Те, чого не кажуть про Арабську Весну

6 июня 2012, 13:45

З 2010 року арабський світ відчуває на собі всю важкість боротьби за власні права.

Масові протести, які в деяких країнах призвели до автентичної революції і падіння таких диктаторів як Бен Алі (Туніс), Мубарак (Єгипет) i Каддафі (Лівія), дають підстави говорити про зміну арабського сyспільного устрою з авторитарного на демократичний, а отже і зміну глобальної геополітики в цілому.

У цій ситуації деякі західні медіа тільки розводять руками мовляв "Арабська весна в контексті технологічного розвитку була лише справою часу: Фейсбук, Youtube та Twitter дали змогу побачити демократію і вимагати її для себе".

І це правда, однак не вся. Інтернет мережа була б занадто легким і вибачте,навіть лінивим поясненням подій на Сході. Вартує копнути глибше.

Почати звісно, треба з причин. Як арабський світ опинився в полоні диктаторів пояснити досить просто. В часи колонізації Африканського континенту, арабські регіони були одними з найважливіших навіть не через нафтові ресурси (які на той час ще не знайшли), а саме через іхнє географічне розташування, контроль Суецького каналу і торговельних шляхів, що пролягають повз ті територіі.

Проте дві світові війни суттєво вплинули на політичні цінності у західному світі, який представляв себе борцем проти авторитарного Гітлера, було дедалі важче виправдовувати свою колоніальну систему.

У звязку з цим (а також з багатьох інших причин) протягом мунулого століття західні колонізатори передали владу арабських країн монархам тих регіонів, які звісно ж не змогли гарантувати ні демократії ні тим паче реальної незалежності держав.

Саме тому впродовж другої половини ХХ століття арабський світ пережив низку державних переворотів здійснених війсковими генералами такими як Нассер (1952, Єгипет), Каддафі (1969, Лівія) і Бен Алі (1987, Туніс).

Проте, незважаючи на нелегальне захоплення влади, нові диктатори легітимували себе в очах народу. Їхнє правління опиралось на покоління, яке пережило колонізацію, було проти так званої західної узурпаціі і бачило диктаторів, як визволителів.

Однак легітимність диктаторіальних режимів закінчується з приходом нових генерацій. Тих, котрі вже не виправдовують авторитарний устрій, як засіб захисту своєї держави. Населення арабських країн терпіло в середньому пів століття принижень, корупції і безвладдя аж поки в грудні 2010 року туніський продавець фруктів Мухаммед Буазізі не спалив себе в знак протесту проти репресивної влади.

Цей вчинок викликав шок серед населення, яке вийшло на вулицю вимагаючи гідного життя.

Режим, ще старався втихомирити людей "перевіреними" способами, однак коли народ втрачає страх його неможливо зупинити.

Декілька тижнів після шокуючого вчинку Туніс нарешті розпрощався з одною із найжорстокіших диктатур нашого віку.

Ефект доміно не змусив себе чекати. Бачачи успіх революції сусідів, Єгипет також піднявся, а за ним ще низка арабських країн.

У випадку з єгиптянами, військові зіграли неабияку роль. Всім відомо, що Єгипет - один з найбільших отримувачів американської військової допомоги, але тут не треба спекулювати. Революція Єгипту почалась з ініціативи народу і це факт. Однак Мубарак до останнього вірив в підтримку своїх військових а ті, як вважають деякі політологи, в свою чергу чекали підтримки від своїх колег американців.

Проте політична ситуація в США вже не та, що була при правлінні Джоржа Буша... Мубарак змушений був покинути владу.

Стосовно Лівії і Сирії, то тут ситуація ускладнюється. Обидва режими мали/мають (Сирія) сильні війська під контролем диктаторів. Чому ж тоді Рада Безпеки ООН вирішила ввести військові сили у Лівію і покінчити з репресіями Каддафі, але утримується від такого ж кроку щого Сиріі, де в протестах померло безліч народу?

Перш за все, напевне тому, що втручатись чи ні у справи іншиої країни вирішують лише 5 членів Ради Безпеки (Франція, Росія, Англія, Китай і США), а це неабияка політична відповідальсть з дуже серйозними наслідками.

Однак, будьмо прагматичними, бо політика - то далеко не теорія. Варто зауважити, війська в Лівію ввели 24 години після того, як Каддафі заявив свою спроможність довести, що саме він фінансував передвиборчу кампанію Саркозі.

А резолюцію про вхід у Сирію блокує Китай та Росія, найбільші постачальники зброї в цю країну…

Світ змінюється i ніхто не сумнівається в поступовому приході демократії в арабских країнах.

Захід ще боїться появи на політичній арені ісламських партій і звертає шаленну увагу на присутність релігії в іхній політиці.

Проте, легко тикати пальцем на інших і не бачити що твориться в тебе під носом. Долар давним давно виходить в світ з написом "Боже бережи Америку" , Королева Англії - спокон віків голова англіканськоі церкви, а Іспанія ще в минулому столітті підписала угоду зі Святим Престолом про співпрацю...

Зміни лякають, звісно. Проте не треба шукати ворога там, де його немає адже це не тільки арабська весна, це весна і Західного Світу який поступово руйнує старі міфи про маловідомий Схід.