Герої вмирають, і дуже швидко: історія війни у фото репортера Андрія Дубчака
Війна – це про страх смерті, важкі втрати та знесилені долі. Це про заплакані очі прифронтових дітей, які й гадки не мають, що завинили тому світові. Усе це на власні очі кожного місяця бачить військовий фотограф Андрій Дубчак. Війна стала невід'ємною частиною його життя.
Фотографу доводиться щоразу ризикувати власним життям, але по-іншому він вже й не вміє. У рамках проєкту "Ціна мирного неба" на 24 каналі, присвяченого захисникам України, автор проєкту Donbas Frontliner Андрій Дубчак розповів про реалії війни.
Варто прочитати 7 днів пекла в аеропорту, 2 тижні полону й терапія театром: історія кіборга Ярослава Гавянця
Все почалось з Майдану
Історія починається з 2013 року. Тоді Андрій став першим стрімером Євромайдану, адже було не байдуже.
"У день, коли все сталося, до мене приїхала знайома. Ми сиділи у кінотеатрі і я дивлюсь у фейсбуці – щось відбувається", – зазначив Дубчак.
Я сказав знайомій: "Вибач, їдь додому, а я – на Майдан",
– вирішив тоді він.
На той час Андрій вважав, що трансляція – найчесніший спосіб показати правду. Показував цю правду і 18, 19, 20 лютого, коли українців розстрілювали на Майдані.
"Там я вхопив маленький ПТСРчик. Мені певний час було досить важко", – зізнався Дубчак.
Довідка. Посттравматичний стресовий розлад – це порушення психічного стану людини. Зазвичай розлад провокують травматичні події.Страшне передчуття справдилось
Андрій Дубчак став також свідком анексії Криму, адже виконував у той час редакційне завдання на півострові.
"Вийшло так, що наш борт у Сімферополі сів останнім. Я був 2 тижні там вже під час цих подій, анексії", – наголосив він.
У місті вимикали зв'язок, а Дубчаку щодня погрожували телефоном. Двічі на день намагались зламати соцмережі.
Ми з Криму втекли на Донбас. Взяли перший квиток на потяг. Це був Донецьк,
– розповів фотограф.
Приїхавши у місто, Андрій пробув на вокзалі пів дня.
"Чомусь мені все здалось таким поганим. Було дуже страшне передчуття. Я говорив з людьми, а вони якось не дуже і говорять – сірі такі, Майдан критикують", – зауважив він.
Спочатку Андрій подумав, що накручує себе. Та згодом зрозумів – це реальність, в якій доведеться жити найближчим часом.
Я приїхав у Київ і сказав колегам: "Готуймося до війни". На мене тоді дивно подивились, ніхто не повірив. Війна почалась через місяць,
– зауважив він.
Фотограф відчував, що розпочнеться війна / Фото Андрія Дубчака
Перша поїздка на фронт
Андрій чітко усвідомлював, що в нього немає достатньо досвіду і практики, аби їхати на війну. Однак точно знав – він має бути там.
Усе це не жарти. Російська армія – це не такий простий горішок, щоб отак просто взяти і поїхати. Я почав готуватись,
– заявив Дубчак.
Перша поїздка сталась вкінці 2015 року. Вона була важка і напружена.
Репортер вперше побачив людей в умовах війни у 2015 році / Фото Андрія Дубчака
"Було дивно. Війна, люди вбивають одне одного. Я ж бачив війну у фільмах, а тут виявилось, що вона взагалі не така", – поділився спогадом Дубчак.
Репортер зрозумів, що війна – це робота, спілкування, бруд, болото, багато логістики і побутової роботи. Це прання шкарпеток та готування їсти, а не лише бої.
Український захисник пере одяг вночі / Фото Андрія Дубчака
Перші кулі, що свистіли біля голови
Спочатку вибухи на фронті здавалися Дубчаку страшним фільмом.
"Потім бачиш, що ведуть контужену людину, в неї з вух тече кров, вона напів свідома – тоді ти розумієш, що це страшно", – наголосив фотограф.
Було багато моментів, коли по мені стріляли і вночі, і вдень. Однак такого чіткого усвідомлення, що я на війні – його немає,
– запевнив Дубчак.
Були моменти, коли він розумів, що може втратити життя.
"Кулі свистіли біля голови. Руки тремтять. Ти не знаєш, що робити. У критичні моменти ти маєш думати насамперед про своє життя", – поділився Андрій.
Якщо фотограф у такі моменти і вмикає камеру – у цьому є перевага. Стає не так страшно.
"Дивишся на інших людей, знімаєш їх, бачиш на обличчі дикий страх. Водночас ти зайнятий роботою, тобі немає часу боятись. Це для того, щоб не сильно переживати і долати власні страхи", – розповів Дубчак.
