Я мало що пам'ятаю з того часу – мозок людини має здатність забувати погане. Для проєкту 24 каналу "Ціна мирного неба", присвяченого захисникам України, я вирішила з'ясувати найперше для себе, чому ж тато тоді відправився на війну і як з цим усім справлялася мама.
Рекомендуємо Біль, помножений на два: відверте інтерв'ю з батьком 2 загиблих українських бійців
Зараз моєму батькові – Василю Мінджосі з позивним "Оса" – 44 роки. Він мешкає у селищі Шкло Яворівського району, одружений, має двох дітей. Історію свого тата я почула лише у 22 роки, 8 років з початку війни. До того я знала лише окремі моменти, про які мені розповідала мама.
Коли решта ховалися, сам пішов у військкомат
Тато був учасником Революції Гідності. Восени 2014 року він вирішив, що не може сидіти вдома, поки інші ризикують своїм життям. Однак повістки на службу так і не отримав, тому у військкомат відправився сам. Батько пригадав, що 4 рази ходив до комісії, а відповідь чув ту саму – просили зачекати. Тоді він побачив у соцмережах фотографію знайомого зі зброєю у руках. Подзвонив і випитав усе. Так тато вирішив приєднатися до добровольчого батальйону "Правий Сектор".
Сумка лежала зібрана 2 місяці. Я виходив з дому і думав, що це може бути востаннє. Найстрашніше було наважитися і взяти ту сумку в руки,
– зізнався тато.
До дня розмови ні я, ні мама не знали, що він тоді виношував свій план кілька місяців. Тоді вирішив збрехати моїй мамі й розповів, що нібито їде у тренувальний табір, аби навчитися поводитися зі зброєю.
"Казав, що після армії пройшло багато років, а він не пам'ятає, як тримати автомат. Хотів натренуватися, щоб могти захистити нас, якщо ворог добереться Заходу України... А ще він перед тим купив додому багато запасів. Пам'ятаєш? 2 мішки муки, м'ясо, цукор, крупи. Я тоді так дивувалася. Вже тепер розумію, що він знав, що поїде на Схід", – сказала моя мама, Марія.
Я слухала про це, як вперше. Адже все, що пам'ятаю з того часу – це мокрі очі мами вечорами і запевняння, що все гаразд.
Про "тренувальний табір", у який відправлявся тато, знали лише вони вдвох. Він прийшов в гості до моєї бабусі та тітки, аби для себе з ними попрощатися, однак і словом не обмовився, що кудись їде. Наступного дня вирушив на Дніпропетровщину в батальйон. На вокзалі він подзвонив своїй мамі й розповів про все. Після сліз та прохань повернутися, вона поблагословила сина.
"Попри всі вмовляння, він не хотів лишатися вдома. Казав, що не зможе пояснити це синові, який колись запитає, де він був, коли почалася війна. Тато хотів, аби твій брат мав з кого брати приклад", – розказала мені мама.
Важливо Діти виростуть і будуть схожі на вас: чому з молодим поколінням варто говорити про війну
На 30 чоловіків було 7 автоматів
Тато розповів, що спершу відправився у батальйон. Там його одразу призначили командиром взводу.
"У нас не було звань. Призначили мене, бо був тямущим мужиком", – пояснив він мені.
За кілька місяців взвод відправили на передову – у селище Піски, що неподалік Донецького аеропорту. "Оса" пригадав, що коли їхали на війну, були сильні морози. Автобус кілька разів зупинявся й під ним розпалювали вогонь, аби розмерзлося мастило.
Нас приїхало 30, а автоматів було лише 7 і 1 граната в мене. Всі хлопці у темному камуфляжі, на дворі – сніг. Сидимо, як ті куріпки, усіх видно ще здалеку. Я їм сказав, щоб порозходилися. Вдарять з "Мухи" і всіх нас вб'ють, а так би хтось вижив,
– розповів воїн.
Наступного дня на позиції залишили лише 7 бійців, а решту відправили назад в батальйон. "Не було нічого – ні патронів, ні зброї. Тому лишили тільки 7 чоловіків".
Тато та його побратими-добровольці стояли перед армією. Їхня позиція була засекречена для ворога. Воїни мали пропускати російських найманців у селище, а коли б ті поверталися – ліквідовувати.
Їжу привозили рідко
Жили бійці у зруйнованих підвалах будинків, які покинули місцеві мешканці. Продуктів не було, адже машини з батальйону нечасто приїжджали. Навіть кури, які господарі залишили, рятуючись від обстрілів, подохли з голоду в люті морози.
"Якось ми зайшли у місцеву школу, а там – консерви, сало. Всі продукти залишилися ще від ЗСУ, які звідти пішли. По всій школі були міни. Ми тоді перекинули парту ніжками вгору, знайшли шкільні краватки такі, як у скаутів, позмотували їх докупити та обв'язали стіл. Всередину накидали їжі й по снігу потягли цей стіл до побратимів".
Тато розповів, як у 25 градусів морозу голодний стояв з іншим бійцем на позиції. Тоді у захисників була лише одна пачка вермішелі "Мівіна", а "Тихий" знайшов на землі 3 замерзлі картоплини. Воїни залили це окропом і їли "суп" з замерзлої картоплі та вермішелі.
Загалом бійці пили багато води: "На ній можна було ще 3 дні протягнути".
