Про Україну, свободу і голодного песика

У моєї тітки у Житомирській області є сусідка, а в сусідки є песик. Невеличкий. І вічно голодний. Коли я приїжджаю до тітки на гостину, він дуже радіє – я його підгодовую. Кидаю через паркан хлібчик, кісточку, шматочок ковбаски... Мені дуже шкода песика. І нестерпно чути, як він скавучить від голоду.

Я намагалася доступно пояснити його господині, що у песика теж є шлунок, і його за фізіологічними абсолютно природними поняттями потрібно заповнювати. Судячи з об’ємів її стегон, свій вона наповнює з заздрісною регулярністю і не тільки хлібчиком. Але враховуючи, що у тітчиної сусідки характер такий же крутий, як і стегна, на мої нотації вона чхала з високої гірки. Тітка теж мене не дуже підтримала: "Ти побула та й поїдеш, а мені ж по-сусідськи треба жити, щоб у мирі в спокої".

Тітку мені теж шкода, тим більше, що годуючи своїх двох собак, приблудну собачу маму з трьома цуциками, вона щось перекидає і сусідському. Але якось я таки не витримала голодного собачого погляду – і вночі песика відв’язала. На свободу. Він крутнувся і побіг ген. Вранці тітка мені бідкалася: "Бачиш, до чого Галина собаку довела, одірвався і втік!"

Через місяць я виявила песика на тому ж місці, на тій же мотузці і з такими ж голодними очима.

"Де б він дівся – пошлявся та й вернувся!», – гордо мовила його горе-господиня. Десь я чула схожу фразу… Точно! "Куда ця Україна дінеться? Побігає-побігає по європам і до Росії опять вернеться!" – фиркала одна товстезна тьотя в електричці.

Щось я недолюблюю таких тьоть. І дуже не хочу якось почути: "Ну, шо я казала – побігала-побігала Україна та й вернулась!"

Врешті-решт, це песик не оцінив свободу, бо вона йому дуже легко дісталася, а ми ж відв’язалися самі…

Читайте також: Крим ваш. Поки що...