"Люди не звикли бачити сталь замість ноги": інтерв'ю з бійцем "Тереном"
Український захисник Олександр Будько з позивним "Терен" втратив обидві ноги внаслідок поранення у боях у Харківській області. Хлопець вже пройшов протезування та вважає, що його життя є повноцінним – він не хоче бачити в очах українців жалість до себе та своїх побратимів.
В інтерв'ю 24 Каналу "Терен" зізнався, що ще задовго до війни розумів – він піде захищати країну. Про життя після поранення, вимоги інклюзивності у державі та усвідомлення своєї ситуації – читайте далі у матеріалі.
Читайте також Як суспільство має відповісти на жертовність добровольців
"Я не живу в рамках"
Світ намагається помістити нас в рамки, а ми ці рамки постійно розсуваємо. Я кажу про людей, які мають вади здоров'я. Сьогодні не помічати таких людей все складніше. Олександре, як жити у світі, який намагається тебе помістити в якісь рамки?
Я точно не живу в цих рамках. Проте, звичайно, це мій особистий досвід. Є багато людей, які самі себе в цих рамках утримують, вигадуючи собі якісь обмеження, концентруючи на собі увагу всього світу, коли це зовсім не так.
Це все виникає через нав'язування стереотипів, стигм, які були сформовані сотні років тому. Проте зараз все трохи інакше.
Насправді суспільство адаптується під сучасні умови, і його велика частина вже готова приймати людей з інвалідністю. На жаль, війна стала каталізатором цього, тому що саме через війну багато військових отримують інвалідність і повертаються в суспільство.
Це не якісь міфічні люди, це всі наші друзі, знайомі, родичі, і тому тепер це біль кожної сім'ї, кожної дружньої компанії. Тому я радий, що можу показати людям своїм прикладом, що ті рамки, які хтось намагається зафіксувати для нас, ми можемо просто розсунути або взагалі не помічати.
"Люди не звикли бачити сталь замість ноги"
Я тобі розповідала, як моя мама реагує на ці рамки. Тривалий час людина, яка має інвалідність, не хотіла виходити на вулицю, тому що вважала, що на неї всі дивляться, а ця увага їй була дуже неприємна. Ти цю увагу на собі відчуваєш? Вона приємна чи ні?
Звичайно, увага є. Тим паче, що сьогодні – ексклюзивний день, адже я в штанах. Зазвичай я вдягаю шорти – в них мені зручніше. Тому увага щоденно є.
Не можу сказати, що я до цього звик, але розумію, чому люди звертають на це увагу, чому дивляться. Це для нас вже, можливо, не новинка, але минули 2022 – 2023 роки, вже 2024-й, а люди все одно ще не повністю звикли. У світі також – я багато де був – всюди привертаю увагу. Людям незвично, що замість ноги, умовно, людської плоті, там – сталь. Замість руки – протез.
Це нормально, що людям це цікаво, адже це не є якоюсь природною річчю, це все одно штучне. Це просто візуально навіть привертає увагу.
Зараз для мене це абсолютно норма. Я розумію, чому люди звертають на мене увагу, і не скажу, що для мене це болюча чи неприємна тема. Звичайно, дивлячись, в якому контексті це відбувається. Коли бачиш косий погляд або ж чуєш, як за спиною перешіптуються, то це не дуже приємно. А коли це просто людська цікавість або нові знайомі розпитують, то це приємніше.
"Не хочу відчувати жалість"
Іноді люди дивно реагують на тих, хто має вади здоров'я. Якось я зустрічалась в парку з другом, який був на колісному кріслі. До нього підходили діти й з цікавістю питали, що з ним сталося. Також підходили старші люди, які намагалися його жаліти, висловлювали співчуття, говорили йому, що "все буде добре". Це дивно виглядало. А ти зустрічав таку реакцію від людей старшого покоління?
Звичайно. Не щодня, але дуже часто. Люди по-своєму хочуть подякувати, не знають, як зробити це коректніше, і тому дякують, як можуть.
