Поїхали, коли над нами впала ракета, – харків'янка про виїзд до Польщі та повернення в Україну

СВОЇ. Історії тих, хто поїхав, аби повернутись.

24-річна Людмила Кашимова – родом із Харкова. Утім, впродовж тривалого часу жила в Києві та Одесі. Лише за пів року до повномасштабного російського вторгнення дівчина повернулася до рідного міста, щоб почати там життя "з чистого аркуша". Влаштувалася працювати майстром манікюру у G-Bar – відому по всьому світі мережу б'юті-барів. Як згадує наша героїня, вона тільки-но почала розуміти, куди їй рухатися, та усі плани перервав агресивний сусід. 

Читайте також Було байдуже, куди поїде потяг, – харків'янка Ксенія про переїзд у Львів і перехід на українську​

Історія її евакуації вражає. Людмила з рідними не змогли потрапити на прямий потяг з Харкова до Львова, їм довелося їхати через Одесу. Звідти вони поїхали у Польщу. Втім, проживши там трошки більше, ніж місяць, дівчина вирішила повернутися назад. Не змогла жити за кордоном без коханого. Свою історію дівчина розповіла 24 каналу в межах проєкту СВОЇ.    

"Не було ніяких тривожних валізок": як для Людмили почалось 24 лютого

Чи вірили ви у те, що росія наважиться на повномасштабну війну проти України? Наприкінці лютого ледь не усі українські та іноземні ЗМІ рясніли заголовками про ймовірне вторгнення. Чи готувались ви до такого варіанту розвитку подій?

Я не дуже сильно чула про це, бо за новинами я не слідкую, телевізора у мене немає. Друзі, знайомі, мама – вони  казали, що "буде війна, буде війна". Але я взагалі у це не вірила, навіть думки такої не допускала. У мене не було ніяких тривожних валізок. Якось все воно так раптово сталося. Власне, я навіть 24 лютого не повірила. Потрібно було багато часу, щоб усвідомити це та прийняти.

Як минуло для вас 24 лютого? Де вас застав російський напад?

23 лютого я поїхала ночувати до свого хлопця. О 5:30 мені подзвонила мама, вся у сльозах. Вона живе на Північній Салтівці. І від неї до кордону з Бєлгородською областю десь 37 кілометрів. 

Довідка. Північна Салтівка – це спальний район Харкова, який зазнав чи не найбільших руйнувань внаслідок російських атак. Станом на кінець травня ворожа армія знищила там 70% житлових будівель та інфраструктури. Зараз цей відсоток, ймовірно, ще більший.

Мама казала, що були якісь вибухи. Просила, щоб ми просиналися, бо почалася війна. А вона у мене взагалі такий трохи "суєтолог". То я розбудила Стаса (коханого – 24 канал)  і кажу: "Поп'ємо з нею чай/каву, заспокоїмо і повернемося додому спати". І ми так потрохи почали збиратися, викликати таксі.

Але машин тоді вільних вже не було, у жодній службі. Як на 5:30 – це  дуже дивно. Хлопець жив фактично у центральній частині міста й ми на той момент ще не чули нічого. І ось ми вийшли на вулицю, а там якась така двіжуха незрозуміла, багато людей, багато машин – і всі сигналили, щоб люди прокидалися. 

"Якби щось прилетіло, то підвал з людьми став би братською могилою"

Ми вирішили піти на маршрутку (тоді Людмила з хлопцем ще не знали, що громадський транспорт вже не курсує – 24 канал). І тут в один момент десь як й**нуло. Тоді ми вже зрозуміли, що відбувається щось не те. Почали шукати банкомати, щоб зняти гроші. Черги були нереальні. На маршрутку ми тоді так і не сіли, на таксі теж. Мама у мене працювала в таксі, то викликала нам авто через своїх колег.

І ми чомусь вирішили, що поїхати на весь цей період до мами, на Північну Салтівку, буде хорошою ідеєю. Ну, фактично ми поїхали на передову. Тоді ми ще цього не розуміли, хоча можна було б здогадатися. 

Але ми поїхали до мами. І тоді почалося оце все: продукти закупити, сигарети, воду. Всюди були шалені черги. До банкомату –  метрів 200, напевно. Готівку ми так і не зняли. Бо навіть якби відстояли там, не факт, що були б ще гроші.

