Офіцер Тарас Матвіїв родом з Жидачева, що на Львівщині. Загинув у 2020 році, врятувавши життя двох бійців свого взводу. Він був єдиним сином офіцера МВС на пенсії – Тараса Матвіїва та вчительки української мови та літератури Валентини Матвіїв.
Важливо Біль, помножений на два: відверте інтерв'ю з батьком 2 загиблих українських бійців
Про те, чому Тараса постійно тягнуло на війну, скільки всього зробив за своє коротке життя та як зараз посмертно втілюють його мрії, читайте розповідь матері з перших вуст в рамках проєкту "Ціна мирного неба", присвяченого захисникам України.
Не на війні: рідні понад рік не знали про службу на Сході
Рішення піти на фронт у Тараса визрівало, певно, від першого дня війни. Це було питання часу. Піти на війну відразу з Революції Гідності він не міг, тому що був у 3 сотні Самооборони Майдану, журналістом пресцентру, одним зі співкоординаторів "пошукової ініціативи Майдану". Вони потужно працювали, шукаючи зниклих людей у крематоріях, каналізаційних системах, лісопосадках та на цвинтарях. Він був на Майдані фактично до літа, поки його не розформували як явище.
Тарас був активним учасником Революції Гідності, згодом – координатором пошукової ініціативи Майдану (2013 – 2014 роки) / Фото з архіву Валентини Матвіїв
Повернувшись з Києва після Революції Гідності, йому потрібно було відновитись фізично й загартуватись. Згадуючи той час, я чудово розумію – він готувався. Тоді я відганяла ці думки (про службу Тараса на Сході – 24 канал), – сподівалась, що у ньому переможе оте синівське.
Адже наприкінці 2014 року батько Тараса переніс інфаркт – серце не витримало емоційних навантажень, бо часто хвилювався.
Вибачте, та поїхати на саме 25-річчя з дому на Майдан у найбільш страшний період, не знаючи, чи повернеться?! (Тарас поїхав з дому на Майдан у свій день народження – 18 лютого 2014 року – 24 канал). І мій чоловік сам взяв квиток та посадив його на потяг…
Оце бажання помститись за своїх хлопців, яких він на Майдані збирав за руки-ноги й штабелями складав після розстрілу, – сиділо в ньому й згодом переросло у тверде рішення (піти воювати – 24 канал).
Тарас з батьками у 2019 році після презентації книги матері / Фото з архіву Валентини Матвіїв
Служив на передовій у 2015 році, пройшовши 5-денні курси
Весною 2015 року він поїхав на Схід. Нам сказав, що в табір під Києвом. Я дуже засумнівалась, але була зайнята – поїхала на Волинь до батька, бо у нього була 4 стадія раку, я мусила бути там.
…Тарас тоді то слухавки не бере, то не виходить на зв'язок, то відповідає тільки повідомленням. Він боявся, щоб я не почула вистрілів. Про війну він не розповів ані у 2015 році, ані на початку чи в середині 2016 року.
Тарас повернувся зі Сходу влітку 2015 року. Він приїхав на тиждень, лишивши речі там. Тоді вже зарекомендував себе – йому хотіли вручити роту вояків. Та побачив – дідусь помирає. Він відразу пішов до головного лікаря все з'ясувати, виробив картку "оранж кард" для дорогих ліків, які видають тільки по ній. Він дуже хотів продовжити дідусеві життя й забрати біль.
Він зателефонував до когось на Схід та попросив надіслати речі. Тоді у ньому перемогло синівське. Тарас постійно "розривався" між цим.
Фактично дідусева хвороба його, можливо, врятувала. Бо це були страшні роки, а недосвідчений Тарас був на 1 лінії фронту. Їх після 5-денних курсів "кинули на передову".
У 2015 році Тарас залишився вдома з родиною й почав активну громадську діяльність. Восени 2015 року друзі запросили його взяти участь у виборах. Так він став депутатом районної ради у Жидачеві. Ця робота його повністю захопила й він почав вірити, що може змінити щось знизу. Дідусь помер наприкінці 2015 року, та бажання воювати у Тараса не зникло. Проте ще протягом 2015 – 2018 років Тарас живе та змінює рідний Жидачів:
- паралельно з депутатством, долучився до волонтерського руху в Жидачеві, вони передавали на Схід, що могли – від елементарних чаїв, шкарпеток й до амуніції;
- згодом створили громадську організацію "Народний легіон", що функціонує й досі;
- почали організовувати військово-медичні вишколи для школярів, юнацтва та дорослих, зокрема військово-патріотичний вишкіл "Лицарі Удеча";
- ініціювали відродження місцевого футбольного клубу "Авангард".
