Про собаче життя і зачерствілі душі

Ну ось, Україна традиційно розділилася на два табори. Однак темою суперечки стала цього разу не двомовність чи партійні симпатії, а значно глибша і фундаментальніша річ – гуманність та доброта.

Фільм Володимира Ар’єва, Івана Кравчишина та Катерини Філіпенко відверто шокує і зачіпає за живе. Від побачених кадрів спершу хочеться плакати, потім – блювати, наостанок – голіруч придушити численних садистів, які бездушно знищують собаче плем’я до ноги. Припускаю, що це реакція будь-якої особи, яку змалечку виховували у любові до природи. Та звідкілясь вигулькнули персонажі, які взялися доводити у коментарях до новини на нашому сайті, що автори фільму – провокатори, а знищувати безпритульних собак – це нормально і правильно.

Головний аргумент у таких «адвокатів» зла наступний – чотириногі зайди нападають на людей. Звісно, поодинокі випадки трапляються. Та чомусь значно частіше доводилося бачити сюжети і газетні публікації про жорстокі атаки на дітей у виконанні домашніх ситих псів. Представникам бійцівських порід, яких полюбляють утримувати, здебільшого, самовпевнені і зарозумілі господарі, частенько «перемикає фазу». І тоді – начувайтеся!

Один із коментарів взагалі вбив наповал. Він звучав приблизно отак: «Нам самим жрать нечего, а тут еще про собак думать». Красномовно і символічно. Боюся, що так міркує переважна більшість пересічних українців. Злидні ізолювали від здорового глузду, від щирості і любові до ближнього – сусіда, колеги, собаки… Ми замкнулися в собі і ополчилися проти всього світу. Первісний інстинкт самозбереження – вирвати, вигризти шматок хліба, а інші нехай гинуть. Нехай не плентаються під ногами.

Хліба і видовищ! За цим принципом більшість із нас живе й досі. Нас не цікавить, куди йдуть гроші, на які мали б звести цивілізовані притулки для тварин і наповнити їх медикаментами та харчем. Нам чхати на те, що в під’їзді у конвульсіях б’ється чергова жертва гицля – «найкращий друг людини», якого чомусь визнали ворогом Євро. Для нас зайвий клопіт проаналізувати: а чому ж нас сахається увесь цивілізований світ? Нам подавай чемпіонат континенту – будуть зайві вихідні, можливість забутися в п’яному угарі. Щасливчики потраплять на стадіони і переглянуть один-два матчі. 90 хвилин радості ціною тисяч собачих сердець…

…Мої друзі, молода подружня пара, частенько повертаються з прогулянки, несучи додому під пазухою нещасне кошеня або й занедбаного цуцика. Вони обігрівають безхатченків, лікують від різноманітних болячок, а згодом за оголошенням знаходять «теплі ручки», в які й передають тварину.

Дідусь моєї дружини ще жодного разу не поснідав, пообідав чи повечеряв без товариства трьох кішок. Одну ложку страви – собі, одну – мурчикам. «Ми їмо їх хліб», - любить повторювати дідусь, натякаючи на рівноправ’я і симбіоз гомо сапієнс та чотилапих друзів. Я щасливий, що знаю цих добрих людей.