Майже поетичне нагадування
До нас їде ревізор — закреслено — російський президент. Бо скучив. Та й питання, що потребують нагального документального врегулювання, спати не дають.
«…НІ, ГАННО, НІ! АБИ ЛИШ НЕ 3 МОСКВОЮ.
Хай Україну чаша ця мине.
Вже краще з турком, ляхом, із Литвою,
бо ті сплюндрують, а вона ковтне.
Це чорна прірва з хижою десницею,
смурна од крові, смут своїх і свар,
готова світ накрити, як спідницею
Матрьоха накриває самовар.
Був Київ стольний. Русь була святою.
А московити — Русь уже не та.
У них і князя звали Калитою, —
така страшна захланна калита!
Дрімучий світ. Ні слова, ні науки.
Все загребуще, нарване, хмільне.
Орел — двоглавий. Юрій — довгорукий.
Хай Україну чаша ця мине!..»
Ліна Костенко. Уривок з історичного роману «Берестечко».
На порозі газових переговорів із Москвою (а що ж то обох президентів так «швидка настя» вхопила?) та можливих поступок з нашого боку «за знижку», мушу констатувати, що Україна, ймовірно, вже десь в районі горлянки (це до питання «… а вона ковтне»).
Представники так званих націонал-патріотичних сил в Україні причаїлись і чекають, певно, кращих часів - коли знову у мікрофони рейтингових каналів можна буде говорити про героїв українського визвольного руху, про Мазепу, про мову калинову, про невмирущу велич і незламний героїзм видатних синів Неньки. Але часи змінились, сьогодні такі промови вкрай не модні. А окрім промов вони більше ні на що не здатні.
Вражає, наскільки швидко не модним також стало використання української в побуті. У столичній крамниці не слід простити показати шкарпетки. Навіть якщо ви, як і я, за чистоту мови. Тому що все одно перелякані очі продавщиці змусять вас сказати рятівне «носкі». А державні мужі вже не соромлячись аніскілечки починають свої робочі промови російською.
Думаю, тому й терактів у нас не буває. Слава Богу, звісно. Просто Україну не сплюндрував хіба що лінивий, за що нас винищувати? Ми нікого не завойовуємо і своє віддаємо абсолютно добровільно. «Божевільних» протестуючих тут зазвичай народжується не так багато і ми їх зберігаємо хіба що в якості пафосних опудал, для годиться. А якщо ці «божевільні» намагаються змінити світ тут і зараз ми хутко даємо їм по голові, відбиваємо бажання боротися (діапазон засобів широкий: від фізичного знищення до впертого ігнорування), а згодом, коли вже шанс втрачено, починаємо ними захоплюватись і терміново вшановувати.
Цікаво, що поодинокі протести, як, наприклад, «свободівців» на виставці, що стала святом двох узаконених державою українофобів Колесніченка і Табачника, традиційно не мають широкого резонансу у суспільстві.
З самоповагою у нас завжди були найбільші проблеми.