У 2017 – 2018 роках Тарас був скрізь – він працював у Центрі зв'язку з громадою, був блогером, займався проєктом "Стоп лісоцид", удеч-фестом "Івана Купала", організував виставку з артефактів в музеї міста "Жидачівщина в полум'ї Революції Гідності та російсько-української війни".
У перерві між службою на Сході Тарас активно займається волонтерськими проєктами, розвитком рідного Жидачева / Фото з архіву Валентини Матвіїв
Півтора року мовчання й приховування…
У грудні 2016 року Тарас бере свій ноутбук та запрошує нас з чоловіком поїхати до бабусі в гості, бо має нам "щось показати". Ми сіли родиною й він показав фото, коротенькі відео себе зі зброєю у камуфляжній формі та з побратимами. Явно – Тарас був на війні.
Ми з бабцею почали плакати. Єдиний, хто був підготовлений та не здивований – це батько. А Тарас тоді до нас сказав: "Ну чого ви плачете, бабуська, мамуська, – бачите, перед вами стою – живий та здоровий".
Півтора року мовчання й приховування… Та він зрозумів, що немає куди діватись, бо якраз почались масові вироблення документів добровольцям, а у нас багато місцевих знайомих, які розкажуть. Щоб випередити шок, він зробив нам "кіно".
Коли Тараса не стало, то з записів у нотатках ми дізнались, що питання стати військовим та піти на професійному рівні захищати Батьківщину його не покидало. Він шукав нагоди. Весною 2018 року син зі своїм другом намагався потрапити у Мукачівську частину, але їх не залишали в одній роті, й вони відмовились.
Я відчувала, а батько знав – Тарасу треба завершити почате на Сході
Я відчувала як мати, а батько знав – Тарасу треба завершити почате на Сході. Адже він втратив 2 найближчих друзів. Уже влітку 2018 року Тарас посадив мене з татом, як зараз пам'ятаю, – за столом на кухні, й сказав про своє рішення та попросив благословення (у вересні 2018 року Тарас вступив на курси лідерства Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, де й отримав звання молодшого лейтенанта – 24 канал). Тато першим благословив, а я за ним – зі сльозами на очах.
Ми самі так виховали свою дитину – з раннього дитинства він був свободолюбивим. А майже у 30 років переінакшувати – це нереально та неможливо.
Тарас повісив портрети загиблих побратимів у нас на стінці, написав їхні дати народження та смерті й слова, що він помститься за них. Коли їхав на Схід у 2020 році та прийшов попрощатись – файлик з їхнім портретами забрав зі собою.
Тарас бунтар, революціонер, правдолюб
…Він нас не готував особливо до свого рішення. Це було логічно з його дій. Він знав своїх батьків, а ми знали його. Він знав, що ми підозрюємо (мовиться про рішення Тараса піти на війну – 24 канал). Та до такого не можеш бути готовим цілком. Коли ми його благословили, то я не прийняла його рішення до кінця, знаючи про наміри.
Він хотів здобути перемогу для України. Все. У списку його мрій перший пункт молодої людини: "Перемога: Крим і Донбас". Цей список ми побачили вже після того, як Тараса не стало.
Та він писав його ще у 2015 році. Все логічно – поки не буде перемоги, всі решта пунктів його життя та мрії відкладаються на потім. Йому було мало цих проєктів та волонтерства. Він хотів піти на Схід – там все чітко, там є чорне й біле, є ворог й усе.
Тарас здобув звання офіцера й відразу пішов на війну / фото з архіву Валентини Матвіїв
Саме Тарас мене навчив любити історію України
Тарас мене навчив любити історію України та фактично зробив патріоткою. Парадоксально – не батьки сина, а син – батьків.
Про Україну він говорив: "Мам, ми тепер мусимо зробити те, що у свій час не зробили ви. Незалежність для вас далась безкровно, дуже легкою ціною".
Чесно, коли Україна стала незалежною, мені було 24 роки й я вже мала Тарасика. Ми якраз переїхали у Жидачів – тут скидали пам'ятники Леніна, діяв Народний рух. Для мене все це було дивиною, бо я була заклопотана дитиною й не мала активної громадянської позиції.
Тарас був зовсім іншим – він був патріотом ще, мабуть, зі шкільної лави. Він вчив та знав історію України. Був вільною людиною, не радянською. Це був своєрідний докір для нас, хоч він ніколи не казав цього прямо.
Та я відчувала, що ми не зробили того, що роблять наші діти. Це прикро. Адже ми не оцінили тієї незалежності. Нам її просто дали як цукерочку. А просто так нічого не буває. Переконались у цьому.
Феномен Тараса: змалку прагнув до самостійності та незалежності
Коли Тарас був у 3 класі, я дуже захворіла. Він одразу подорослішав на років 10, перебрав на себе багато господарських функцій – ходив у магазин за продуктами, допомагав мені почистити картоплю. На сімейні свята він нарізав усі салати.
