – про суспільні, політичні й культурні процеси в Україні та Європі очима одного з видатних інтелектуалів ХХ століття. Фундаментальний текст, без якого годі збагнути інтелектуальну атмосферу тієї доби.

Богдан Тихолоз: "Читання робить нас людьми" / Фото з особистого архіву 

Щоб ви сказали нашим читачам, так би мовити, "замість епілогу"?

Як я вже зауважував, я багато читаю. Що й іншим раджу! Бо читати – цікаво. Бо читання робить нас людьми. Робить кращими, розумнішими, сильнішими. А нечитання отуплює й відчутно погіршує якість життя. Тож читаймо й живімо якісно!

Зверніть увагу! Варто прочитати кожному: 10 книг про українську ідентичність