3000 км автостопом: Ризик і нічний Амстердам пахнуть однаково

Підозрюю, що багато у кого уже після прочитання заголовка та першого абзацу могли з’явитись запитання. У такому випадку відповіді на них можна знайти тут:

3000 км автостопом: Старт з поліцією у Парижі та бельгійці, які роздають щастя

Але якесь вступне слово потрібне і в цій частині розповіді.

Нас двоє, українець і росіянка, сьогодні з бельгійсього Брюґґе їдемо автостопом в Амстердам. Кому ж не цікаво побувати в Амстердамі? От і нас таких двоє, ми — в червоному і жовтому дощовиках, трохи або дуже кумедні, сміємось одне з одного.

У Брюґґе від ранку не припиняється дощ. Він не рясний, але такий дуже ретельний і пробирається скрізь. Нам не хочеться уявляти той момент, коли вже доведеться вийти за місто і почати ловити машину. Щоб погодувати безтурботних лебедів — зусиль потрібно менше.

Дощ поїздку в Нідерланди не скасовував

Добрались куди потрібно, виходити зовсім за місто не довелось, і тут навіть є автобусна зупинка. Нам вона потрібна хоча б для того, щоб заховатись на час малювання на картоні назви бельгійського міста «Антверпен». Подумали, що так буде практичніше, аніж писати одразу «Амстердам».

Спочатку картону не могли знайти зовсім, от що означає старанно прибране місто. Аж врешті знайшли цілу коробку, зраділи так, ніби це готові квитки на автобус в Амстердам. Хоча, в якомусь із переносних значень десь так воно і є.

Почергове голосування з табличкою «Антверп» дало результати більше як за годину. Зупинилась жінка, готова забрати нас звідси на вісім кілометрів. І це ніби не густо, але на зупинці нас вже наскрізь порозглядали групки людей, яких потім забирав автобус. Виїхали з Брюґґе — і це вже успіх.

Тут ще не автобан і близько його не видно, дорога така вузенька, що боїмось — захоче хтось зупинитись, але просто не матиме де. При цьому заспокоює і водночас насторожує те, що машини проїжджають тут нечасто. Наші побоювання виявились марними, бо добрі люди, які захотіли нас підібрати, знайшли, де це зробити. З’їхали з дороги десь за 20 метрів у напрямку нашого руху.

Тепер це якесь суперекстравертне подружжя, та й взагалі з бельгійськими парами нам щастить. Обіцяють трохи провезти і навіть те, що після них ми зможемо спіймати машину прямісінько в Амстердам. Ага, ще розказують, як їздили туди зі своїми дітлахами. І як створювали собі сторінку на каучсерфінгу, бо планували в якомусь місті дешевий шопінг. Але з цим у них нічого так і не вийшло.

Після жвавої розмови наші шляхи з цими прекрасними людьми розходяться. Це все відбувається занадто швидко. Між «привіт» і «до побачення» не так багато слів, як хотілось би. Тепер тут траса і вітер. І дощ, він нікуди не дівався. Тобто нам від нього нікуди не дітись.

На іншому клапті картону я нашвидкуруч написав «Амстер», але не встиг цього знаку підняти — як нам зупинилась третя на сьогодні машина. Водій — дуже високий чоловік, вийшов з машини, щоб відкрити багажник для наших рюкзаків.

Ні в який Амстер ми ще не їдемо, змінювати таблички було зарано. Знову добре рухаємось, але наступна зупинка — той-таки бельгійський Антверп, десь на його кільцевій дорозі. Ніби їхали-їхали, але нічого ще не проїхали. Це і є автостоп в Бенілюксі? Побачимо.

На цей раз у мене був шок

На четверту машину чекати довелось довше. Виходити там, де ми вийшли, теж було трохи дурістю. Дике поле з трасою без ознак цивілізації поблизу. Це вже я розумію зараз, коли перед моїми очима вся дорога від початку і до кінця. Бельгійця з останньої машини ми перепитували, чи можливий тут автостоп, але ж він також міг помилятись. Автобан то автобан, пошвидше б якусь машину, і будь ласка — не поліцію.

Можливо, ця пара зупинилась, бо зрозуміла нашу помилку. Про це я теж думаю вже зараз. Тоді у мене просто були витріщені очі. У звичайному авто було двоє дорослих і двоє немовлят. Одне з них було на руках у мами, інше спало собі у корзині на задньому сидінні.

Після деяких перестановок у машині мали поміститись ще й ми з Катею. Так і помістились — на задньому сидінні з немовлям. В такому товаристві перетнули кордон з Голландією. А наше подружжя — це іммігранти з Туреччини, чоловік працює на будівництві в Бельгії. На прощання нам дали одну на двох банку коли.