Змалку він прагнув до самостійності, незалежності та був слухняним сином. У його дитячі обов'язки входило спільне зі мною суботнє прибирання. Уже з 3 класу він мав ганчіркою повитирати всі меблі, полити вазони й пропилососити.
У тому ж році автомобіль на нашій вулиці переїхав песика-безхатька. Додому взяти його ми не могли через мою хворобу. Тарасик це розумів й переніс цуценя у підвал будинку, носив йому їсти, облаштував тепле місце, брав з холодильника все, що вважав за потрібне.
Та це тривало дні три – Тарас перед школою бігав у підвал, після проводив там фактично пів дня. Шансів у тваринки не було, бо були поламані задні лапки. Тому якось Тарас прийшов зі школи, а собака вже помер. Тарас так плакав. Сам взяв лопату й похоронив тваринку. Після того він став дуже серйозним та замисленим.
Він сказав тоді: "Коли я виросту, то матиму дім й заведу кота та пса".
А ще він завжди розпитував про ромів, жебраків та безхатьків. Його цікавило, що це за люди, чому вони так живуть. Я йому розповідала, та він ніколи не насміхався з цих людей та не боявся їх. Пам'ятаю, були випадки, коли ми їздили в Трускавець чи Моршин й там він просив у мене гроші, щоб дати цим людям.
Ця невластива для дітей людяність мене дуже вражала та тривожила – щоб ця чуйність не нашкодила йому в дорослому житті. Та саме це милосердя під час та після Майдану переросло у потужне волонтерство.
А ще інструменти в хаті були його – Тарас частину взяв у дідуся в гаражі, дещо докупив сам, бо любив майструвати. Наприклад, зробив годівничку та годував синичок біля вікна – вони щебетали, а він учив уроки й завжди мав гарний настрій.
А ще він всі літні канікули під час навчання у школі проводив у дідуся з бабусею на Волині. Дідусь навчив його робити усі сільськогосподарські роботи – рубати дрова, косити, працювати в саду та на городі.
Він ніколи не цурався роботи, адже вважав своїм обов'язком допомагати.
Він дуже їх любив. Така була дитина. Навіть не можу чогось поганого згадати. Добрий, співчутливий, щирий, відкритий світові та людям хлопчик, крім того – допитливий і мрійливий.
Тарас був маленьким чоловіком в домі
Це були 90-ті роки, свавілля злочинності, а тато Тараса працював у карному розшуку, тож фактично не бував вдома. Тарас був маленьким чоловіком в домі. Оце найбільше характеризує його – сильний чоловік, який не може дозволити своїм близьким робити щось важке. Він має бути опорою, поміччю, сильним плечем. Отаким його з дитинства виховала, але він й сам ухвалив таке рішення й був йому вірний до останку.
Тарас у дитинстві був не за роками дорослим / Фото з архіву Валентини Матвіїв
Книжка і Тарас – це вічний та незмінний образ
З ранніх шкільних років ми йому прищепили любов до читання. Книжка і Тарас – це вічний та незмінний образ. Він навчився читати перед школою. Його перша вчителька – бабуся, але він не порушував дисципліну, відповідав на уроці й був уважним.
Зібрав хорошу бібліотеку серйозних творів. Зараз там напевне десь під тисячу творів, а в бабусі – ще стільки ж. Книги читав на різноманітну тематику – історію, міфологію, а ще – з юності почав читати Біблію.
Він вивчав її не як художній твір, а з олівцем та робив помітки. Оцю любов до Біблії та бажання розширити свої знання він почерпнув з дитинства. Тому що нам бабуся подарувала книжку біблійних оповідань Старого Заповіту й ми читали їх на ніч.
Саме Тарас сформував у нас з батьком смак до книги, кіно та музики.
Пригадую, питала у сина, що б таке подивитись – якусь драму історичну. Він мені називав рік випуску, режисера, номінації, акторів. Він мав феноменальну пам'ять, але він працював над цим – ще у школі вчив на пам'ять легенди, псалми, поеми Тараса Шевченка.
Носив ланцюжок з іменним тризубом
Він любив малювати. Переважно – портрети олівцем – Арістотеля, Шевченка, міфічні персонажі. Навіть деякий час ходив у художню студію до свого вчителя образотворчого мистецтва. Все життя Тарас робив якісь замальовки – ручкою, олівцем в учнівських зошитах, студентських конспектах, журналах й військових блокнотах.
Найбільше Тарас любив малювати тризуб – малий та великий. Вони є в кожному записнику. Ми плануємо їх використати як ілюстрацію до майбутньої книги. Навіть на шиї у нього висів ланцюжок з іменним тризубом. Наш син з ним й у засвіти пішов.
