Мене прийняли в сім'ю, – Дарія про евакуацію з Харкова, родину в окупації та новий дім у Львові

25 липня 2022, 14:00

Війна змусила подорослішати багатьох людей. В один момент все звичне та знайоме було знищене російськими окупантами. Сім'ї розділилися, люди почувалися самотніми. Однак навіть у такому вирі страждань та болю українці довели, що ми – надзвичайні, єдині та всюди свої. Де б в Україні ми не були – ми вдома.

СВОЇ. Історії тих, хто поїхав, аби повернутись.

У межах проєкту СВОЇ 24 канал розповідає історію Дарії. Дівчина родом з Бердянська, що у Запорізькій області. Саме там залишилися її батьки та хлопець.

Важливо Дім – там, де війна, – щемлива історія маленького Артема про евакуацію з Луганщини

До війни Дарія жила у Харкові, де навчалася за спеціальністю "Реклама та відеоарт". Саме у Харкові і перебувала дівчина, коли вночі 24 лютого росія почала атакувати місто.

Тож з перших днів повномасштабного вторгнення Дарія була сама. На щастя, у різні етапи війни їй на шляху зустрічалися світлі люди.

Життя Дарії до війни / Фото надані 24 каналу

На 24 каналі ми продовжуємо проєкт СВОЇ про людей, яких пекельна війна змусила поїхати з дому і шукати новий. Аби зберегти їхні спогади і передати їх світу. Аби розповісти про неймовірних людей, які допомагають один одному. Аби показати, що в будь-якому куточку України усі ми – СВОЇ.
Ці розмови непрості. Від них стискає в грудях, але вони мають бути почутими.

"У мене була паніка, я не могла зв'язати слова": як для Дарії почалася війна

24 лютого українці прокинулись від звуків вибухів. Як для вас почалася війна?

Я була у гуртожитку, який розташований фактично в центрі Харкова. Раніше я мала погану звичку – не спати ночами. У ніч проти 24 лютого я лягла ближче до 5:00. Як раптом почула вибухи. Я чомусь подумала, що це якісь салюти. Хоча і дуже здивувалася, бо які салюти можуть бути вночі. Я зрозуміла, що щось тут не так.

Мені подзвонив мій хлопець, він перебуває у Запорізькій області. Перше повідомлення: "Почалася війна". Після цього він написав, що їх терміново кличуть в укриття, адже у перший день повномасштабного вторгнення у Бердянську теж були вибухи.

Я одразу ж кинулася дзвонити батькам. Але зв'язок був настільки поганий, що я змогла додзвонитися лише з сьомого разу. У мене була паніка, я не могла зв'язати слова. На щастя, вони сказали, що в них все добре.

У Харкові з перших днів війни було небезпечно. Вибухи, які лунали від ранку, трохи затихли лише ближче до 11 години.

Киця, яку Дарія ховала із собою в укритті від російських обстрілів / Фото надані 24 каналу

У вас був якийсь план дій?

Я одразу ж побігла знімати гроші з картки. Я хотіла якнайшвидше поїхати додому, до рідних.

"Якщо помирати, то в Україні": про небажання їхати за кордон

Чи не думали ви тоді про те, що Бердянськ може опинитися під окупацією і їхати туди небезпечно? Чи не хотіли виїхати за кордон?

Насправді у мене є думка, якої я досі дотримуюся: якщо помирати, то в Україні. Я досі не хочу їхати за кордон. Я пробула у Харкові майже місяць. Перші 4 дні війни, коли Бердянськ ще не був окупований, я всіма силами намагалася поїхати додому. Але я не змогла знайти, як добратися. Всі мої друзі та знайомі поїхали додому у перший день, а я залишилася фактично сама.

Зауважимо, що Бердянськ опинився в окупації росіян вже на четвертий день після повномасштабного вторгнення. У громадах періодично з'являлися проблеми зі зв'язком. Люди не могли зв'язатися зі своїми рідними і нічого не знали про їхню долю. Так сталося і з Дарією, в якої усі рідні опинилися на окупованій території. Сама ж вона була відрізана від них не лише відстанню, але й відсутністю зв'язку.

У Харкові також жила моя родичка, яка і покликала мене до себе, щоб я не була одна. Вона жила у районі аеропорту. Згодом виявилося, що це було великою помилкою. Бо туди росіяни першочергово скидали бомби. Тому я фактично весь час була під обстрілами. Ми не чули сирени взагалі. Про повітряні тривоги я дізнавалася лише тоді, коли про це писали у телеграм-групах.

Ми розуміли, що час спускатися в підвал, коли вже починали стріляти. Літаки літали постійно. Ми йшли у підвал з пакетами з речами. У мене речей взагалі немає. З гуртожитку я взяла лише свій ноутбук для навчання і 2 – 3 речі.

Дарія в укритті / Фото надані 24 каналу

Ваші рідні залишилися в Бердянську?

На жаль, так.

Ви б хотіли їх вивезти?

Я з мамою постійно говорю про те, щоб вона виїхала до Запоріжжя. Але в неї мільйон відмовок. Раніше мама не могла виїхати через бабусю, за якою вона доглядала, а зараз вона боїться, що не зможе знайти нову роботу.

