"Їду, а навколо все горить": історія Любові про страшні будні війни й евакуацію зі Слов'янська

Слов'янськ розташований менше, ніж за 50 кілометрів від Бахмута, який зараз російські військові хочуть взяти за будь-яку ціну. Тож у прифронтовому місті досі прилітає. 

Зауважте До батьків приїжджала ФСБ, їх перевіряли: історія Олексія про анексію Криму і виїзд з Херсонщини

Любов Корячок хоч не виїжджала з міста у 2014 році, та у 2022-му – не витримала. 61-річна мешканка Слов'янська в межах проєкту СВОЇ розповіла 24 каналу, які жахи довелось їй перетерпіти ще 8 років тому, чому більше не могла залишатись вдома і наважилась на евакуацію, якими є 8 місяців її вимушеного переселення та що зараз відбувається у рідному місті.

"Мені це в голові не вкладалось": про Слов'янськ у 2014 році

Після окупації Криму у 2014 році Росія принесла війну в Слов'янськ на Донеччині. Як тоді все відбувалось?

У 2014 році ніхто не очікував, що саме з нашого міста почнеться війна. Мені це в голові не вкладалось. Ми ж маленьке місто, курортне – у нас солені озера. До нас люди з усього світу приїжджали.

Я працювала на ринку, коли все це почалось: стрілянини, ворожі військові. Потім закрили базари, тож я залишилась без роботи. Згодом у місті вже не було світла та води.

Син з родиною жив на вулиці Артема. Коли почались сильні бої, він з вагітною дружиною та малою дитиною поїхали в Одесу, а потім – у Суми. Та я виїжджати не думала, залишилась вдома. Не хотіла свою хату кидати та сподівалась, що все скоро зупиниться. Я ж не знала, що це затягнеться на стільки часу.

Як ви тоді виживали?

Сиділа вдома ледь не напівголодна. Перебивалась огірками, кабачками, інколи варену ковбасу купувала. Пригадую, раз пішла по допомогу від церкви, де давали крупи. Ми стояли в черзі, коли саме по цьому району, по нас почали летіти ракети. Люди заховались у церкві.

До речі, поруч стояв магазин-вагончик. Коли все затихло, ми вийшли, а з магазину нічого не залишилось. На щастя, продавчиня саме вийшла в туалет і так врятувалась.

Слов'янськ тоді дуже обстрілювали. Проросійські сили не зважали на мирних мешканців...

Так, якось ми їхали в маршрутці, то довелось вистрибувати звідти, бо почали стріляти. Осколки літали, тож ми забігли в зруйновану будівлю і сиділи там, поки стрілянина не припинилася.

А одного разу я їхала з центру міста на велосипеді, адже не курсували ані тролейбуси, ані маршрутки. По нас стріляли так, що я їду, а зі всіх сторін все горить – автовокзал, заправка, меблевий цех. 

Українські військові звільнили Слов'янськ 5 липня 2014 року: дивіться відео

Що у 2014 році вам найбільше запам'яталось?

У нас в мікрорайоні Хімік одна дівчина вийшла на балкон зателефонувати. Вони (російські окупанти – 24 канал) вирішили, що вона щось комусь передає. І застрелили її прямо на балконі. Багато важких спогадів. Це дуже страшно. Стріляли по школах, будинку дитини, ДЕПО, житлових будинках. 

Допомогла вижити запасливість: яким було життя в місті після 24 лютого

Коли 24 лютого почалось повномасштабне вторгнення, ви були вдома. Якими були перші два місяці війни в Слов'янську?

До таких вибухів, які були до 24 лютого, я звикла ще у 2014 році. Іншим разом і сміялись. Бо вони (російські бойовики – 24 канал) до повномасштабного вторгнення стріляли оце ніби по графіку. Наприклад, наші сусіди постійно сиділи на вулиці, то казали: "О, стріляють о 20 годині".

Звісно ж, коли сильніше стріляли, страшно було. Деякі люди з квартир ходили в бомбосховище, але я особисто нікуди не ховалась.

Але ви ще до квітня 2022 році жили у місті. Як ви тоді виживали?

Я людина запаслива. Завжди, коли було трохи лишніх грошей, купувала то крупи, то інші продукти. Запасів було стільки, що коли ми вже їхали з міста, все людям віддала. Адже я не знала, приїду додому, чи ні, чи залишиться будинок цілим, чи ні. Тому і передала консервацію та інші продукти дітям подруги моєї дочки, щоб не пропало.