Війна на фото: фатальна куля Олександра
Для Андрія одна з найболючіших історій з фронту – доля Олександра Дударєва.
Олександр Дударєв на війні / Фото Андрія Дубчака
"На цьому фото – хлопець на териконі дивиться. Через тиждень йому снайпер поцілив у голову", – розповів фотограф.
Олександра поранили в 2017 році. Після кількох років лікування та реабілітації – він досі в поганому стані. Куля просто прострелила йому голову.
"У нього проблеми з мовою, світосприйняттям, рукою. Але живий", – зауважив фотограф.
Дударєв отримав важке поранення / Фото Андрія Дубчака
Герої насправді вмирають
Перша смерть, яку фотограф побачив на фронті – це був не військовий. Підірвався під Золотим-4 місцевий мешканець.
"Ми витягали його труп з сірої зони. Ми були поруч і тягнули його, щоб побачити, чи немає під тілом міни чи розтяжок. Витягли, запакували в мішок і відвезли в відділок", – розповів Дубчак.
Однак він запевнив, що ця смерть для нього не була шокуючою, адже бачив жорстоко вбитих на Майдані.
Для мене усі ці слогани, наприклад, "Герої не вмирають" – їх просто не існує. Вони вмирають. Дуже швидко. Я бачив на власні очі смерть і знімав її,
– наголосив фотограф.
Війна на фото: сльози Сабріни
Фото Сабріни з Павлополя побачили у мережі вже тисячі людей. Однак про те, що криється за гіркою дитячою сльозою – знають далеко не всі.
Сабріна плаче через жорстокі реалії війни / Фото Андрія Дубчака
Хата сім'ї – остання біля передової. Оскільки позиції польові, по них часто прилітає важка артилерія. Через це вікна будинку закладені мішками.
Батько Сабріни допомагав українським військовим, але потім втратив зір. У нього відслоїлась сітківка, тому чоловік практично не бачить. Родина займається сільським господарством, чим і заробляє на життя.
Ця Сабріна дуже чутлива. Вона щовечора читає перед сном молитву, аби снаряд не потрапив у її будинок. Коли мама почала розповідати про проблеми, які їх оточують, Сабріна плакала,
– розповів Андрій Дубчак.
Діти на фронті живуть у важких умовах / Фото Андрія Дубчака
Для дітей війна – невід'ємна складова
Фотограф зауважив, що діти у прифронтових населених пунктах – різні, як і в мирному житті.
"Є діти з нормальних родин, забезпечені. Є діти батьків, які пиячать. Є діти повій, грубо кажучи. Все це відбивається на дітях, тут не можна якось узагальнювати", – наголосив Дубчак.
Однак усіх поєднує один факт – вони виросли в умовах війни.
Для них війна – така ж невід'ємна складова, як для нас тролейбуси в Києві. Просто вона є і все. Це не те щоб дуже їх шокувало. Вони просто знають, що робити. Їх у школі навчають не чіпати міни,
– пояснив Дубчак.
"Для них казка про Колобка – це казка, а артилерійський обстріл – реальність", – підсумував репортер.
Війна на фото: Жора, який все розуміє
Такий хлопчик живе у Золотому-4. Жора дуже добре знає, що таке снаряд.
Він за звуком визначає тип зброї,
– запевнив Андрій Дубчак.
Жора розуміє, якою зброєю обстрілюють позиції / Фото Андрія Дубчака
Репортер під обстрілом
Останній обстріл, під який потрапив Дубчак з колегами, стався у вересні 2021 року.
Обстріл, під який потрапив Дубчак з командою: відео
Однак сам репортер назвав цей випадок "досить безпечним".
Вогонь був не прицільний. Стежка, по якій ми повертались на позиції, була за кущами. Кулі свистіли, я їх чув. Однак вони були не прицільні, це досить безпечний обстріл,
– запевнив він.
Один з найгірших разів був у Водяному, що біля Широкиного. Фотографу потрібно було пройти окоп. Були 2 варіанти:
- піти по старих окопах через посадку і багнюку;
- вийти на гору і перейти сухою стежкою.
Він з військовими обрав другий варіант. Через це хлопці ледь не поплатились життям.
Як тільки вийшли з цієї посадки – біля мене почали свистіти кулі. Я стрибнув в окоп і зрозумів, що щойно могли потрапити в мене,
– сказав Дубчак.
Андрій Дубчак неодноразово потрапляв під обстріли / Фото Єви Фомичевої
Ворожий снайпер вийшов в поле і під прикриттям кулеметника у повний зріст стріляв з рушниці по репортеру.