Не завжди це виглядає нормально, особливо, коли починають жаліти. Очевидно, як і для вашого друга, так і для мене, і для тисячі поранених військових, це точно не те, що хочеться почути.
Людина, яка була на війні, отримала тяжке поранення, пройшла реабілітацію, вже стабілізована, точно не хоче відчувати жалість до себе.
Хотілося, щоб люди розуміли, чому вони повинні відчувати повагу, а не жалість, і проявляти цю повагу через слова та вчинки. Також поважати особисті кордони, не стояти, не плакати над людиною, не ставати на коліна і промовляти п'ять тисяч різних слів.
Буде достатньо просто сказати "дякую вам" і все – залишити людину на самоті, в спокої. Якщо людина захоче поспілкуватися, вона продовжить діалог. Така моя думка.
Кивка мені інколи вистачає. Не потрібно "розмах крил" і "до землі кланятися", але цілком вистачить навіть звичайного кивка головою.
Я скільки разів зустрічав на вулиці, коли мені робили так, і я абсолютно все розумів. Усю ту вдячність, яку людина хотіла б сказати ротом, але цим кивком голови вона сказала все, що хотіла.
Навіть інколи по погляду зрозуміло, коли ти йдеш напроти людини, і вона дивиться на тебе, і певна така мікроміміка все ж проявляється. І ти розумієш, що людина тобі подякувала.
І подякувала щиро і з усього серця. І це дуже цінується насправді, ніж давання грошей чи плакання наді мною, хрестити в спину, коли я йду тощо.
Просто, щоб люди зрозуміли, що поранені військові, цілі, здорові – усі вони заслуговують величезної поваги. І цю повагу можна проявити абсолютно різними методами.
Потиснути руку, просто подякувати, кивнути, прикласти руку до грудей. І цього буде абсолютно достатньо.
Про проєкт Олександра
На своєму ютуб-каналі ти започаткував проєкт щодо перевірки міст України на відповідність інклюзивності. Як ти складаєш рейтинг міст, як обираєш міста, куди поїдеш? Чи часто твої очікування збігаються з реальністю?
Я ще до початку проєкту розумів, що міста – непристосовані. Я багато подорожував, був майже в кожному обласному центрі України, в багатьох містечках. Тому я розумів ситуацію, яка в нас є.
Проблеми будь-якого міста можна перенести на інші міста. Тому я не мав якихось завищених очікувань. І це справдилось – я нічого не очікував і нічого не отримав. Проте, були моменти, які нас ще більше дивували.
Наприклад, коли на підйомник вішають замок. Він висить вже 5 чи 10 років, повністю іржавий. На цьому підйомнику навіть немає мотора. Такі речі мене ще більше дивували. Тому я і не прогнозував чогось великого.
Чи були приємні здивування? Я бачила сюжет з готелю, де ти перебував в інклюзивному номері. Щоправда, мене здивувало те, що інклюзивний номер коштує дешевше, ніж звичайний, а значить, його можуть забронювати насамперед?
Так, це проблема цього готелю. Його власник розповідав, що люди зазвичай бронюють цей номер, тому що він дешевший. Проте не звертають увагу, що він є для людей з інвалідністю.
Коли відвідувачі приїжджають до готелю і бачать цей номер, то відмовляються в нього селитися. Є така забобонність, якщо в номері для людей з інвалідністю заснеш, то нібито прокинешся без руки чи без ноги. Так це не працює.
Яке місто, з тих, що ти перевіряв, найбільш відповідає вимогам інклюзивності?
Насправді жодне не відповідає. Є глобальна проблема нашої держави. Не міст, а саме держави в цілому. Тому що не пристосований ані громадський транспорт, ані інфраструктура міста, ані пішохідні зони, ані переходи, ані метро.
Навіть на рівні людських відносин в містах немає сприйняття проблем людей з інвалідністю. Це проблема вся загальна.
Однак є міста, які намагаються щось робити, в них є щось краще. Є активісти, які своїми силами покращують ситуацію. Це і є головний рушій в нашій державі – люди, тому що в Україні влада – це народ. Тільки через власні ініціативи ми щось змінюємо.