Ми пішли в АТБ – н агребли, чого могли, й намагалися зрозуміти, що робити. Ти ж до такого взагалі не готовий. І вже потім, коли приїхали на Салтівку, вперше почули вибухи. Подекуди було видно дим. Бахкало, але не надто голосно. Мабуть, тоді воно ще десь біля кордону було. У перший день ми, звісно, пішли у підвал. Мама живе у дев'ятиповерхівці і там було підвальне приміщення. Але це більше цокольний поверх такий, він не під землею. Там були одні маленькі двері і всі люди тиснулися в них. А всередині було темно, повсюди труби. Але всі ж казали, що треба ховатися у підвалі, то ми і пішли туди.

Зверніть увагу 24 канал збирає історії українців, які втратили дім через війну, але знайшли його знову

Коли ми заходили, у той момент якраз десь бахнуло. Всі, хто курили поблизу, зразу попрямували до цих маленьких дверей, і ми за нами. Сидимо всередині, а там діти плачуть, бабусі причитають, що "всі помремо", матері сидять і нервуються, бо діти ж плачуть. Людей багато, дихати немає чим. З труб іде пар, спекотно. 

Ми зрозуміли, що нас лякає не так те, що відбувається, а оця обстановка, настрій людей. До того ж у підвалі були тільки одні двері. Якби щось прилетіло, то це ж одразу братська могила. Оскільки мама живе на першому поверсі, ми вирішили, що ховатися вдома –  кращий варіант. Ми повернулися до квартири, по дорозі туди знайшли ласку. Вона просто бігла вулицею.

Людмила з рідними знайшли на вулиці ласку / Фото з особистого архіву дівчини

Ми подумали, що вона жила у когось, але її викинули. Спочатку взяли її додому. Але у нас 2 собаки й кіт. До того ж вона налякана була, агресивна. Так усіх нас "перегризла", що довелося потім відпустити.

"Сусідній будинок нас фактично врятував"

І ми собі "розстелилися" у коридорі – я, мій хлопець, мама та її колега. Почали чекати вечора. Підготували ковдри, заклеїли вікна. Потім до нас приєднався ще мамин сусід. Він взагалі наркоман, був судимий. Але як людина – такий "з поняттями". Дуже сильно нам допомагав. Ми його годували, а він ходив то по хліб, то по сигарети, то щось розвідати у місто.

Перший день пройшов нормально, а вночі вже, звісно, стало страшно, голосніше. Ми спочатку намагалися спати у кімнаті. А коли зрозуміли, що "гримить" вже десь близько, переселилися у коридор. Слідували оцьому правилу 2 стін.

Та й вікна у нас виходили не на ту сторону, де кордон, а на іншу. Тобто воно все летіло нам "у спину". Згодом ми вже почали розуміти, де "Гради", а де щось інше.

Орієнтувалися, близько вибухає, чи далеко. У телеграмі у нас з'явився чат сімейний. Сестра, бабуся, тітка – усі ми були у різних районах, переписувалися. Коли вперше пролетіла авіація, це було щось дивне й незрозуміле. Ти чуєш свист, розумієш, що десь щось скинули, і що воно ще не долетіло. Куди долетить – не знаєш, сидиш і чекаєш. Ми чули кілька разів, як їхали танки – так, ніби вони у сусідньому дворі були. Але конкретно у наш дім у перші дні не долітало. Десь на четвертий або п'ятий прилетіло у сусідню багатоповерхівку. Там тоді загинули 2 чи 3 людей. 

Багатоповерхівка, яка "закрила" собою будинок матері Людмили / Фото з особистого архіву

Цей будинок стояв перед нашим і фактично врятував нас. Якби не він, прилетіло б у наш дім. Тоді ми й зрозуміли, що сьогодні це не закінчиться, і завтра теж. На п'ятий день, коли "Гради" вже фігачили за вікном, ми сиділи у коридорі, а мама смажила сирники. Ми кричали на неї, щоб сховалася. Бо це ж лотерея. 

У душ хотілося піти, поки воду давали на годинку. І ти йдеш, бахкає, біжиш назад голяком, у рушник замотався, сидиш в коридорі. І так 2 – 3 рази. Потім вже йдеш у душ і думаєш: "Пофіг, помру – зате чиста".

Знаєте, якось до всього привикаєш, нормально стає. Згодом у нас відключили світло й воду. Потім не було якийсь час мережі, інтернету. Ми просиділи добу як у печері, ні з ким взагалі не могли вийти на зв'язок. Інколи до нас додзвонювалася лише сестра з Польщі, і то на "Київстар" до Стаса. Тоді вже по ночах бахкало дуже сильно. Відчувалися по дому вібрації, дім ходив ходуном. Було страшно. У мене взагалі така реакція психіки, що якщо зовсім капець, то я сідаю, дивлюсь в одну точку, ні з ким не розмовляю, мовчу.