На жаль, бабуся дівчини померла в окупації. Дарія так і не встигла з нею попрощатися.

"Коли окупанти лупанули по аеропорту в Харкові, я зрозуміла, що треба виїжджати"

Зараз ви перебуваєте у Львові. В який саме момент зрозуміли, що залишатися у Харкові небезпечно?

Я постійно про це думала, але не знала, куди поїхати. Я вважала, що їхати туди, де у мене немає знайомих, страшно. І коли окупанти лупанули по аеропорту, я зрозуміла, що час настав. До речі, за декілька днів після того, як я виїхала, росіяни потрапили у сусідню будівлю біля будинку моєї родички. Я не знала як мені поїхати. Першим завданням було дістатися з району аеропорту до залізничного вокзалу. Це було нереально. Таксі коштувало захмарні гроші, яких в мене, студентки, не було. А метро тоді вже не працювало, там ховалися люди.

Мені допоміг мій хлопець. Він через 300 знайомих знайшов волонтерів, які вивозили людей до залізничного вокзалу. Тоді я зрозуміла, що у Запорізьку область вже немає сенсу повертатися. В окупацію їхати я не хотіла. Дивом мій хлопець знайшов знайомого, який знав людину, яка зрештою прихистила мене.

"Мене прийняли в сім'ю, тепер я – старша сестра": про життя у Львові

Це вражає. Якою була ваша евакуація?

Мене прийняли в сім'ю. Я їхала потягом 22 години стоячи. Тому перше, що я зробила, коли вже потрапила у нову квартиру, – заснула. Я нічого не їла. Просто заснула.

22-годинна евакуація Дарії потягом / Фото надані 24 каналу

Люди, які прихистили Дарію, прийняли її з теплом та любов'ю. У "новій" родині вона допомагає з хатніми справами, аби якось віддячити за гостинність.

У родину мене прийняли як старшу сестру – у сім'ї є 5-річна донька і 15-річний син. Тож я стала фактично нянею та старшою сестрою. З дітьми ми потоваришували. Я роблю тут звичайні речі, такі як і вдома: прибираю, допомагаю, готую. У сім'ю я влилася дуже швидко. Проблем не було.

Дарія у новій родині / Фото надані 24 каналу

Що з евакуації було найважчим?

Найважче було, коли я тільки-но приїхала до Львова. Саме у той момент росіяни вперше відключили мобільний зв'язок на окупованих територіях. Я не могла додзвонитися до мами і сказати, що зі мною все добре. Я не могла запитати, чи вони в безпеці. У мене була паніка.

Плюс я ніколи не була у Львові. На вокзалі було надзвичайно багато людей. І всі вони були разом, а я одна. Було страшно, що я зовсім одна.

Через війну Дарія фактично втратила 2 домівки: у Бердянську та Харкові, але завдяки небайдужим людям, змогла знайти прихисток, новий дім.

Як вам вдалося заспокоїтися?

Я просто взяла себе в руки, відійшла від натовпу. Зрештою, так і вдалося опанувати емоції.

"Дім є дім": Дарія мріє побачити батьків і вдячна людям, які прийняли її

Як ви вважаєте, ваш "другий" дім став для вас зараз справді домом? А люди поруч, які здавались ще нещодавно геть чужими, стали рідними?

Дім є дім. Я щодня думаю про те, що я хочу назад в Бердянськ. Хоч він і малий. Дуже хочу побачити маму, яку не бачила вже пів року. Тата… Я не кажу, що люди, які мене прийняли, зовсім чужі для мене, але відчуваю себе гостею. І мені дуже ніяково, що я безкоштовно живу у них.

Хоча мама, надсилаючи мені гроші, казала, щоб я віддала якусь частину цій родині. Але люди, які мене прийняли, відмовляються. Лише одного разу мені вдалося їм дати гроші. Але вони не залишили їх собі, а віддали на потреби ЗСУ.

"Краще покинути дім, аніж чекати, що в нього прилетить": поради жителям окупованих міст

Що можете сказати людям, які бояться покидати рідні домівки і переїжджати в більш безпечні місця? Що порадите їм?

Я можу їх зрозуміти. Я також до останнього сиділа в Харкові. Але думаю, що все ж не варто боятися. Не варто боятися просити про допомогу, звертатися до волонтерів. І не варто боятися покинути свій дім, бо краще шукати його деінде, ніж чекати, коли прилетить у твій дім.

Чи можна сказати, що у Львові почалося ваше нове життя, чи воно все ж "на паузі"?

Я думаю, що зараз я просто чекаю. Я дуже хочу повернутися. Я живу за течією, але сподіваюся, що я ще зможу повернутися до звичного життя, навчання.

Я безмежно вдячна людям і місту, які мене прийняли. Але дім є дім.

Що зробите після перемоги?

Я куплю квиток і поїду до рідних. А ще, напевно, заплачу. Бо війна вже так довго триває. Я буду ще довго сумувати, бо моя бабуся не застала перемогу, яка неодмінно буде за нами.