Про пережите в Донецькому аеропорту, полон, адаптацію до мирного життя, зцілення сценою та плани на майбутнє Ярослав Гавянець розповів 24 каналу в межах проєкту "Ціна мирного неба".
Рекомендуємо На війні живеш секундою, – розмова воїна-добровольця "Оси" з донькою
У 2014 році бойовики зубами вчепилися в Донецьке летовище, та українські захисники не відпускали його. Аеропорт Донецька тепер – це 242 дні перемог і поразок, 34,5 тижня болю і сліз рідних та сталевої витримки бійців, 8 місяців беззаперечної мужності. А ще 100 безцінних життів, відданих за рідну землю, та сотні відчайдушних хлопців, які ввійшли в історію як кіборги.
Небайдужість і бажання стати добровольцем
Літо 2014 року, Донбас: ворог вже кілька місяців гавчить про свої "права" на Сході України, заявляє про якийсь "порятунок", "братні народи", "спільне минуле", але робить це зі зброєю в руках. Нею з відомою "російською гідністю" гатить і по українських воїнах, і по мирному населенню.
Цей же час, Тернопільщина: 21-річний Ярослав Гавянець з містечка Копичинці оббиває пороги військкоматів, просить взяти його добровольцем на війну. Він не випадкова людина, раніше 1,5 року служив у 80-ій Львівській аеромобільній бригаді. Ярославу не байдуже, що ворог намагається вкрасти частинку його країни. А ще він не може всидіти вдома, коли його побратими вже там – на передовій.
Ті, з ким я служив, залишилися на службі. Коли почалася війна, мої хлопці були першими, хто вирушив на Схід. Рота, в якій я служив, під командуванням Вадима Сухаревського була першою, яка відкрила вогонь у зоні АТО, в Слов'янську,
– розповів чоловік.
Постійні контакти з побратимами і бажання зробити свій вклад, бути серед них не дають спокою. "У 80-у бригаду не призиваємо", – кажуть у військкоматах. Але він не здається. "Допомогли" бої за Іловайськ у серпні 2014 року, вони показали всю серйозністю ситуації, і Ярослав таки досяг того, чого хотів.
"Мене призвали у 80-ту бригаду, але не в той батальйон, в якому я був, а в третій. Там не було професійних військових", – пригадав захисник.
5 вересня представники України, Росії та ОБСЄ підписали перші мінські домовленості. В угоді йшлося про тимчасове перемир'я у війні. Тоді нових військових не поспішали відправляти на фронт: "Нас тримали на полігоні 2 місяці, бо не знали, якою ситуація буде далі. Аж у листопаді ми вирушили на Схід".
Ярослав Гавянець пішов на війну добровольцем / Фото з фейсбуку бійця
Повага батьків до вибору сина
Увесь цей час біля Ярослава були його рідні – мама й тато, які страшенно турбувалися про свого сина, однак попри страх зуміли довіритись йому, з повагою прийнявши вибір.
Батьки розуміли, що я сам приймаю рішення. Вони відмовляли так довго, як тільки могли, але й розуміли, що всі, з ким я 1,5 року прослужив, зараз на війні й гинуть,
– пригадав він.
За таких умов Ярослав просто не міг сидіти спокійно вдома, вдаючи, що все добре, а війни немає.
Шлях до аеропорту
Спершу була Костянтинівка – там бойових дій не було, місто контролювали українці. Через кілька днів військового перевели в Чугуїв. Там він пробув до 19 грудня.
"У Чугуєві я приймав техніку на батальйон. Я був водієм і мав досвід водіння БТР ще з попередньої служби. Там я просидів місяць і 19 грудня повернувся у Костянтинівку", – поділився воїн.
Далі – Піски, де Ярослав провів ще майже місяць – до 13 січня 2015 року. А тоді аеропорт…
Ярослав був водієм БТР / Фото з фейсбуку Ярослава Гавянця
Термінал і 7 днів пекла
Ярослав потрапив на летовище, коли там творилося справжнє пекло.
У ніч з 13 на 14 січня нас відправили у термінал на підмогу. Вибрали з роти 20 добровольців, я зголосився і заїхав у новий термінал,
– пригадав чоловік.
Перша доба була не те щоб спокійна, радше – менш інтенсивна. А вранці 15 січня почався штурм, інтенсивні бої.
Станом на той день бойовики захопили цокольний і верхні поверхи, українські воїни були на першому: "Вийшло так, що ми опинилися між ними – на другому поверсі. Вони були навколо нас".
Ярослав потрапив в аеропорт у найстрашніші дні там / Фото News Front
Бої переросли в радикальніші дії: 19 січня пролунав вибух. Окупанти здійснили перший підрив, зачепило нижню частину терміналу. Тоді було багато поранених, але найважливіше – ніхто не загинув.
А далі – 20 січня і ще один підрив. Цього разу біда не минула: з 60 людей залишилися живими 16 – 20.
У той момент був підрив, і хлопці, які були на площині трохи далі від стін, усі провалилися вниз. Їх зверху накрило поверхами,
– розповів Ярослав.