"Вирішили виїхати, коли у квартиру зверху прилетіла ракета"

Загалом ми у Харкові просиділи рівно 10 днів. Вирішили виїхати, коли на четвертий поверх над нами "впилялася" ракета. Моя психіка цей момент взагалі вирізала. Це було посеред ночі, ми сиділи в коридорі, у якийсь момент відчули удар і весь дім затрусився. На секунду я подумала, що зараз все складеться як картковий будинок.  

Людмила та її близькі ховаються у коридорі під час російської атаки: дивіться відео

Пригадую, що хлопець поклав мене головою у підлогу, бо я, мабуть, взагалі не усвідомлювала, що робити. За кілька секунд ми чомусь побігли у ванну. Просто було бажання щось зробити, кудись рухатися. Тоді я десь на 20 хвилин "зависла". Вони усі між собою обговорювали, що відбувалося, а я сиділа, дивилася в одну точку, трусилася. Собака у мене на руках теж тремтіла. 

Тоді ми і зрозуміли, що треба кудись їхати, а не чекати, поки вже прилетить конкретно у нас. До того ж продуктів у нас вже майже не було. І можна було або кудись виїжджати, або залишатися й чекати, що помремо від голоду або удару ракети.

У мене сестра живе у Польщі, тому ми зразу розуміли, куди їхати. І тоді почали думати, як добратися до вокзалу в Харкові. 

"Все було як у "Сайлент Хілл": про дорогу на вокзал

Почався "план-капкан", як дістатися вокзалу. Якщо раніше таксі туди коштувало десь 120 гривень, то у перші дні війни –  від 3 до 5 тисяч. Тому це був не варіант. Громадський транспорт не їздив, місто фактично вимерло. Знову допомогли мамині знайомі з таксопарку. Ми зібрали речі. Ну як, речі... Оскільки у нас тварини (у мами собака й кіт, в мене собака), то особливого багато й не взяли б. Та й казали тоді, що у потяги пускають з якнайменшою кількістю речей, аби взяти більше людей.

Я вдягнула на себе 2 спортивні костюми, взяла невелику сумку, поклала туди собі ще один светр. А все інше було для собаки – теплий одяг, корм особливий. Зібрала собаку, а себе не вийшло (усміхається – 24 канал). Так ми вирушили на вокзал.

По дорозі бачили зруйновані будівлі, дуже страшно було. Бо коли дивитися на фото і бачити все реально – це зовсім різне. Місто було пусте, десь щось бахкало. Як "Сайлент Хілл" (відомий фільм жахів – 24 канал). Тоді ми взагалі не усвідомлювали, що це наше місто, і що все це наяву.

Дорога на вокзал через зруйноване місто: дивіться відео

Приїхали на вокзал. Дідусь привіз бабусю, вона теж їхала у Варшаву. Найбільше речей з нас усіх взяла. І смішний момент такий був: я вирішила перекласти продукти до бабусі в сумку. Відкриваю, а там зверху акуратно складена перука лежить. Точно не пропаде (сміється – 24 канал) .

Я ніколи не бачила, щоб десь стільки людей було, як тоді на вокзалі. У нас там на перон можна вийти з дверей, але більшість йдуть через метро й підземний перехід, там є виходи на різні перони. Ми спочатку стояли, власне, біля дверей. Всі зібралися навколо, зі всіх сторін лізли, це навіть чергою не назвеш. Ми приїхали десь о 8:00 і пів дня простояли.

Потім ми вирішили спустися у підземний перехід. Як потім виявилося, це було погане рішення. Там було 2 черги, ми стали в одну з них. Не знали куди, але надіялися, що на Львів. Але загалом –  було все одно.

Спочатку все було окей, але в якийсь момент погасло світло. А у мене ж тривожні розлади, панічні атаки, весь цей чудовий "букетик". Але це тоді було не найстрашніше.

Ми стояли у самому кінці переходу. І хтось з початку черги, а це тисяча людей десь, закричав: "Біжимо". Всі вони розвернулися й почали бігти на нас. Я розуміла, що нас або затопчуть, або просто винесуть. Це ж панічні відчуття, там нічого розумного немає. Ніхто й не глянув би, що хтось під ногами валяється. Ми притиснулися до стіни й це нас врятувало. Ну, бігли вони недовго, метрів 20 і заспокоїлися. Комусь щось здалося.