Чому ви не виїжджали у лютому – березні?

Я не хотіла виїжджати. Хоч все казала чоловіку: "Поїдьмо в гості у батьківське село". І доля згодом нас таки змусила поїхати, хоч я довго опиралась.

Мене син ледь не силоміць відправляв, коли у нас вже повним ходом йшла війна – щодня стріляли, було чутно вибухи, вили сирени. Вже трусились і руки, і ноги.

Донька Любові Юлія зі своїми синами / Фото Любові Корячок

Важливо. Син та донька пані Люби виїхали в Польщу ще до повномасштабного вторгнення Росії. Два старші внуки працюють в Польщі, три менших – навчаються в польській школі. 

"Не витримала, коли росіяни скинули касетну бомбу за 300 метрів від нас"

Коли та чому таки вирішили виїхати зі Слов'янська?

Я вже не витримала, коли біля школи, де колись навчались мої діти та внуки, о 1 годині ночі скинули з літака касетну бомбу. А це метрів за 300 від нашого будинку. У нас всі вікна затремтіли, все засвітилось. Було таке враження, нібито все нам у вікна летить. Чоловік кричить: "Це по нас стріляють. Падай на підлогу". Я впала і все.

Наступного дня після падіння цієї бомби, ми телефонували на гарячу лінію міської ради та куди тільки могли, щоб дізнатись, коли буде автобус на евакуацію. Тоді й вирішили поїхати на батьківщину до батька.

Адже в мене той вибух ще пів дня лунав у вухах, а руки ще тиждень трусились.

Зверніть увагу.  Батько Любові народився та виріс у селі Ворничани на Буковині. Саме сюди маленькою привозили жінку. Тож вона добре пам'ятає і своїх родичів, і місцевість, і батьківську хату. 

Зауважте Після пекла Бахмута: Жданов спрогнозував, чи можуть росіяни зайти в Слов'янськ

Які наслідки падіння тієї касетної бомби?

Тролейбусні, електричні та інтернетні дроти перебило. Скляна зупинка розлетілась на дрібні частинки. У школі пробило величезну дірку, вікна та двері в магазині навпроти повилітали.

Однак в той же день пустили тролейбуси, відновили світло та інтернет. 

Від школи щось залишилося?

Школу повністю не зруйнувало, але дах пробило, вибило вікна. Тоді вся вибухова хвиля пішла на іншу сторону. Але бахнуло так, нібито ми підриваємось. Від ракет страшно, та це не передати… Це був жах. Немає слів. Я таке перший раз за все життя почула.

Довідка. Касетні бомби заборонили використовувати у 2008 році на міжнародній конвенції в ірландському Дубліні. Проте Росія на це не зважає. Загарбники скидають їх по мирних містах України. Ці бомби наповнені великою кількістю осколків, авіамін та інших мін різного призначення, які, вибухаючи, розлітаються по всій зоні ураження. Тому вони вражають більші площі, ніж інші боєприпаси-моноблоки. А ще – не всі міни з касетної бомби можуть вибухати одразу, тож є небезпечними для мирних людей надалі.

"Я такого ще ніколи не зустрічала": Любов про переїзд на Буковину

Як ви виїжджали зі Слов'янська?

Ми дочекались поки буде евакуація. Адже я ходила по всіх інстанціях, щоб дізнатись, як ми можемо виїхати. Поїхали ми в понеділок, то було 24 квітня, – саме на Великдень. Ми виїхали евакуаційним автобусом зі Слов'янська у Покровськ. Там нас зустріли, дали бутерброди та чай.

Ми почекали до вечора і нас посадили в купейні вагони. У Львові нас зустріли знайомі, вже на вокзалі нагодували. Ще зачекали на автобус та поїхали до Чернівців. Приїхали, коли була комендантська година. Тому сиділи до ранку. Вранці нас забрав з вокзалу мій брат Михайло з племінником. А 28 квітня ми нарешті були у Ворничанах.

Разом з нами поїхала 78-річна мати мого чоловіка Едуарда. Вона також жила у Слов'янську, хоч і окремо від нас. Та ми постійно приходили їй допомагати.