Йому ж дивом вдалося вижити, опинившись у потрібний час у потрібно місці: "Я вижив, бо на момент підриву сів на фундамент збоку покурити. Я був під самою стіною і бетонні перекриття мене захистили, балки наді мною не дали нічому впасти на мене".
Тоді в колись яскравому та повному життя аеропорту була смерть. В одну мить люди, з якими ти хвилину тому говорив, загинули, пішли у вічність зі своїми мріями, планами, сподіваннями. Тоді були крики та стогін тих, кого важко поранило. Тоді все навколо заповнила пустка.
На війні немає місця емоціям, є лише холодний розум.
У той момент мозок був в автономному режимі самозбереження, як ми називаємо. У мене не було тоді жодних емоцій, я ні до чого не ставився емоційно. У такі моменти просто холодно виконуєш дії, щоб вижити,
– додав кіборг.
Насправді ж емоції є, вони ще гучно заявлять про себе, але це буде згодом, а зараз їх не можна випускати, вони небезпечні, вони не дадуть впоратися з тим, що бачили очі та чули вуха, вони розірвуть серце на шматки.
Чоловік обороняв летовище до моменту його падіння / Фото andrey-rus.livejournal.com
Читайте також Врятував бійців ціною життя або феномен Тараса Матвіїва: чесна розповідь матері Героя України
Спроби домовитися з ворогом і полон
Після підривів в українських захисників не залишилося зброї. "У нас було 2 автомати на 16 людей", – зазначив Ярослав. Натомість багато було поранених, з яких частина – у важкому стані. Довелося йти на перемовини з ворогом.
Наш старшина пішов до сепаратистів домовлятися про те, що ми евакуюємося з аеропорту й залишимо його їм. Але вони на таку угоду не пішли,
– зазначив захисник.
Війська окупанта запропонували свій варіант: "ми вас усіх відвеземо в госпіталь, всі виживуть, безпеку гарантуємо". Та не обійшлося без "але" – бійців нікуди не відпустять, що означає одне – полон.
Кіборг потрапив у полон до окупантів / Фото з фейсбуку Ярослава Гавянця
До полонених, каже Ярослав, ставилися по-різному: "Ті, що безпосередньо з нами воювали, то досить спокійно ставилися, мали військову повагу до ворога. А коли нас відвезли у Донецьк, то там вже з нами робили, що хотіли".
Полон чоловік пригадує наче сон, під час якого в один момент спалахнув промінчик надії: "Коли нас там почали знімати на камеру, то були відчуття, що це все закінчиться вже скоро, що з нами нічого не зроблять, бо нас показали, нас бачили люди, правозахисні організації".
У Донецьку були і катування, і побиття, але для Ярослава це все одно не зрівняється з тим, що було у терміналі.
Після аеропорту полон був зоною відпочинку,
– навіть жартує він.
Сміливість батька звільнила сина з полону
Батьківська любов здатна творити дива. Боячись за життя дитини, батьки здатні йти на відчайдушні кроки. На такий наважився і тато Ярослава – Мирослав.
Чоловік зняв відео, на якому звернувся до ватажка так званої сепаратистської "ДНР" Олександра Захарченка і попросив повернути сина або обміняти його на себе. Після цього люди Захарченка самі до нього зателефонували й погодилися віддати Ярослава. Однак поставили умову: їхній "акт доброї волі" повинні зафіксувати на відео журналісти українських телеканалів.
На щастя, все вдалося – Ярослав Гавянець повернувся додому.
Завдяки сміливості батька Ярослава відпустили з полону / Скриншот з відео
Адаптація до життя під мирним небом
Кіборг довго повертався до мирного життя."Мені навіть здається, що я ще досі не повернувся повністю", – ділиться він.
Отут владу захопили ті емоції, які чоловік глибоко заховав в аеропорту. Там, на Донбасі – війна, боротьба, смерть, кров. Тут, на Тернопільщині – звичне життя: люди сміються, розважаються, вони живуть, як колись, до 2014 року.
Думки, емоції втікають в аеропорт, реальність повертає їх на мирну землю. Навчитися жити з досвідом війни за плечима – не так легко.
Я пережив різні стадії. Спершу я був щасливим, що я вдома. Потім я був злий на весь світ, що у нас у країні війна, а тут більшості – байдуже,
– каже Ярослав.
Наступний етап – змиритися. Чоловік зумів прийняти думку, що війна має бути там, де стріляють. "А тут люди не можуть постійно плакати, бо йде війна, це ж теж неможливо. Якщо на цій території мир, то й життя має бути мирним", – зрозумів кіборг.
Лише через 4 – 5 років спогади й емоції почали підкорятися Ярославу: "Раніше у ситуації, яка нагадувала про ті події, емоції починали контролювати мене, а не я їх".
Зверніть увагу Біль, помножений на два: відверте інтерв'ю з батьком 2 загиблих українських бійців
Арттерапія театром
Порозумітися з пережитим допоміг театр. Після війни чоловік повернувся до юнацького хобі: "Згодом мене запросили взяти участь у міжнародному театральному проєкті – "Ефект Гамлета".