"Ми повернулись у бліндаж, у мене трусились руки. Я себе питав: "Хлопче, що ти тут робиш?". Минуло пару днів, все пройшло і працював далі", – запевнив він.
Війна на фото: ображена на вибух Ельза
Окупанти кинули у поле біля роздоріжжя 2 – 3 протипіхотні осколкові міни. Собака військових Ельза на одній з них підірвалась.
Ельза – собака українських військових / Фото Андрія Дубчака
"Парамедики якось її "полатали". Був ветеринар і сказав, що осколки не треба діставати, бо тварина може загинути. Вона вижила, бігає там", – розповів Андрій Дубчак.
У собаки – контузія і ПТСР. Її поранило вибухом, тому в неї тепер агресія на подібні звуки.
Під час вибухів замість того, щоб ховатись, як це роблять інші собаки, вона стає агресивною. Вибух, очевидно, її дуже сильно образив, тому вона біжить на нього гавкати,
– наголосив репортер.
Собаку вдалося врятувати / Фото Андрія Дубчака
"ПОМ – це міна, яка викидає ниточки по 10 метрів. Якщо її зачепити – підлітає в повітря і тисячі маленьких осколочків розлітаються у різні сторони. От і собачку поранило", – пояснив він.
На війні рятує чорний гумор
На війні багато військових захищаються від смерті гумором. І він дуже чорний.
"Це не йде в пресрелізи, не йде в репортажі. Однак це дуже потужний інструмент захисту від надвеликого стресу", – зазначив репортер.
У моменти страху рятує чорний гумор / Фото Андрія Дубчака
Чим чорніший гумор – тим у складніших умовах перебуває підрозділ. Іноді навіть військові з дуже бойових підрозділів виходили в тил і жартували з хлопцями, які стоять позаду – ті їх не розуміли. Вони лякались їхнього гумору.
"Мені запам'ятався один жарт. Ми виїхали з передової, там було дуже велике болото. Я вийшов з машини і почав мити ноги в калюжі. Водій вийшов і каже: "Мий-мий. Головне, щоб не тобі мили". Це психологічні прийоми подолання стресу", – розповів Дубчак.
Дубчак шукає на фронті різні історії людей / Фото Андрія Дубчака
Війна на фото: страх – це нормально
Такий кадр Дубчак зробив після ранкового бою, який у цього хлопця був одним з перших. В очах військового можна побачити страх і пустоту. Однак репортер запевнив – це нормально… Боятись – це нормально.
Військовий після одного з перших боїв / Фото Андрія Дубчака
Зранку репортер знімав відео, як цей хлопець зав'язує шнурки і біжить на позицію, бо почалась стрілянина.
І от він тільки прокинувся, шнурує берці, щось вибухає, він дивиться, а по ньому видно… (страх і нерозуміння – 24 канал). Ця фотографія – через пів години після бою,
– розповів Дубчак.
"Видно було, що він нервувався. Це нормально. Це добре, бо нерви роблять адреналін, який мобілізує організм і заставляє більше думати і застосовувати ресурси, які допомагають вижити", – пояснив він.
Нові історії, нові долі
За 6 років регулярних поїздок Дубчак знайшов багато друзів. Вони можуть навіть не так часто листуватись, але коли зустрічаються – все стає зрозуміло.
"Людина розуміє тебе, а ти – її. Особливо не треба ні про що говорити. Просто тепло разом", – запевнив репортер.
Андрій готується до наступної поїздки. Вже незабаром він знову підставить своє життя під ризик смерті, аби знайти таких, як Сабріна, Олександр, Ельза та інші.
Хотілось би завжди до одних хлопців їздити, але треба шукати нові історії, нових людей, нові локації. Фронт великий, це 450 кілометрів,
– сказав Дубчак.
Водночас редакція 24 каналу щиро хоче, аби цього разу на кадрах фотографа люди плакали від радості та усміхались, бо настав мир. Хоче, щоб діти розпізнавали звуки пташок, а не зброї.
Вже незабаром фотограф знову поїде на фронт / Фото Андрія Дубчака
Яка ціна вашого мирного неба?
Андрій Дубчак: Це Саша з простреленою головою. Це Сабріна, яка плаче від жалю до своєї родини. Це десятки тисяч кілометрів доріг. Недосип. Дедлайни. Це страх смерті.
Не знаю. Фінальний цінник я ще з цього не виводив. І навряд чи зможу колись відповісти на таке запитання. Дуже багато війна мене оточує з усіх сторін. Війна тепер – це частина мого звичайного життя.
24 канал дякує захисникам за мирне небо. Ми пишаємось і захоплюємось вами. Слава Україні! Героям Слава!