Ви ще у Слов'янську вирішили, що поїдете у татове село?

Так, якби я цього не знала, то, напевне, нікуди більше б не поїхала. А я спілкувалась з сестрою Оленою та братом Михайлом. Олена попросила свого кума Миколу нас поселити. Тож нас привезли на подвір'я, де колись виріс мій батько. Там викосили траву, нам поставили туалет на вулиці, прочистили канаву. Люди з села все так швидко зробили, що я була шокована.

Як вам живеться на Буковині?

У хаті були тільки ліжка. А тепер вже прибрали, поставили трохи меблів, постелили доріжки. Підлога провалювалась, та чоловік "підлатав" її листком ДВП. Звісно, мама Едіка була шокована, бо вона все життя провела у квартирі, звикла до зручностей. Але мириться з тим, що є. 

Так ми влаштувались і вже майже 8 місяців тут живемо. Тут така гарна природа, лелеки, колодязі, будинки. Мені дуже тут подобається, хоч за домом сумуємо.

"Якщо хочете жити, то треба їхати": про людей, евакуацію та другий дім

Дім на Буковині, люди – це все стало для вас рідним? 

Батько мені розповідав, що тут дуже хороші люди, що у них зроду ніхто хату не закривав. Я такого ніде не зустрічала. У нас в Слов'янську вже б давно винесли все до останньої ганчірки.

Я досі шокована від того, як нас тут зустріли. Нам підготували хатинку, як могли. Ми тільки приїхали, то найпершими до нас прийшли сусіди – бабуся і дідусь. Вони відразу зайшли у двір, принесли з собою консервацію, смалець, яблука – все, що могли. Потім ще приїхали односельці з консервацією, картоплею. Стільки навезли, що нам й посадити вистачило. Ми зібрали урожай картоплі, помідорів.

З нами трапилась така історія – у мене є інвалідність через проблеми зі здоров'ям, тому мені порадили їсти гарбуз. А я його не люблю, тож купили вживаний соковичавлювач, щоб пити сік. Потім вирішили купити яблука на сік. Пішли туди, де в селі приймають фрукти. А там якраз жінка на джипі привезла яблука здавати. Я розповіла їй, що ми хочемо купити яблука, що ми переселенці. Ми розговорились і виявилось, що це моя троюрідна сестра. Вона привезла нас додому і дала два мішки яблук. Ще й сказала, де її сад і дозволила рвати там яблука.

А ще в магазині теж дуже хороша сім'я торгує. Я такого ще ніколи не зустрічала. Мама Едіка все каже, що ми, куди не підемо, звідти тягнемо сумки. Тут люди дуже хороші, всі вітаються. Мені дуже подобається.

Що можете сказати людям, які не хочуть їхати? Ви пригадували свого кума, який досі в Слов'янську.

У нашому селі (мовиться про Ворничани – 24 канал) багато порожніх хат. Люди із задоволенням приймуть кожного, якщо ти нормальна людина.

Я думаю, що мешканцям Слов'янська та інших областей, де сильні обстріли, треба виїжджати. Адже невідомо, що буде завтра та з якої сторони впаде. Якщо ви хочете жити, то треба їхати.

У нас в Слов'янську залишився тільки кум та брат чоловіка. Вони ще молоді, але не мають грошей, щоб виїхати. Живуть впроголодь. Вони ж ані пенсії ще не заробили, ані роботи не мають зараз.

Що зробите після перемоги?

Чесно, планів немає ніяких. Я б, може, і тут лишилась, та це хата людей, які доглядали за дружиною мого дядька, татового рідного брата, яка тут жила після його смерті. Звісно ж, ми найбільше були б раді, якби у Слов'янську не стріляли, щоб була перемога, тихо, мирно (усміхається). Оце я думаю, що робити. Діти нас нещодавно запрошували до себе в Польщу. Головне, щоб була перемога, а плани збудуємо.

Любов спілкується зі своїми сусідами та кумом, які залишились в Слов'янську. Вони забили решту вікон, які подружжя не встигло, виїжджаючи. Будинок цілий, якщо не враховувати декілька вибитих вікон. Хоч біля них два будинки згоріли, третій – встигли загасити. Пані Любов каже, що їй не вистачає рідного міста, дому. Проте вдячна долі, що може жити спокійніше. Хай навіть без світла, але без Росії.