Тут уже пряма дорога на Амстердам. Здається, залишилось зовсім нічого. Але у цій розповіді ще не було поліції, правда? Спочатку ми прийшли на заправку, пішли туди, де уже виїзд з неї, і через власну нетерплячість пройшлись далі.

Тобто замість того, щоб зважити на попередні помилки, дозволили взяти гору емоціям. Хотілось в Амстердам.

Голландські поліцейські виявились не такими люб’язними, як французькі. Моє пояснення, наші паспорти, їхня статистика про кількість загиблих на швидкісних трасах в минулому році.

Просто так прогулюватись тут не можна, за це карають штрафом, але не з першого разу. Зараз нам потрібно просто зійти з траси і в жодному разі сюди не повертатись. Поліція зачекала, поки ми пішли собі виїздом з автобану. Відчуття — ніби нас викинули за борт. Ще й вечір.

Голландка на велосипеді і крутий поворот

Потрібно щось придумати! Під мостом автобану була дорога і велосипедна доріжка, вказівник показував на містечко за 4 кілометри звідси. Вирішили піти туди, щоб не бути бозна-де у безлюдному місці. Коли пройшли пристойно багато, біля нас зупинилась жінка на велосипеді.

Почувши про нашу халепу, почала наполягати, щоб ми повертали назад, бо звідси ми в Амстердам точно не потрапимо. Їі пояснення чомусь здалось нам переконливим або просто не хотілось йти пішки невідомо куди. Було видно, що вона бажає нам тільки кращого. Я ніби й зараз бачу її прощальну усмішку. І те, як вона повільно їде собі далі.

А ми? Ми пішли назад. І чомусь аж зараз зрозуміли, що якщо з автобану можна з’їхати, то на нього можна і виїхати. І стояти на такій бічній дорозі ніяка поліція нам не забороняла. Але і шукати такого виїзду не довелось.

Під мостом зупинився чувак (чомусь саме це слово хочеться тут використати): «Хало, народ, ви в нормі? Вам взагалі куди треба?». І забрав до себе в машину. В машині, дуже такій неприбраній, продовжив у такому ж дусі: «Ну й пригоди ви собі влаштували. Але це круто, дійсно круто!».

Цей рудий парубок довіз нас до заправки. Вибачився, що не може закинути аж до Амстердама — йому о 5-ій ранку вставати на роботу. Мені аж стало незручно, що він перед нами мусить виправдовуватись.

З цієї заправки нас забрав марокканець, з наступної — двоє голландців з Амстердама, які їздили в Роттердам святкувати народження дитини у спільного друга. В обох випадках на заправках ми навіть ні до кого не підходили із запитаннями чи проханнями. Просто пили каву, тут же біля нас стояла табличка «Амстер» — і нас забирали.

Висадили нас дуже вдало у місті. Ось нам і Амстер. Через якісь лічені хвилини випадковий нічний перехожий попросив у мене запальничку, щоб підкурити собі коноплю. Якогось з тих різновидів, які можна купити в амстердамських кофішопах.

Amsterdam

На Музейній площі, з якої розпочався наш Амстердам, ми на повні груди вдихнули прохолодне нічне повітря. Ніби таке, як скрізь, хіба що трохи з присмаком чергової перемоги.

Коли ж вулички трохи звузились, а людей ближче до центру на них побільшало, столиця Нідерландів запахла уже тим, з чим багато хто її асоціює. Для чого я позичав запальничку — вже писав.

І будинки в Амстердамі — криві або зроблені так, щоб здаватись кривими — виглядають при цьому дуже дотепним маневром.

Амстердам дався нам вже далеко за північ. Для нього це означало, що ці «плюс два» прибульці будуть бродити тут вулицями як мінімум до світанку. А для нас... Ми були не дуже засмучені — бо безсонна ніч мала пройти у місті, в якому не дуже-то прийнято спати у темний час доби. Проблема була в Інтернеті і в пізній годині. Проблема нашої безпритульності.

Ні з ким з каучсерфінгу ми заздалегідь не домовились. Була ще надія на позитивну відповідь когось з тих людей, кому ми надсилали запити з Бельгії, але у знайденому врешті Макдональдсі вона нічим не підтвердилась. Залишити цю проблему на ранок довелось добровільно-примусово, оскільки усіх ситих і голодних відвідувачів буквально виставили за двері — Макдональдс закривали.

Різниця між «піти гуляти на всю ніч» і «гуляти всю ніч, бо немає куди піти» все-таки є. Навіть через рюкзаки, хоч і не величезні, які потрібно на собі носити. Пройшли трохи — зупинились — пройшли ще трохи — і вже втомились.