Коли їжі не вистачало, тато ловив рибу та готував уху / Фото надав боєць
Воїнам на передовій бракувало їжі / Фото надав Василь Мінджоса
На війну йшли найкращі
Тато багато говорив про своїх побратимів. Намагався пригадати позивний кожного, аби нікого не обділити. Казав, що на війні його оточували обдаровані люди, які також добровольцями прийшли боронити рідну землю.
"Оса" зізнався – спершу не до кінця усвідомлював, що навкруги війна і він може загинути. Розуміння прийшло після смерті побратимів.
Якось я зачепив розтяжку від сигнальної ракети. Вона вистрелила вгору, впала біля мене і почала крутитися. Я одразу впав на землю, голову руками накрив. Думав, або вже зривайся, або затухни, бо найгірше так лежати й просто чекати,
– пригадав "Оса".
Ситуація була особливо критичною, коли Росія привозила свій гуманітарний конвой. Там, крім зброї та припасів, було особове поповнення. Тоді бойовики стріляли безперестанку кілька діб. Гатили зі всього: мінометів, "Градів", танків. Тато каже, якщо годину було тихо, то це – щастя.
Троє з бійців на фото зазнали поранень, а "Палач" (вгорі справа) – загинув / Фото надав Василь Мінджоса
Носив з собою гранату на випадок полону
Раптом батько вийшов у під'їзд покурити, повернувшись він розповів, як на позицію напали окупанти. Тоді в "Оси" була лише граната. Я не розуміючи запитала, як він мав нею відбиватися.
Вона не для ворога була. Я завжди носив біля себе гранату, тримав її для себе. Обійняв би побратимів, потягнув чеку і все. Чи я мав в полон здаватися, щоб з мене шкіру знімали? Вони ж найбільше нас ненавиділи. Ми ж "бандерівці",
– пояснив тато.
Він пригадав, як одного разу вже прощався з побратимами. У той ранок на позиції стояли 4 воїнів. На вулиці був густий туман, а рації розрядилися. Раптом бійці почули звук наближення важкої техніки зі сторони окупантів. Попередити своїх чоловіки вже не могли, то ж вирішили брати бій на себе.
"Я тоді кажу: "Вибачте, якщо щось не так, як чимось образив. Ставайте у бійницю (отвір у стіні – 24 канал) і газуємо, пацани. Може, їм хоч колеса обстріляємо і на кілька хвилин затримаємо".
Чоловіки потиснули руки, зарядили автомати і стали у бійниці. Вони думали, що загинуть, але затримають ворога перед смертю.
"Приїжджає колона, а на машинах – червоно-чорний прапор, наша розвідка. Вони не попередили, бо рації прослуховували. Отак ми щасливі вернулися з того світу".
До теми Завербовані злочинці: російські окупанти продовжують бездумно вбивати вдома
"Осу" двічі контузило
Перший раз, коли біля воїна вибухнула міна, він обійшовся легше. Вдруге – вже не так пощастило. Снаряд тоді потрапив у будинок, в якому "Оса" був з побратимом "Конем".
Все розвалилося. Я нічого не бачу. Хочу запитати у побратима, чи він живий, а з того всього забув його позивний. Потім, коли ми зрозуміли, що дивом вижили – почали танцювати від радості. Але веселощі швидко закінчилися, бо мене почало страшенно нудити,
– розповів боєць.
Чоловіків відвели на базу, однак медиків на місці не було. У той день багато наших воїнів загинули та зазнали травм.
""Дєдушка" витягнув пляшку горілки і сказав – пий, бо мізки знесе без знеболювального", – пригадав тато.
Мама поділилася, що чоловік заборонив їй до нього дзвонити. Телефонував лише він сам.
"Ми кількома словами перекинулися. Потім він вже кричить, що мусить бігти в укриття, бо почалися обстріли. На фоні я чую звуки. Він вимикав, а я до наступного дзвінка переживала – добіг чи не добіг", – зізналася вона.
Тут я згадала, як на мій 16-й день народження приймала вітання від батька з передової. Розмова була короткою і не дуже веселою – на фоні чулися звуки від обстрілів.
"Оса" чистить зброю у Пісках / Фото воїна
Через кілька днів після другої контузії "Осу" відвезли у лікарню імені Іллі Мечникова в Дніпрі. Там він пробув близько 10 днів, а після того відправився додому.
Там інше життя. Ти живеш секундою. Не думаєш, що ввечері будеш робити, бо не знаєш, чи виживеш,
– підсумував тато.
Мама ж додала, що ні разу не сумнівалася, що тато повернеться додому живий. Вона й нам з братом постійно про це говорила. Можливо, саме непохитна віра дружини й врятувала "Осу" від смерті.
Яка ціна вашого мирного неба? – запитала я тата.
"Палач", "Смерека", "Сєвєр", "Танчик", "Лом", Богдан Слобода і Мар'ян Корчак, – мої побратими, які загинули на війні.
Однак мирне небо виборюють нам не лише бійці, а й волонтери. Вони воюють на своєму фронті – вдома. Тоді В'ячеслав Яковлев ремонтував машини, малював камуфляж, а після того відправляв нам. Коли мене контузило, він надсилав ліки з Києва. Андрій Тейкало і Петро Стадник дали нам бронежилети. Микола Цісар мені завжди мобільний рахунок поповняв, я тими грошима ділився з побратимами, скидав їм, бо вони не могли додому подзвонити. Володимир Наконечий збирав гроші на бронежилети та каски. Іванна Величко, Юрій Волощук, "Тімоха" – їх ще так багато. Волонтери такі самі герої, і їм слід дякувати не менше, ніж тим, що проганяють окупантів.