Що відбувалося на вокзалі Харкова під час евакуації / Фото з особистого архіву Людмили

Так ми достояли до потяга. Вийшли на перон, а там черга знову перетворилася в балаган. Вже біля входу в сам вагон стояли правоохоронці чи ТрОшники – люди зі зброєю. Спочатку запускали жінок з дітьми. Було багато іноземних студентів, вони також намагалися сісти першими. Усі намагалися зайти у ці двері, паніка, діти плачуть. Тоді навіть стріляли у повітря, щоб люди отямилися. Всі відійшли, а у мене була реакція навпаки: "О, можна підійти поближче". Збоку це мало дуже дивний вигляд, казав мені потім хлопець.

"Жінки закидували дітей у потяг, бо не могли зайти"

Картина була страшна, бо багато жінок просто закидували дітей у потяг, їм по 2 – 3 роки було. Провідники забирали їх з рук, а жінки не могли зайти, бо перед ними ще люди були. І от вона віддає дитину, а ти дивишся й не розумієш, дійде вона за нею чи ні. Бувало таке, що діти падали під потяг, їх потім звідти витягували. Це був евакуаційний потяг, безкоштовний. Ми зрозуміли, що таки треба думати про щось інше. Знайшли чергу до іншого потяга, стали туди. Він їхав до Львова, але там для нас вже не було місця. 

На вокзалі було багато жінок з дітьми / Укрзалізниця (Ілюстративне фото)

Повернулися праворуч, а там –  вагони, і взагалі нікого немає. Жодних написів, куди він їде та коли відправляється. Але оскільки там нікого не було, ми вирішили, що нам треба туди. Десь о 18:00 стали там і ближче до 22:00 таки зайшли. За годину до відправлення ми дізналися, що він їде в Одесу. Але нам було найважливіше виїхати з цієї гарячої точки.

Врешті, ми зайшли у потяг. Студентів-іноземців там також було багато, десь пів вагона. Бабусі вдалося якось знайти на нас усіх вільне купе. Приєдналися ще й мамині друзі –  подружжя та їхній 18-річний син. Загалом нас було 6, ще 2 собаки і 3 коти. Потім ми взяли до себе ще одну дівчинку, бо їй не було куди прибитися.

Людей у вагоні було нереально багато. У мене спочатку були навіть думки про те, що краще вийти і залишитися у Харкові, ніж отак їхати всю ніч, коли боїшся задихнутися.

Не було чим дихати, всі їхали як сардини в банці. У коридорі люди спали на підлозі. Була там жінка з собакою – не маленькою такою, але старенькою і хворою. Вони лягли у проході, всі ходили й переступали через них. Жінка дуже сильно захищала свого собаку, бо йому погано було.

"Я пів ночі ридала у потязі": про розлуку з коханим

Так ми доїхали до Одеси. Приїхали, а там все нормально. Життя йде, а ми вилазимо такі стрьомні. З цими сумками, у пуховиках, бо це ж зима. Спочатку на вокзалі усе було більш-менш, бо таких як ми було багато. Потім ми вирішили піти десь поїсти, а навколо всі такі "намарафечені".

Чи допомагали вам місцеві на одеському вокзалі?

Ми не шукали допомоги. Нас було багато, ми все мали і розуміли, куди нам треба. Думаю, що людям, в яких не було грошей, матерям з дітьми, було кому допомогти. Але ми такого тоді не потребували.

Що було далі? Як довго ви пробули в Одесі?

Далі нам потрібно було у Львів або кудись у той бік, щоб їхати в Польщу. Хлопець залишився в Одесі, у нього там багато друзів. Для мене це був такий стрес. Я чомусь до останнього сподівалася, що йому вдасться поїхати разом з нами. Але ні. Ввечері Стас посадив нас на потяг, а я пів ночі ридала. Було страшно не так через те, що ми розлучаємось, а від розуміння, що ми їдемо нібито у безпечне місце, а він залишається в Україні.

Як Людмила з рідними перетинала кордон з Польщею: дивіться відео 

Цей потяг з Одеси до Львова – він був як електричка, також переповнений людьми. Дуже незручно було. Виїхали ми десь о 23:00, а прибули о 14:00. На вокзалі у Львові були волонтери, перед входом стояли намети. Але ми ні за чим не зверталися, бо все знали. Знайшли автобус до Жешува.