Якщо якісь картинки з Амстердама я, звісно, бачив раніше і вдома, то мапа міста вперше потрапила мені на очі на зупинці громадського транспорту. Вразило — густий план водних каналів-півкіл. Так виглядає на карті. Крім того, що це дуже гарно, вночі від такої кількості води у місті ще й холодно.

На різноманітність туристів, які курять, п’ють і багато їдять, ми вже надивились, тому вирішили, що можна ж спробувати знайти вокзал. Плюс розетки і, можливо, навіть Інтернет. Добрались туди перед 5:00, якраз коли його мали відкривати. І там це все було.

Чому я кажу, що на вулицях курили, пили і їли туристи? Про це якось здогадуєшся. А ще — хлопці, які завезли в сам Амстердам, розповідали, що всі ці легкі наркотики, кофішопи, гулянки турбують пересічного амстердамця далеко не в першу чергу.

Це вони розказували після того, як їх розсмішило моє «побачити якомога більше, спробувати якомога більше» — у відповідь на запитання, чим ми плануємо займатись у їхній столиці.

Amsterdam. Світанок — спроба №2

Через три години ми вже переписувались з Ентоні, який відкрив нам двері своєї домівки на наступні два дні в Амстердамі. Ранок починався жваво, але це могло бути тому, що він починався з вокзалу. З ранковою кавою і гордістю за свою непереможність пішли знайомитись з нашим амстердамським господарем, його котом і ще одним гостем, який прибув до Ентоні за день до нас — Маріо з Німеччини.

Бажання компенсувати попередню ніч двогодинним сном обернулось тим, що я проспав заплановану зустріч зі шведськомовною подругою Тамар. Зі свого містечка вона приїхала спеціально, щоб разом погуляти. І навіть не розізлилась через моє серйозне запізнення.

Після недостатнього, але відпочинку, я знову готовий сприймати нову інформацію і звертати увагу на деталі. Наша з Тамар прогулянка немає ніякої схеми. Давно не бачились, тому розказуємо одне одному про себе. Звертаємо куди попаде. Просто тиняємось Амстердамом.

У місті мене повністю дезорієнтували мости. Їх у рази більше, ніх самих каналів, хоч це, зрештою, логічно. І враження постійно таке двояке — ніби ти вже тут проходив, ніби й ні.

Та ж ситуація і з вулицями. У будинків, про які я вже згадував раніше, різні кольори, верхи і висота. Не побоюсь сказати, що в жодному іншому місті настільки дивна архітектура раніше мені не траплялась.

Через ту ж таки форму будиночки на центральній вулиці Дамрак називають «танцюючими». Вони з того її боку, де вода. Для нас, звичайних пішоходів, Дамрак з вокзалу веде на площу Дам.

Сказати, що весь Амстердам катається на велосипедах — це вже буде не новина. Думаю, цим він відомий на весь світ не менше, ніж своїми кофішопами. Але свій «велосипедний» культурний шок я вже колись пережив у Копенгагені.

Тамар каже, що Амстердам — жахливе місто. Бо тут занадто багато шуму, метушні, велосипедів, автомобілів, всього. Я через це трохи розгублений. Напевно, так є завжди і скрізь — якщо десь довго живеш або вчишся, то починаєш те місце потихенько ненавидіти.

Як на мене, в Амстердамі досить багато затишних куточків. І вони ще в два рази затишніші у передвечірній час.

Не сказав би також, що тут замало зелені. Навіть біля будинку, в якому ми зупинились, і трава по той бік каналу, і парк. Недалеко — ще й ледь не цілий «будинок із зелені».

Оцінити нічний Амстердам ми вже змогли, коли сюди приїхали. Попрощався з Тамар, зустрівся з Катею — додому повертаємось ще перед заходом сонця. Відпочити, набратись сил — то обов’язково. Інакше 3000 км автостопу перетворяться в жалюгідні 600 і закінчаться в Голландії.

Трохи стертої пам’яті

Наступний (або вже сьогоднішній день) — п’ятниця. На вулицях побільшало туристів, на літніх майданчиках — клієнтів. Зранку був кумедний випадок, коли я вибігав у супермаркет.

Біля нашого будинку чоловік і жінка хотіли запитати у мене про якусь вулицю: «Ві нід зіс стріт, эта улица!» (передаю дослівно). Ось так їм пощастило, що я розумію російську, але не пощастило тому, що про потрібну їм вулицю не знав.