Тарас спробував себе у багатьох видах спорту, але зупинився на футболі. Для нього це була велика любов. Він з 7 класу вирішив стати футбольним коментатором. Зовсім недавно прийшов його друг Петро Приходько й пригадав, що Тарас подарував йому на 18 чи 20 років 25 друкованих листків його коментарів до чемпіонату Європи з футболу. Він коментував кожен гол, кожен рух футболіста.
Тарас дуже знався на футболі – всіх гравців, команди, номери, турніри, складав якісь таблиці.
І він до кінця грав у футбол, паралельно з хлопцями вони створили фан-клуб. У липні 2021 року на Тарасові перші роковини друзі провели турнір його пам'яті, створили фан-зону та блискуче виграли з рахунком 5:0.
Юність й Помаранчева революція: Тарас чекав змін
У 2004 році, коли була Помаранчева революція, син був у 9 класі. У нього світились очі, адже Тарас чекав змін, читав новини.
У мене склалось враження, що він більше цікавився подіями тієї революції, ніж ми дорослі за своїми клопотами. Ми у Київ не поїхали, але у Львів Тарас попросив, щоб ми його відвезли. Він такий був щасливий, бо він революціонер.
У нього це бажання прийшло з тими історичними книжками та фільмами, на яких він виховувався. Бо левова частка його становлення – це тато офіцер та мама-романтик ще той (пані Валентина – поетеса, авторка збірки "Легкокрила", про яку мріяв Тарас – 24 канал). Батько формував його як чоловіка, а я пригадую – побачу цікаву книжку й куплю додому.
Тарас під час Помаранчевої революції / Фото з архіву Валентини Матвіїв
Якщо говорив – то правду: 2006 – 2011 роки на факультеті журналістики
Тарасова подруга з університету розповіла мені про захист дипломної роботи. Тарас запізнювався. Вона дуже нервувала й телефонувала йому багато разів, а він не відповідав. Врешті – немає Матвіїв й комісія викладачів починає розходитись. Тут приходить спокійний та врівноважений Тарас. Ця його подруга обурилась та сварилась, а Тарас спокійно питає, де можна взяти швидкозшивач. Він підійшов до викладача та розмовляв "на рівних", адже вони завжди знали – Матвіїв серйозний студент. Тоді викладач знову зібрав комісію й Тарас блискуче захистив дипломну роботу.
Подруга Лана розповіла – це була прерогатива Матвіїва. Спробуй запізнитись мені чи ще комусь – викладачі сваряться. Та заходить ввічливий Матвіїв і йому кажуть: "Сідайте, Тарасе".
Це не було нахабно, а дуже інтелігентно. Просто Тарас завжди викликав довіру. Я йому вірила з дитинства й у мене ніколи не було сумнівів – ніколи не замилював очі. Він просто не умів цього. Якщо говорив – то правду.
Тарас під час закінчення Львівського національного університету в 2011 році / Фото з архіву Валентини Матвіїв
Не розмінювався на дрібниці: Київ 2011 – 2015 року
Після навчання він просто поставив нас до відома, що їде у Київ на телебачення. Ми з батьком були шоковані. Навіть за місцем проживання, у тому ж Львові, – це складно для людини, яка щойно закінчила виш. Він же – у Київ, абсолютно впевнений, що у нього все вийде. Перед тим вони їздили на практику та добре себе зарекомендували.
Спочатку він працював на НТН, потім – на ТРК "Ера" й до літа 2013 року – на TVi. Коли почався Майдан, Тарас шукав роботу на каналі, який би відповідав його критеріям. Адже Тараса завжди вбивала цензура. Він не був конфліктним, але стояв на своєму.
Це було ганебно для нього – йти не по дорозі з правдою. Одною з його мрій було створити документальний фільм, адже він мріяв займатись документалістикою. Та він хотів набратись досвіду, тож працював на новинах. Він відчував любов телебачення, бо вірив – воно має більший вплив на людей та може змінити свідомість.
Тарас казав, що кожен українець має змінювати свідомість.
Революція Гідності: Тарас дивом вирвався з кільця беркутівців
Коли почався Майдан, Тарас був вдома та відсилав резюме у різні ЗМІ. Паралельно писав та публікувався у виданнях. Саме тоді він з дому їде до Києва, але не зізнався, що на Майдан. Знаючи Тарасову натуру, здогадувалась. що робота – це щось паралельне, він насамперед їде на Майдан. Ми його благословили, як завжди. Це було 23 листопада 2013 року. Він був під час масового розгону, коли всі втекли у Михайлівський собор (мовиться про ніч 30 листопада 2013 року – 24 канал). Наступного дня чоловік мене розбудив й сказав, що сталось. Ми подзвонили до Тараса й він поверхнево щось розповів.