Мій вітчим працює водієм. І так вийшло, що ввечері 23 лютого він автобусом повіз дитячу хокейну команду на змагання в Європу. Зранку 24 лютого він був у Львові. Коли все це почалося, їх вже просто не пропустили назад. Сказали: "Ви виїжджаєте, а там як піде". Був він, ще один водій та повний автобус дітей, років по 13 – 14.

Їх усі прийняли у польському місті Санок. Хокейна асоціація зняла готель, їх там годували. Вони там жили з березня до середини червня, все абсолютно безкоштовно. Тож мама тоді залишилася там з вітчимом, а ми з бабусею поїхали до сестри у Варшаву.

"Я не змогла залишатися у Польщі": про рішення повернутися в Україну

У Варшаві я пожила 1,5 місяця. Всередині квітня я вирішила, що можна поїхати в Одесу. Спочатку було дуже страшно. Потім ми проклали маршрут і зрозуміли, що потяг зі Львова більшу частину часу їде відносно недалеко від Молдови, і туди в**бати не мало б. Мене це заспокоювало.

Читайте також Ми виїхали й через 3 години на вулицях були російські танки, – історія Олени про евакуацію з Сум​

Я повернулася в Україну, пробула з коханим в Одесі десь 2 тижні, ми поїхали на базу відпочинку у Білгород-Дністровському районі. Тоді якраз не бомбили. Здається, що на той момент в Одесу чи область ще жодного разу не прилітало. Люди не реагували навіть на сирени. Пам'ятаю, як вийшла з потяга, сіла у парку біля вокзалу. Тоді якраз включили повітряну тривогу, а люди далі йшли спокійно зі своєю кавою.

Я сиділа і ніби ніхто й не ховався, але всередині такий тривожний стан був. Бо я розуміла, чим ця сирена може обернутися. Потім я поїхала до Варшави, але вже через 1,5 тижня повернулася жити в Україну.

Чому вирішили не залишатися у Варшаві?

Я не змогла там бути. Раніше я збиралася переїхати у Польщу. Але коли мене туди вимушено "закинуло", все там дико дратувало. Хотілося додому. Хоча, я прийшла туди працювати теж у G-bar. Там було дуже багато дівчат з України, з різних міст. Але я не змогла. Мабуть, ще й зіграло свою роль те, що я, бабуся, сестра з чоловіком та їхня 2-річна дитина – усі ми жили в 2-кімнатній квартирі. А, ну ще собака й кіт. У сестри життя не змінилося, по суті. Звісно, вона переживала. Але це інше. І якраз у той період, коли мені все це треба було усвідомити, зрозуміти, що відбулося, а навколо такий "двіжняк", усі постійно смикали.

Мені постійно хотілося сидіти й ревіти. У перший день в Польщі сестра повела мене купити якісь речі, бо я ж приїхала у спортивному костюмі. І вона каже: "Ну вибирай". А я стала така: "Бл*, а що вибирати? У мене ж нічого взагалі немає". Потім я ридала, бо немає моєї подушки. Потім плакала за своєю електричною зубною щіткою.

Оце такі дрібниці, які в тебе є, і ти про них навіть не думаєш. А потім у тебе немає цього всього, навіть елементарно помити руки не маєш як, почистити зуби, зав'язати волосся.

Та й грошей немає, щоб все це купляти. Ну, але потім я вже влаштувалася на роботу, почала заробляти, й з цим все було нормально. 

До речі, про роботу? Як сталося так, що у Варшаві ви також влаштувалися у G-bar?

Ми можемо переміщатися всередині мережі по всьому світу. Нам як співробітникам надають пріоритет, бо знаємо усю систему, правила, цінності. До того ж українцям там дуже хотіли допомогти. Я написала керівниці, прийшла на співбесіду і мене взяли. Якби не вони, знайти роботу було б важче. Польську, звісно, я на базовому рівні знала...  Але по дизайну всі наші бюті-бари однакові, стандарти також однакові. Це був наче острівок мого старого життя.

А потім хлопець знайшов будинок в Івано-Франківську, переїхав туди, "перевіз" свою роботу. І я вирішила, що треба повертатися. Ясно, що без нього я вже нікуди тепер не поїду. Тут, в Івано-Франківську, я теж, до речі, працюю у G-bar.

"Люди тут дуже чуйні": про допомогу від місцевих та лікарів

Наскільки важко було знайти житло? Багато хто зіштовхувався з труднощами в цьому питанні.