Зокрема у Дніпрі ми побачили дуже хороший приклад. Там є активіст Руслан, який ще до війни порушив тему інклюзивності й безбар'єрного простору в місті.
Зараз в Дніпрі є декілька вулиць, причому таких досить немаленьких, де повністю все, за виключенням деяких нюансів, безбар'єрно для людей з порушенням зору, слуху та тих, хто пересувається на колісних кріслах. Зокрема там є звукові світлофори, всюди з'їзди, тактильні смуги. Тому є хороші винятки. Проте, на жаль, це не масово, а лише точково.
Як вважаєш, інклюзивнішою Україну можуть зробити активісти чи держава?
Хотілось, щоб це була синергія двох сил. Наша команда – ми не держслужбовці, ми – активісти. Проте є держслужбовці, які мають звертати увагу на ці проблеми. Ми підсвітили цю тему, показали, а вони повинні допомогти. Тому це спільна справа, яку має однозначно підтримувати держава.
Очевидно, що постійно збирати кошти з людей ми не зможемо – на купу підйомників, пандусів і т. д. Звичайно, приватний бізнес у нас теж відповідальний – магазини, салони краси та інші. Якщо ви хочете заробляти гроші, то робіть свої бізнеси доступними, тому що люди з інвалідністю, виявляється, теж мають гроші.
Цікаво Німкеня, яка мріяла стати українкою: ким була Савіта Ваґнер, яка загинула на війні
Вони теж хочуть в суботу і неділю виїжджати на вулицю, мати можливість їздити на громадському транспорті по місту. Це відсилання до Вінниці, де інклюзивним транспортом можна скористатися виключно з понеділка по п'ятницю. Звернула увагу, що у великих супермаркетах нібито багато місця, але проїхати між цими поличками на кріслі колісному дуже важко, щоб щось не зачепити.
З приводу цього нічого не можу сказати. Не пам'ятаю, щоб я десь чіплявся за щось. Швидше у маленьких магазинах є така проблема. Я в великих супермаркетах на возику для продуктів катаюсь навколо.
Варто прочитати Є декілька причин: чому росіяни почали масово бити по енергетиці саме зараз
Також я бачила тебе на ковзанах.
Так, у випуску у Львові ми спробували покататися. Була така спроба, але після цього я не повторював її. Не через те, що було складно. Просто ковзани – це не те, на чому б я хотів кататись. Не скажу, що це вийшло суперідеально, але якби я практикував, то цілком міг би кататися.
Фінансова підтримка від держави
Ми бачили тебе на випусках і на кріслі колісному, і на протезах Наскільки довго та багато часу йде на підкорення одного і іншого?
Як не дивно, я ніколи не сидів, не вчився у кріслі колісному до поранення. І після поранення наче такий новий скіл. Бо я сів в крісло колісне і просто одразу почав без проблем. Це не є чимось складним. Хочеш їхати вліво – крутиш вправо. Хочеш вправо – крутиш вліво.
Тим паче є крісла колісні електронні, де можна двома пальцями керувати. Фактично як автівка, тільки легше.
На протезах – це все дуже індивідуально. Все залежить від висоти ампутації. Навіть від статури людини. Чим людина більша та повніша… У мене були такі приятелі чи просто знайомі, які ставали навіть на такі протези, як у мене (там нижче коліна подвійна ампутація). От чоловік ходив, умовно, десь пів року з милицями. Бо він був досить великий. Йому було складно.
Я став. З милицями десь проходив два місяці. І фактично кинув їх.
Якщо говорити про ампутацію вище коліна. Коли там колінний суглоб стоїть один. Якщо два – то в 90% випадків це постійно милиці або крісло колісне. Тут набагато довше вчитись, бо це інший крок. По-іншому треба розуміти механіку ходьби. Тому це теж дуже варіюється.
Особисто в мене це забрало два місяці, щоб я одягнув протези з першого дня і без допоміжних засобів зміг пересуватися.
В мене є колега, який досить часто їздить і підтримує хлопців з пораненнями в лікарнях. Хлопці часто кажуть про те, що "держава нас не помічає, держава нас кинула, держава про нас не піклується". Тут питання. Це самозабезпечення чи є якісь державні програми щодо протезів і крісла колісного?
