Вчора увечері спіймав себе на думці, що люблю російське поетичне кіно. Чому поетичне? Тому що сценою слугує «глибинка». Довкола багато природи і дещо похмурої мальовничості. Антуражем часто слугують злидні, в яких, при бажанні, можна розглянути свою жорстоку естетику. В епіцентрі - складні долі простих героїв.
А переглянув я роботу Віри Сторожевої «Скоро весна». Дія розгортається у Богом забутому закутку, де навколо двох черниць і їх учениці гуртуються колишні злочинці. Вони моляться, споруджують каплицю і поволі добрішають. Віднаходять спокій і душевну рівновагу. «До ікон тягтися потрібно», - скаже в одному з епізодів найпобожніший із зеків, що має вигляд блаженного.
Переповідати сюжет немає сенсу. Якщо Ви ще не бачили цієї стрічки, а полюбляєте серйозне кіно з присмаком іронії, обов’язково перегляньте. Актори тут хоча й не найпершої величини, проте грають геніально. Діалоги героїв подекуди просто феєричні. Як от:
- Мужики возле тебя, наверно, так и вьются…
- Матушка мне говорит быть незаметной. Потому я как шкаф. Если была б ниже, использовали б, как тумбочку.
Або…
- Здесь матушка спит.
- А кто она?
- Святая.
- Разве святые спят? Я думал, они бдят. Кругом – тьма кромешная, а они спят.
Десь зовсім поруч у моєму особистому кінорейтингу розташувалися стрічки «Жить» Юрія Бикова, «Сибирь. Монамур» В'ячеслава Росса, «Бубен, барабан» Олексія Мезгірьова, «Волчок» Васілія Сігарєва… Зауважте, ніде не зустрічаються прізвища орденоносних режисерів Михалкова чи Бортка, або ж універсального актора Сергія Безрукова – неймовірного таланта, який, на жаль, все частіше стає жертвою попсовості.
У цих фільмах немає завуальованого, а іноді відвертого ідеологічного зомбування Кремля. Тут немає гламуру чи ефектних кінцівок. Лише гірка правдивість не менш гіркого життя звичайних людей. Справжність. Відсутність навіть найменшої фальші. Ми дуже подібні з героями цих стрічок, а тому хибну ноту відчуємо одразу. Однак, прислухайтеся… Її там немає. Саме тому залишатись байдужим до поетичного російського кіно – неможливо.