Більше розповідали друзі – у ту ніч він дивом вирвався з кільця беркутівців, вони били по руках, адже він тримав за руку дівчину, яку витягав з кільця за собою. Йому розбили годинник та вдарили кілька разів по нирках.
Мені так цікаво, хто та дівчина та де вона зараз. На жаль, не знаю. Вони з нею втікали, ховаючись по підвалах та дістались до Михайлівського собору.
Майдан був його "місцем роботи"
Він знайшов собі роботу. Як би боляче для нас це не було, але ми розуміли – він по-іншому не може. Ми змирились. Тяжко було дуже. Я прибігала з роботи і відразу вмикала прямі трансляції. Тарас часто почав з'являтись на телебаченні, адже він працював у пресцентрі Майдану. Наприкінці грудня Тарас отримав двостороннє задавнене запалення легень. Якби батько не поїхав й не забрав його хворого…
Був жертовний. Не міг лишити Майдан й поїхати додому лікуватись, бо тут його друзі й зі дня на день може бути розгін.
Він дуже скупо розповідав про той час, оберігав нас. Тарас був відкритою людиною, але не говорив більше, ніж потрібно. Це було в усьому. Він говорив чітко, конкретно й те, що вважав за потрібне. Ми більше про період Майдану дізнавались від когось.
Я говорила: "Сину, я тебе дуже прошу – нічого не приховуй від нас. Краще розкажи як є. Ти розумієш, у мене така фантазія – я собі надумаю. Якщо це була розмова віч-на-віч, то він просто мене обіймав: "Матуська, все нормально! Ти ж знаєш – зі мною легіон ангелів".
І як будь-яка матуся, я розчинялась у любові та вірила. Він завжди казав на мене матуська або матуся. Мені дуже подобалось. Знаю, що Революція Гідності – це логічне завершення його дитинства та юності й початок революційного шляху.
Дитяче бажання допомогти збереглось і в дорослому віці
Ось це його дитяче бажання допомогти збереглось і в дорослому віці. Мені у його присутності неприйнятно було брати порохотяг і прибирати. Що б він не робив – працював, читав чи був втомлений – він все кидав й забирав його у мене.
Навіть, коли була його остання відпустка перед Сходом… Я забула, що він вдома й почала прибирати. Він вибіг з кімнати зі словами, – "Мам, ти що! Я вдома!" – сказав зі збентеженим та здивованим поглядом. Це для нього було святе. Образ того, що мама може бути з порохотягом у його свідомості був відсутній. Це тільки він мав допомагати.
Таки повернувся на війну: у 2019 році очолив взвод
Взвод прийняв відразу після закінчення навчання у серпні 2019 року. Напередодні там загинув взводний. Саме тому він приймає взвод в Мар'їнці, що на Донеччині. Він вже тоді проявив себе – врятував хлопців. Я не знаю обставин, адже військові більше, ніж потрібно, не розповідають.
Його комбат Джеміль Ізмаїлов, майор та військовий капелан приїжджали навідати могилу Тараса. Вони розповідали, що Тарасу пропонували бути ротним, та він себе комфортно почував зі своїми хлопцям.
Причому зробив цей взвод найбільш зразковим у батальйоні. Патріотизм там зашкалював. Тарас далі починав зсередини зрушення у свідомості людей.
Перемога залежить і від цього теж, як би керманичі не крутили. Тарас хотів, починаючи з себе, – йти до перемоги.
Знаю, що Тарас міг, як військові між собою кажуть, "покошмарити сєпарів". У нас же режим тиші, але коли на твоїх очах ранять й вбивають хлопців – нерви не можуть не здавати. Тарас робив по-іншому – коли по рації до нього вище командування зверталось з питанням, що там відбувається, – він казав "алло-алло" й "кошмарив" далі. Батько цим неймовірно пишається. Причому Тарас робив це з незворушним спокоєм.
Тарас під час війни на Донбасі / Фото з архіву Валентини Матвіїв
З ними служили кухар пані Інна та парамедик Альона з псевдо Монашка. Вони розповідали, що Тарас у взводі створив родину, адже він до кожного підійде й запитає, як сім'я, як настрій.
У 2019 році він на Миколая у Яворові пакував подарунки з цукерок для всього взводу (налічує 15 – 45 осіб – 24 канал). Оля (кохана дівчина Тараса – 24 канал) розповідає про це зі сльозами на очах – для нього було важливо, щоб кожен відчув себе частиною їхньої родини.
Оля запитувала Тараса, чи оцінять. На що він відповів: "Для мене неважливо, чи всі оцінять. Якщо оцінить третина чи половина – це вже дуже добре". Він працював з людською душею, адже кожен приходить на війну зі своєї історією та мотивацією. Він хотів згуртувати цих людей, щоб зрозуміли, що їх тут люблять.