Важко сказати, до речі, що в Амстердамі так само багато російських туристів як і в Парижі, наприклад. Тут перевага, як на мене, за німцями і французами. А ще на вулицях дуже часто чути польську. Але це можуть бути поляки, які тут працюють.

Десь півдня гуляємо всі порізно. Мені здається, що я собі побачив вже достатньо. Місцями просто зупиняюсь, щоб посидіти, нічим не переймаючись. Помріяти, зрештою. Ще раз подивуватись.

Після обіду наш господар Ентоні проводить нам невелику екскурсію: ось тут — ринок, де продають квіти і сувеніри, там — вулиця з дорогими магазинами, зараз ще пройдемось райончиком з гей-клубами.

На різних, більших чи менших, площах — завжди якесь скупчення людей. Публіку збирають танцюристи, співаки, просто музиканти чи фокусники.

Мимоволі стали свідком, як двоє музикантів «вкрали» якраз у фокусника місце і публіку. Його виступ ще був не закінчився, коли вони почали грати — і люди вже не вважали за необхідне платити за побачені трюки на одноколісному велосипеді та жонглювання з вогнем.

Музику після цього слухати вже було неможливо. Розлючений фокусник скерував у гучномовець якусь пронизливу серену і просто повідлякував людей цим знущанням над слухом.

Я собі лише подумав — які все-таки люди скрізь однакові.

На сам вечір залишився похід у кофішоп. Так ніби я не міг розпрощатись з Амстердамом без пригод. Після цього — ще й нічний клуб за компанію. І все це разом означає, що більше фото нічного Амстердама я не зробив. Важко об’єктивно сказати про вигляд, але запах в нього і тої ночі був таким самим.

Наступного ранку я зрозумів — не можна собі легковажно ризикувати, коли від дому ти так далеко. Напевне, підлітковий максималізм — це добре, поки його не буває забагато.

Ще сім машин

У третій день автостопу ми вибирались знову довго. Одразу за Амстердамом для цього є офіційне місце з офіційним знаком. Туди і поїхали. Наївні, бо одразу ж написали на картоні «Гамбург». Впринципі, старт довжиною аж 100 кілометрів був дуже успішним. А далі — мізерні відстані, через які нам вже здавалось, що не рухаємось в бік Німеччини, а намотуємо кілометри по Голландії. І ходимо там пішки.

Голландське містечко Зволе довелось обійти ледь не довкола — і воно вкрало в нас дорогоцінні дві години. Цікаво, що перед тим ми знову їхали вшістьох в одному звичайному авто. Шість дорослих людей. Так нам допомогли четверо хлопців з якоїсь компанії, які повертались після роботи додому.

Автостоп у Бельгії і Голландії прекрасний, люди дружні, проблем з англійською у них — жодних. Але через велике скупчення міст і містечок на малій території той, хто тобі зупиняє, найчастіше їде недалеко. І хоч ти розумієш, що через кілька кілометрів або кількадесят кілометрів знову потрібно буде виходити і чекати на наступну машину, сподіватись на подолання всієї дистанції з одним водієм — теж марна справа.

Ще сім машин — це не відрізок Амстердам — Гамбург. Ці сім машин довезли нас лише до голландсько-німецького кордону.

Шостий на цей день водій — з дуже інтелігентним виглядом вчитель — проїхав набагато більше і собі не по дорозі, щоб нам до Німеччини було якнайближче. І це все могло б мати значення, якби не була 1:00 темної серпневої ночі.

Пам’ятаю — старався видаватись дуже жвавим, пробував жартувати. Хотів відволікти той момент, коли ми з Катею остаточно засмутимось і вже не захочемо говорити. Це назрівало. А ще серце починало битись дуже жваво, коли тут, на околиці якогось голландського містечка (вже не Зволе), раз на десять хвилин проїжджала машина.

Вже не сподівались, але нам в цій глухомані зупинились. Це було ніби вхопитись за якусь рятівну соломинку. Водій авто, працівник казино, міг довезти нас аж (лише?) до німецького кордону. У нього просто не було зі собою паспорта. Ось знак «Дойчланд», ось закрита вночі заправка, ось ми з новими пригодами.

Якщо вірити знаку на цьому нічим не примітному кордоні, цієї ночі ми кілька разів побували то в Голландії, то в Німеччині. Боялись застрягнути посеред ночі на заправці — а застрягли на зачиненій заправці.

Через кілька годин буде ранок неділі. Ми знаємо — звідси нас обов’язково хтось забере. Але спочатку зійде сонце, і нам уже не буде так холодно.

Дарма що Голландія за кілька метрів звідси. Це вже Німеччина. Мені хотілось в Німеччину. Я напишу про Німеччину. Це буде в наступній розповіді.