Є. Я з моменту потрапляння навіть на стабілізаційний пункт і до моменту проходження МСЕК не заплатив жодного разу ні за що, навіть за ліки.
Це принципове питання чи ніхто не казав тобі?
Ні, ніхто навіть не натякав жодного разу. Держава повністю забезпечує протезуванням, допоміжними засобами пересування, такі як крісло колісне.
Є перша група інвалідності. Можна отримати навіть якийсь мопед чотириколісний. Палиця для людей з порушенням зору. Все це надається.
Реабілітація проводиться безкоштовно, лікування проводиться безкоштовно. Звісно, ми чуємо якісь випадки, коли людей десь там кидають. Все залежить ще від частини. Наскільки військова частина готова сприяти для лікування та проходження певних моментів в госпіталях та лікарнях.
Якщо немає ніякого дисконекту і все гаразд з потоком документів з частини… На всі мої потреби частина мені їх відсилає. Ніяких питань ніколи не виникає.
Люди часто панікують, потрапляючи тільки перші дні в госпіталь. У мене теж так було, звісно, як і у всіх. Ніхто не думав, що так станеться. І всі вперше з цим стикаються.
І коли ти стикаєшся вперше, ти думаєш, що все. Ти не розумієш, скільки часу це забирає, що мені потрібно, до кого мені звернутися. І хочеться всю цю інформацію вже отримати.
І думаєш, що завтра вже запротезують, а там ще в тебе 10 операцій попереду. Тому люди нагнітають це все. І от кажуть отакі речі на кшталт "нас держава покинула, ми нікому не потрібні". А він лежить тільки тиждень в госпіталі. І йому ще лежати в госпіталі від двох місяців, а комусь і по пів року-рік лежати.
Очевидно, немає поки ще цієї інформації. І не потрібна йому ця інформація. Він хай займається своїм лікуванням, а не розганянням зради, що "ми нікому не треба". А, виявляється, проходить місяць – а він вже у реабілітаційному центрі; йому вже тут протез підібрали і так далі. І він вже про це не говорить.
Тому насправді я не можу сказати, що держава тотально перекриває всі потреби поранених військових. У моєму випадку це сталося так. Я не потребував нічого. Все, що мені було потрібно, я отримав. І отримав за державні кошти.
Усвідомлення своєї ситуації
Чи було одразу розуміння, що ти будеш робити далі? Чи був період, коли ти не розумів, що буде далі?
Звичайно. Цей період, коли потрапляєш тільки в госпіталь, це така фрустрація та нерозуміння. Бо дійсно нуль інформації. Єдиний "мінус" від держави, що немає якогось протоколу. Немає введення інформації, щоб лікарі чи якась людина консультувала всіх військових.
От, щоб ти потрапив сюди – і знаєш, що "не хвилюйся, зараз тебе полікуємо, потрапиш в реабілітаційний – там тобі скажуть, що робити".
Ось це єдиний мінус. Коли потрапляєш тільки в госпіталь, немає ніякої інформації, що на тебе чекає. І, звісно, породжується особистий страх. Я розумів, що в мене немає обох ніг. Що мені робити? Я ж не зможу ходити. Яка робота? Чим я зможу бути корисним? Я хотів ще в той момент повертатися до війська. Як я повернусь? Коли я повернусь? А якщо не повернусь? Що мені робити? До кого мені звертатися? А як отримати протези?
Тисячі цих думок щоденно атакують. І відповіді шукаємо самі. Це складний процес та період. Але я вже тоді, не маючи ще протезів, почав шукати, чим би зайнятися. Я займався графічним дизайном до поранення. І я собі планував продовжити.
Але потім я натрапив на ідею тоді ще проєкту Superhumans (клініка з протезування, яка надає безкоштовні послуги – 24 Канал). Знайшов Ольгу Руднєву (директорка клініки – 24 Канал). Написав їй, що я в такій ситуації, але мені подобається ваш проєкт. Я б хотів якось бути дотичним і, можливо, чимось корисним в ньому. З того часу ми так спілкувалися.