Для воїна на Сході – головне нормально окопатись
Тарас ніколи не дозволяв собі відпочивати, поки бійці копають траншеї. Він копав з ними. У взводі сина трішки служив хлопець, який зараз одружений у сусідньому селі. То він розповідав, що Тарас при 40 градусах, копаючи сланець, вимагав, щоб вони були в касках та бронежилетах. Деякі обурювались, та це техніка безпеки. А потім прийшли вихідні – інші взводи не мали звільнення, а взвод Тараса йде відпочивати. "Я його заповажав", – розповів мені військовий.
До нас цілий автобус з військовими 24 бригади приїжджав – саме вони поставили йому пам'ятник на Луганщині та відкрили меморіальну таблицю у школі, де навчався Тарас.
Загибель Тараса
Коли мені сказали, що сталось з Тарасом, то першим моїм питанням було – чи ті хлопці живі, як вони. Для мене вони всі рідні. Я їх не засуджую й не звинувачую.
Востаннє бачились, коли Тарас приїхав попрощатися перед відбуттям їхньої бригади на передову (29 березня 2020 року родина востаннє бачилась з Тарасом – 24 канал).
Якраз в ці хвилини було останнє "очі в очі", останні слова наживо, останні обійми на порозі, останнє тепло синівських грудей і трепет його серця, коли ми якусь мить мовчки стояли, обнявшись. Безцінні кілька годин разом. Востаннє.
Востаннє Тараса бачили вдома наприкінці березня: дивіться відеовітання бійця
Про його позивний ми дізнались після того, як його не стало. Думаю, Сармат, бо Тарас. А ще – це кочівник. Фактично після Майдану його домом був рюкзак – там було все. Він завжди був готовий. І коли йшов на Схід, то взяв з нас слово, щоб ми поробили тривожні рюкзаки.
Тарас хотів, починаючи з себе, йти до перемоги
Тарас казав, що війна буде тривати довго.
Адже є дуже багато чинників – відіграють роль керманичі, але він завжди повторював, що не може бути миру самого по собі – він або буде перемогою, або поразкою. Якщо Україна вибере поразку – ці всі смерті, каліцтва та зруйновані родини будуть марними. Він про це навіть не хотів думати.
Він вірив у те, що ця війна закінчиться перемогою. А щоб закінчити її перемогою – треба дуже багато ресурсів та часу, на жаль.
Він жартував, що позабирав би паспорти у людей старших 70 – 75 років, або позбавив їх права голосу.
Сила 90 Псалма
Псалом 90 був наче сімейною реліквією. Ще від дідуся Миколи, який повернувся з війни, бо в гімнастерці у нього був цей псалом. Тарас вірив, що він виживе, маючи його. На жаль, сталось те, що сталось.
Та цей псалом його врятував. Міна розірвалась за півтора метра. Вояки, які приїжджали до нас перед ротацією на Схід, пояснили – у такому разі тіло розриває, а Тарас повернувся додому цілим.
Я змогла нормально попрощатись зі своєю дитиною. Я була з ним майже добу – гладила його волосся. Це була сила Тарасової віри. З ним був той небесний легіон ангелів та віра в силу 90 Псалма.
Марс й Тарас розминулись
Перед від'їздом на Схід Тарас подарував матері рудого котика Марса. 2 квітня він поїхав, а 4 – Марсика привезла Оля. Вони не зустрічались, але кіт спочатку спав на портреті Тараса, сидів біля нього та гладив лапкою. Це було щось неймовірне. А потім він заспокоївся.
Художник з Луцька Руслан Кашаюк теж пройшов Схід, а потім став дяком. Йому наснилось, що він має зобразити Тараса у сутані.
Я любила поставити цю картину в Тарасовій кімнаті на килим та лежати біля неї.
Тому що вона досить велика. Якось залишила її, а потім приходжу – на картині лежить Марс та обіймає сина за обличчя.
51 мрія Тараса
Тарас у ноутбуці написав 51 мрію. Вони різноманітні. Саме тому я їх олівцем позначила: "Г" – громадянські, "О" – особисті та галочки – сповнені мрії.
Перша мрія – це "Перемога: Крим і Донбас". А далі – все похідне, тому що решта він відклав на потім. Друга мрія – написати спогади, книгу, збірку.
А далі – політ, стрибок з парашутом, піднятись на всі двохтисячники Карпат, громадський хаб, антикафе, кіноклуб. Серед мрій була й військова служба, контракт та офіцерство. А також – англійська, "Удеч-фест" рівня "Франко фест" чи "Файне місто".
Були й глобальні – "військово-патріотична система підготовки в Україні на рівні Швейцарії та Естонії…". А ще – "мама збірка", "ліси під контролем громад". Є навіть океанічна подорож, Burning Man (фестиваль незалежного мистецтва в США – 24 канал), друга освіта. Він також хотів відвідати могили Телефончика та Мисливця.