Театр сотворив диво, ставши ліками для зраненої душі: чоловік спершу вивільнив свої емоції, а тоді відокремив себе від них. Щодня Ярослав десятки разів повторював свою історію, показував її – і вона почала віддалятися. Пекло з Донецького аеропорту залишилося на сцені.
Перші рази це для мене було важко, з кожним наступним разом мені так набридало це робити, що я сформував дистанцію і навчився використовувати досвід для гри на сцені, а не ставитися до цього серйозно та емоційно,
– зауважив кіборг.
Протягом останнього року чоловік набагато легше почувається, спогади з війни вже не душать його, як колись.
Пережите легше допомагає сприймати театр / Фото H-Effect
А "Ефект Гамлета" живе. Нещодавно з виставою українці відвідали театральний фестиваль у польській Познані. Там публіка, каже чоловік, на ура сприйняла постановку: "Весь зал був наповнений. Виставу супроводжували субтитри польською мовою".
По Україні з виставою теж планували гастролювати, але на заваді стала епідемія коронавірусу. У жовтні 2020 року вистава вийшла в онлайн-версії, але доступ до неї був лише 10 днів.
У лютому 2022 року світ побачить документальний фільм, який німецькі документалісти готують на основі спектаклю. Коли це станеться, відкриють доступ до вистави.
Бійцям після війни потрібна реабілітація
Ярослав вважає, що якщо людина не захоче впоратися з пережитим досвідом, то її ніхто не зможе заставити. Однак чоловік не сумнівається – реабілітація, зокрема психологічна, повинна бути: "Армія має заставляти людей проходити реабілітацію у санаторіях з фахівцями, які мають досвід роботи з військовими. Це повинно бути обов'язково".
Йому з побратимами довелося зализувати душевні рани самостійно. На щастя, більшості бійців це вдалося: "Ми розбрелися по Україні. Я бачу по своїх побратимах, що більшість знайшли себе у чомусь, чимось займаються та адаптувалися до життя".
Кіборг й досі підтримує контакт з іншими захисниками, каже, що вони дружать у соцмережах, спостерігають один за одним.
Прагнення зробити життя в Україні кращим
Після демобілізації Ярослав пішов вчитися на юридичний факультет. Хотів брати участь у державних процесах, аби якось наводити лад у країні зі середини. Тоді ж пішов працювати у муніципальну варту Чорткова. А останні 9 місяців був юристом у Чортківській міській раді.
Але й тут Ярослав крапку ставити не захотів. Нещодавно вступив у Національний університет оборони в Києві – протягом 4 місяців чоловік проходитиме курси підготовки офіцерів.
Планую після навчання отримати звання офіцера й іти у Збройні сили України працювати в адміністративно-правовому полі,
– розповідає він про плани.
Спершу бачить себе у військових комісаріатах, а далі – як покаже час.
Сподівання, що війна завершиться
Як колись, вже не буде. Але обов'язково настане той день, коли на Донбасі людей не будитимуть постріли бойовиків, коли молодь не втікатиме з тамтешніх містечок та сіл, коли на будинках майорітимуть синьо-жовті стяги, а Донецький аеропорт знову прийматиме рейси. Обов'язково прийде той світлий день, коли нога окупанта забереться з української землі.
Ярослав вірить і надіється, що це станеться якнайшвидше. Водночас розуміє, що все залежить від держави-агресорки:
"Ми не починали війну, тому точно не від нас залежить, коли вона закінчиться. З Росією воювати – дуже важко, навіть США не ризикують. Та ми тримаємося. Але виграти у ній силою, думаю, точно неможливо".
Для цього, переконаний кіборг, необхідно, аби прокинулися самі росіяни, аби вони усвідомили, в якій глибокій ямі опинилися. Зміни повинні статися насамперед там. Однак, вважає Ярослав, промінці надії є: "Бачу, молоде покоління має ліберальні погляди. Вірю, що російська молодь з часом поведе країну у демократичну сторону".
Що за цей час робити українцям – на це в Ярослава гарна порада: "максимально розвивати країну в економічному, правовому полях". Стати такими міцними, щоб у момент розвалу Росії до нас хотіли вже всі.
Ярослав Гавянець є лауреатом конкурсу "Людина року-2018" Фото "Вільне життя"
Ціна мирного неба Ярослава Гавянця
"Я свою ціну вже заплатив. До війни я був набагато щасливіший і наївніший. Чогось хотів, бажав, у мене було багато амбіцій, хотілося перевернути світ.
Тепер по-іншому все сприймаю: "ну живий – і слава Богу". Вже не так хочеться заради себе щось робити, як заради своїх дітей (у чоловіка двоє маленьких донечок – 24 канал). Хочеться, аби вони не знали, що таке війна. Щоб люди більше не відправляли своїх чоловіків, синів, батьків воювати. А про війну знали лиш з історичних книжок.
У мене таке завдання після війни – максимально робити все для цього: чи воно матиме результати у великому масштабі, чи на рівні області, чи маленького села – не важливо. Це стосується не лише військової сфери, але й інших. Для мене такий напрям – правоохоронний. У ньому намагатимуся робити все, що від мене залежить".