Якщо побігти - за спиною залишиться минуле

"Невпинне накопичення образів дає глядачеві відчуття того, що все дозволено, але в той же час вселяє впевненість, що нічого не можливо. На всі дивіться, але нічого не чіпайте. Сучасний світ стає музеєм, де головним охоронцем служить сама пасивність відвідувачів"

Майя українського лібералізму повільно і впевнено зазнає краху: олігократія впевнено перевалює за свою межу, міжнародна спільнота звинувачує наше голубе керівництво в авторитаризмі. Мєнти впевнено вливаються в знайому репресивну схему.

Постсовєцка халепа сталася з нашою свідомістю і спектаклем нашого світу. В країні наступає якась абсурдна олігоратія. І тепер це майже так само, як коли країною правлять олігофрени. Життя суспільства крадуть. Ще сто років тому це життя крали вбивствами і тюрмами, натомість зараз енергію дії висмоктує телевізор.

Поки суспільство вдало відволікають і маневрують його активністю - стається те, що стається. Сьогоднішній діагноз нашого маленького світу - наше життя в руках рагулів. І як результат:

· На середину перехрестя стрийська-наукова під червоне світло можна виїхати зі швидкістю поза 100 км по третьому зустрічному ряду на золотому хамері з номерами 6666 - і даішник прижметься до тротуару і віддаєть честь. І це тому, що тато "водія" - депутат.

· Генерал збиває на авто батька моїх подруг на пішохідному переході насмерть. Згодом повертається за номерним знаком, який відпав при ударі... І знов їде на тусовку, на яку їхав. Звичайно, залишається не покараним і не виплачує нікому ніякої компенсації - бо історію події переписали.

· Батько дарує сину, який тільки-тільки закінчив юрфак, посаду прокурора одного з районів Львова - з нагоди весілля.

***

Тут мені згадався лозунг парижської революції 1968-го року:

Твоє щастя купили. Вкради його!

Чи врятує яєшня з перформенсу над вічним вогнем чи смішний трафарет на паркані, чи яйця з фарбою, кинуті в сітілайт, від фіаско перед тим, що впевнено насувається?

Кожна свідома людина творить свій спектакль і наврядчи комусь із нас хочеться звузити канву подій свого життя до рівня тоталітарного театру. По рівню перейнятості міліції і влади над долею тих, хто зробив наразі дрібні антисистемні поступки, бачимо, що слуги режиму аж надто бояться молодої крові і радикальності в їхню сторону. Неважко здогадатися – з поглибленям проблем і з виверженням народного неспокою в дію піде більш буквальний протест.

Напевно, доцільним буде припущеня: боротьба лише починається.