Ми поставили мету – реалізовувати мрії Тараса
Могилу Мисливця батько Тараса відвідав разом з Олею. Могилу Телефончика на Запоріжжі ще плануємо відвідати.
Деякі мрії допомагають здійснювати друзі. Цього року київські друзі запросили нас на його день народження в столицю та зробили сюрприз – подарували квитки на балет "Дон Кіхот". Адже одна з мрій Тараса: "Відвідати балет/оперу". Ми здійснили.
Днями дівчина Тараса зателефонувала зі словами: "Уявляєте, у Львові в оперному театрі буде виступати симфонічний оркестр, буде виконувати хіти Тарасового улюбленого композитора Ханса Ціммера". Тому ми поїхали та отримали масу задоволення. Коли звучала музика з "Гладіатора", мимоволі потекли сльози, але я їх придушила. Адже була з дівчиною Тараса й мені здавалось, ніби він з нами. Ми сиділи на балконі й це було так, наче вдома.
Друзі обіцяють восени чи весною піднятись на двохтисячники Карпат та присвятити ці підйоми Тарасу. Також підхопили його ініціативу щодо футболу та вишколів. До речі, створили військову школу імені Тараса та вже провели кілька вишколів. Ми поставили мету – наскільки це нам вдаватиметься, реалізовувати ці мрії. У пам'ять про Тараса, про його честь, з любові до нього.
Тому що він відкладав життя на потім. Він хотів перемоги, відвоювати свою землю та відімстити за побратимів, а потім жити на повну – створити сім'ю, подорожувати, вивчати, працювати, народжувати дітей.
Знаєте, коли син між другою освітою та подорожами пише: "Опікунство над школою чи сирітським будинком", "Миколай: дарунки особливим дітям", "Велика політика, великі проєкти, фундаментальні зміни", "двопалатний парламент, двопартійна система, пряма демократія", "консерватизм, політнація, національна ідея". Ці мрії говорять самі за себе.
Про наболіле
У мережі маю в друзях дуже багато батьків й родин загиблих, майданівців, воїнів. Вони пишуть дописи про нерозуміння влади та держструктур. Я б хотіла побажати людям більше співучасті та не кидати порожніх слів на вітер й не обіцяти. Адже кожна незавершена обіцяна справа лишається шрамами на серцях. Навіть пам'ять, шана, толерантність, добре слово – це важливо.
Я досі не скористалась своїм посвідченням – у мене внутрішній спротив. Я не можу його витягнути, адже так багато начиталась, як родичів загиблих хлопців викидають з маршруток. У мене страх, що зі мною те саме станеться і я цього не витримаю.
Хочу сказати словами Тараса: "Будьте гідні ранкового сонця". Це означає бути гідними людьми, патріотами, дітьми, християнами. Варто жити та творити для перемоги. Щоб ми стали такою країною, про яку мріяли такі хлопці як Тарас.
Він вірив у потенціал України. У нього навіть є текст про Україну як про Агору.
Тарас був з Богом, хоч був нетрадиційним християнином
Тарас був швидше нетрадиційним християнином, тобто для нього не важливо було зовнішнє – ходіння в церкву по неділях та святах, якісь церковні приписи й обряди.
Для Тараса куди важливішим було внутрішнє єднання з Богом. Сину не було потрібно, щоб Бог доводив йому свою любов – він вірив Йому апріорі. Для нього Бог був Батьком.
Читаючи його тексти-молитви – коли візьмете то рук книжку (наразі родина та друзі Тараса готують до видання його книгу – 24 канал) – ви зрозумієте. У нього є молитва до Бога за свою кохану, розмова з Богом та намагання зрозуміти Бога зсередини, відчуття жалю до Бога – він бачив Бога самотнім.
Скажімо Тарас написав:
- Бог самотній у своєму ідеалі. Бог постійно саморозвивається та самовтілюється у світі та людині. Бог несправедливий, бо він не відає про більш рівномірний поділ добра і благ. Для Бога любов – основний шлях реалізації. Бог віддає більше, аніж вимагає, порушуючи власний баланс, ідеальну гармонію. Любов Господня – несправедлива, бо незрозуміло для нас жертовна;
- Бог ризикнув, сотворивши ідейно вільну людину. Він замахнувся на буття самого себе. Людина без примусу має йти до свого Батька, але йти, щоб не злитись у ньому, а бути з ним. Отак долається самотність Бога у собі. Ось так людина повертається додому, отримавши право неосяжного Бога своїм батьком".
Тобто не злитись з Богом, а бути з ним. Це важко пояснити. Для нього не важливо було банально відстояти службу Божу й умовно – наїстись недільних вареників.