У нас інша ситуація, у хлопця –  своє виробництво. Нам потрібен був дім, де можна було б організувати і роботу, й наше життя. А на такі будинки зараз попит не дуже великий. Але загалом із житлом зараз доволі важко, багато людей переїхали сюди. У нашому бюті-барі таких троє. Їм з цим питанням допомагає керівниця місцевої франшизи, через знайомих.  

Як клієнти реагують, коли дізнаються, що ви з Харкова? Можливо, пропонують допомогу?

Дуже багато людей залишають чайові. А так, щоб пропонували допомогу, то ні. Але це тому, що у ході розмови я даю зрозуміти, що у нас все нормально. Але нам тут дуже помогли лікарі. Нещодавно у мене була операція, дуже дорога. І якщо загалом операція мала б коштувати десь 30 тисяч, ми заплатили 4. Нам взагалі казали, що все розуміють, і що можемо навіть не платити, якщо немає можливості.

Люди тут чуйні. Місцеві дуже допомагали, особливо коли люди тільки почали приїжджати. І пиріжки пекли, і вареники ліпили, у школу їм носили. Бувають, звичайно, різні історії, але хороших все одно більше.

Ми пробуємо спілкуватися тут і українською, і російською, як коли. З клієнтами говорю українською, бо й закон зобов'язує, й для чого якісь непорозуміння у сфері обслуговування створювати. Більшість ставляться з розумінням. 

"Всередині – протест, я просто хочу до Харкова"  

Чи можете сказати, що Івано-Франківськ став для вас другим рідним домом?

Десь через місяць після того, як ми переїхали сюди, я зрозуміла, що я просто не можу об'єктивно оцінити це місто. Бо всередині мене – протест. Я хочу додому, до Харкова. Через це сказати об'єктивно, хороше це місто чи ні, я не можу. Хочу додому. І поки туди не потраплю, думаю, навіть якщо мене з мільйоном доларів відправлять у Нью-Йорк, мені все одно не сподобається там.

А чи залишився у Харкові хтось з ваших рідних?

Дідусь залишився. І мама з вітчимом туди недавно повернулися. До середини червня вони були у Польщі, але вирішили їхати назад. Мама там роботу знайти не змогла. А у Харкові – багато друзів і знайомих, яка-не-яка робота. Коли ти вдома, ти можеш легше придумати, що тобі робити.

Як ви поставилися до їхнього рішення повернутися? У Харкові ж досі неспокійно, росіяни атакують місто щодня.

Звичайно, ми казали, щоб вони приїхали до нас. Але їм, мабуть, теж просто хотілося додому. У нас були розмови про те, щоб вони у Польщі залишилися. А якщо не хочуть, щоб їхали до Івано-Франківська. Але я розуміла, що все це марно, як би я не вмовляла. Бо мама теж хотіла додому. Якщо мені у мої 24 роки починати тут все заново нереально тяжко, то як це людям у 50 – взагалі не уявляю.

"Треба просто робити й не думати": про рішення евакуюватися

Що ви можете сказати людям, які хочуть виїхати з територій, де йдуть бойові дії, окупованих, але бояться наважитися на це рішення?

Чесно –  тут як кому пощастить. Є історії, коли люди їхали "в нікуди", і знаходили житло, роботу, отримують виплати, все у них добре. А є й інші випадки. Тому я б не могла сказати людині: "Кидай все і їдь". 

Важливо! Напередодні стартувала обов'язкова евакуація мешканців Донеччини. Влада пояснила, що через бойові дії існує ризик не тільки потрапити під обстріли, але й залишитися без їжі, ліків та тепла.    

Але якщо людина хоче, але не може наважитися покинути все у рідному місті?

Мені здається, що треба просто робити й не думати. Бо якщо думати, то ти цього не зробиш. Ми б не виїхали по-іншому. Ти просто береш свій один костюм, зарядку до телефону і йдеш незрозуміло куди. А там все одно знайдуться люди, волонтери допоможуть, та й різні виплати є.

Знайдеться той, хто допоможе. Можливо, не одразу. Можливо, треба буде пережити якусь неймовірну ж*пу. Але таку ж*пу ти переживеш, а ракету у свій дім –  навряд чи.

І наостанок нашої розмови – щ о ви зробите, коли дізнаєтесь про перемогу? Сподіваюсь, що всі плани вам вдасться втілити якомога швидше.

Поїду до Харкова. Моментально візьму квитки і поїду. Просто додому. Сказати, що я будую зараз тут якісь плани – ні. Ми просто живемо. Просто чекаємо моменту, щоб можна було знову почати щось планувати.