Чому я не хочу жити у Москві?

«Мы знаем, что они залегли на дно,
но это дело чести правоохранительных органов –
выковырять их со дна канализации на свет божий»
Володимир Путін
прем’єр-міністр Росії
30 березня 2010 року

29 березня мільйони людей по всьому світі були схвильовані страшною звісткою з Росії – у московському метро терористки смертниці здійснили подвійний теракт, в результаті якого загинули 40 людей. Понад сотня москвичів отримали поранення різного ступеня важкості, оскільки пояси шахідів, що їх використали смертниці, були начинені металевими кульками та обрізками цвяхів для більшого вражаючого ефекту. Влада російської столиці до таких НП виявилася повністю неготова – принаймні такий висновок можна зробити зі свідчень очевидців, які в той час перебували в метрополітені. Після першого вибуху ніякої евакуації не проводилося, люди самотужки вибиралися на поверхню землі. Лише за деякий час до станцій метро «Лубянка» та «Парк культури», де сталися теракти, почали прибувати карети швидкої допомоги і потерпілим почали надавати першу невідкладну допомогу.

Не краще спрацювали і московські телевізійники. Коли я зранку прийшов на роботу і побачив повідомлення про теракти в Москві, одразу ж кинувся писати російські канали. Єдині, хто пустив повідомлення про теракти, стали «Вести 24», але на інфографіці. РТР та інші в той час, коли під землею гинули люди, транслювали розважальні передачі та ранкові ток-шоу. Лише згодом, приблизно за годину-дві, повідні російські телегіганти стали давати більш менш чітку картинку того, що відбувалося.

Влада Росії одразу ж після інцидентів оголошує війну терористам не на життя, а на смерть. Власне «оголошує» до цього не дуже підходить, оскільки війна з тероризмом в Росії йде вже давно, і не припиняється ні на хвилину. Згадаймо лише заяви тодішнього прем’єра Путіна у вересні 1999 року: «Мы будем преследовать террористов везде. … Значит… в туалете поймаем, мы и в сортире их замочим, в конце концов. Все, вопрос закрыт окончательно». Цим словам передували вибухи житлових будинків, що сталися в Буйнакську (загинуло 64 людини, 146 отримали поранення), в Москві (вулиця Гур’янова – загинули 100 осіб, 690 поранені, Каширське шосе – 124 людини загинули), у Волгодонську (19 людей загинули, 1045 осіб отримали поранення).

Але, як бачимо, питання остаточно не закрили. Мабуть, мало мочили, чи мочили не так, як треба. Але як саме треба і скільки, і де та межа, яка змусить терористів відмовитися від вбивств мирного населення? Чи можна насильством вилікувати насильство, терором держави знищити тероризм злочинних груп? Відповідей на ці питання наразі немає, а Росію і досі стрясають вибухи, в яких гинуть мирні люди, в суспільстві панує страх та невпевненість у завтрашньому дні. Одразу після московських терактів країною прокотилася хвиля так званої бомбової істерії: сотні людей дзвонили в правоохоронні органи і повідомляли про ймовірну закладену вибухівку. В Москві евакуювали Храм Хреста Спасителя та один з корпусів Бауманського університету; дійшло до абсурду – за бомбу прийняли пляшку з сечею, яку хтось кинув під міліцейську машину – евакуювали 50 мешканців прилеглого будинку. Отак і живуть москвичі, не знаючи, кому їм вірити, від кого чекати нападу і хто їх захистить від всюдисущих терористів. На кладовищах свіжі могили, де поховані жертви терактів, і кожного дня стрічки новин провідних агенцій дають одне і те саме: теракт в Інгушетії, загинули двоє, теракт у Дагестані, Нальчику, Ростові, Москві… Яке місто стане наступним?
Ось тому я і не хочу бути москвичем.