Пригадую, як ми з татом Тараса після служби помолились, вийшли з церкви, поговорили зі своїми знайомими. Уже сіли в машину та чекаємо на сина – священники та паламарі пішли, дяк вже хоче закривати церкву, а Тарас сидить і мовчки розмовляє з Богом.
Священники згадували про це нещодавно.
Подивись на людину як на творіння Боже, – казав Тарас
А ще Тарас говорив мені: "Подивись на цю людину як на творіння Боже". Оця наука головна у моєму житті. Яку б прикрість мені не зробила людина, я завжди згадую ці слова. Все. У кращому випадку я відійду та помолюся. Не буду сваритись чи гніватись.
Він завжди казав: "Мам, ти думаєш, що ці святі народились такими, їх обрав Бог і все. Це велика праця. Щоб бути святими, вони працювали над собою. Вони були звичайними людьми як я чи ти. А ти знаєш, у Біблії пише – кожен із нас може бути святим".
Він шанував святих Шарбеля, Миколая, Чарнецького, отця Піо.
Дала собі обітницю
Коли той біль вгамувався й став терпимим, дала собі обітницю – тепер моє життя, паралельно з моїм власним, буде присвячене синові. Хоч воно й так було присвячене.
Доки буду дихати – не дозволю згаснути пам'яті про сина, про його чин!
Тим більше про нього є що розповідати. Вірю, що Тарас все бачить, як ми живемо, і все чує.
"Як сказати, щоб вас пройняв мій біль?"
Коли ми чекали Тараса зі Сходу, вірніше, похоронну процесію, я знайшла зелену папку, в якій були його праці. Хоч я ніколи не дозволяла собі ритись у його речах, та у мене тоді було таке внутрішнє відчуття – потягнутись до папки. Зверху лежав листок А4… І там пише: "Як будете ховати…".
Його "нагороджують" пророцтвом чи передчуттям, та це все дурня. Він був реалістом та розумів, що він йде на війну, де вбивають й він може не повернутись. Він написав ці слова та поставив зверху.
Це своєрідний заповіт: "Не виправдовуйте свою черствість буднями. Не виправдовуйте пристосуванством нервової системи. Як сказати, щоб вас пройняв мій біль? Біль чорної матері, біль землі потривоженої? Коли почуєте стогін вітрів сходу?". Це настільки актуально. Це його боліло. Ми живемо у паралельних світах.
Тарас написав: "Відчуваю, моє покоління буде добрим гумусом для нащадків. З нас виросте щось міцне та горде, а не абияке сухотрав'я".
Я розумію, що не можуть всі піти воювати, не можуть всі стати волонтерами. Але пригадую розповіді бабусів та дідусів, які пережили Другу світову війну, – тоді всі працювали на перемогу. А в нас пасіонарна меншість (люди, що хочуть та намагаються змінити світ на краще – 24 канал) воює, гине, калічиться, волонтерить, а інша – живе наче й не було нічого. Йому це боліло дуже.
Яка ціна вашого мирного неба? – запитуємо в мами Тараса.
Відповідь на це питання – це могила сина, над якою тріпотять прапори. Це могили тисяч таких як Тарас дівчат та хлопців, це безіменні могили, братські поховання, безвісти зниклі, покалічені люди та долі. А ще ціна – це батьки, які доживають життя без своїх кровинок, це діти, які ростуть без батьків. А ще – ненароджені діти й незняті фільми, ненаписані книги й можливо навіть не відкриті галактики.
Могила Героя України Тараса Матвіїва / Фото з архіву Валентини Матвіїв
Адже я за цей час познайомилась зі стількома долями хлопців та дівчат – вони були дуже мудрими, не просто розумним, а освіченими інтелектуалами.
Ціна висока, але суспільство цього не цінує. Адже це, здебільшого, стосується тільки пасіонарної меншості. Проте Тарас ніколи на це не зважав – поклав життя, без пафосу, заради тої пасіонарної меншості та молоді, на яку він робив велику ставку.
У матеріалах книжки, яку ми готуємо до видання, – велика надія на молодь. У цьому є надія на майбутнє й на те, що це не даремно. Якраз учора були роковини – 2 жовтня 2016 року загинув побратим Тараса Мирослав Мисла.
На війні загинули друзі Тараса Мисливець та Телефончик (зліва на право) / Фото з архіву Валентини Матвіїв
У Мисли залишилась тільки хвора мати, яка живе в хоспісі. Він був єдиним сином. У Телефончика залишився тільки самотній батько. Це були дуже розумні хлопці – Мисла був істориком, що подавав великі надії в цій галузі, а Телефончик – перфектно знав англійську мову й він був за перекладача усім іноземним кореспондентам на Сході. Така ціна нашого мирного неба. Це дуже боляче. Бо це людські долі та життя – непрості, скалічені, спотворені, загублені.