Якось воно все так зовсім по-іншому перекрутилось, перегралося. І я не очікував там, умовно, що через півтора року буду ходити в парку Шевченка та давати інтерв'ю чи знімати своє власне шоу.
Тоді я ще нічого не знав. Але з часом все ставало на свої місця; знаходились певні люди; знаходились певні якісь ідеї, які втілювались. І якось все стало прекрасно навіть.
Міністерство ветеранів. Ти з ним зіштовхувався? Говорили про щось, були дотичними до ситуації? Бо чула багато запитань, чим займається зараз Міністерство ветеранів.
Оскільки я був учасником Ігор нескорених, збірної України 2023, то Мінвет виступили як співорганізаторами, якщо не помиляюся. Принаймні спонсорами. Не головними, але теж вони щось дофінансовували для збірної України. І це ось їхня участь в моєму житті раз.
І потім другий раз, коли подавав документи на виплати… Якщо через Збройні Сили це подавати, то дуже довго чекати. А через Міністерство ветеранів я подав – і ось виплата була там фактично через місяць. Тому це такий лайфхак. Якщо хтось чекає зараз виплат, то подавайте через Мінвет, і вони будуть значно швидші.
Ну і все. Поки що не стикався, окрім усної комунікації.
Чи планує "Терен" йти в політику
Як ти собі далі бачиш свою місію? Маючи ютуб-канал та показуючи, наскільки міста готові чи не готові до того всього. Чи хочеш піти в політику?
Я поки що не планую ніякої політичної кар'єри. Якщо буде нова політична сила, сформована з військових людей, які мають бойовий досвід, то я задумаюся над цим. Бо тільки люди, які готові були жертвувати своїм життям, своїм здоров'ям заради цієї держави, готові тепер жертвувати за неї в мирному житті, не піддаючи ризику тепер себе особисто.
І ці люди будуть викладатися, я впевнений, значно більше, ніж люди, які прийшли заробити грошей.
Чи зверталася держава або ж хтось з державних органів з консультаціями, щоб щось зробити, щось поміняти? Або взяти участь в розробці якихось законопроєктів?
Поки що таких звернень не було. Були тільки пропозиції. І є пропозиції стати амбасадором якихось із програм, що стосуються ветеранів та безбар'єрності. Але конкретних пропозицій щодо змін чи взяття участі в цих змінах поки що не було.
"Все прекрасно, моє життя – повноцінне"
Як змінилось твоє життя після поранення і зараз? Яким воно було до 24 лютого?
Воно однозначно змінилося. І досить таки кардинально. Але змінилося лише те, що я тепер став в кадрі. Тобто я завжди був суперактивний. І мені не бракувало якихось речей, які мене задовольняють.
Я робив все, що я хотів. У мене теж майже щодня був розписаний день, тільки іншими умовними справами.
Тепер же це більше такі, скажімо, соціально відповідальні і медійні справи. Тому в цьому лише векторі змінилось.
Наскільки життя є повноцінним?
Моє життя цілком повноцінне. Я займаюся всім тим, що я хочу. Все те, що я собі планую зробити, воно так чи інакше втілюється. І я думаю, куди ще повноцінніше, якщо і так все прекрасно?
Як вирішив піти захищати Україну
Коли ти прийняв рішення, що підеш захищати Батьківщину? Чи були питання, що "не сьогодні, я не піду; нехай хтось інший; можливо, пізніше"?
Ні, абсолютно ніяких питань не виникало в моїй голові. Це все було зрозуміло ще задовго до війни. Оскільки я керувався такими патріотичними чи навіть націоналістичними поглядами.
І я розумів, що якогось права вибору не існувало. Я розумів, що я не військовий. Але якщо трапиться війна, тоді це питання назрівало, то вже тоді мені стало очевидно, що я лишаюся в Києві і шукаю свій шлях на війну.
Дивіться продовження розмови у відео – детальніше про протези, допомогу та комунікацію між пораненими військовими та лікарями.