Третій світ чи Силіконова саванна: як змінюється життя в Африці й чому деякі цього не помічають

У другій частині інтерв'ю співзасновника українського Центру дослідження Африки Олександра Мішина читайте про перспективи співробітництва України за африканськими державами, які існують стереотипи щодо Африки – які з них правдиві, а які – вигадки, чим живе Африка зараз, чи успішні реформи й наскільки сильні пережитки колоніальних часів. Уся палітра життя на африканському континенті у продовженні великої розмови-лекції експерта-міжнародника для 24 каналу.

Читайте також "Ви не цінуєте свою країну": чому може навчити Африка Україну та як отримати з цього зиск

Чи може Україна стати впливовою в Африці

Чи в змозі Україна працювати на те, щоб стати великим гравцем в Африці, як Росія, Китай, Франція та інші?

Різні країни у світі мають різну вагу за рахунок багатьох чинників: розмір території, населення, технології, історія державотворення, внутрішня єдність тощо. Україні немає сенсу ставити на мету наздогнати когось у питаннях впливу. За багатьма параметрами це буде непродуктивним. Навіть якщо ми цієї мети досягнемо, обсяг витрат на це навряд покриє здобутки.

Україна має, по-перше, визначити свій інтерес, зрозуміти де ми маємо серйозно бути, що ми можемо вагомого зробити або запропонувати. І надалі шукати свою нішу і посідати її. Є цілі країни або окремі сектори в економіках держав Африки, де ми могли б дуже успішно закріпитися та отримувати обопільну вигоду.

Тобто наше завдання в Африці – це точкове співробітництво без боротьби за глобальний вплив?

А що таке боротьба за глобальний вплив?

Це, наприклад, як Росія зі своїми політтехнологами в африканських країнах, яка змінює правила гри під себе, а не намагається підлаштуватись під ті, що вже є на континенті.

Ми ж не знаємо чим для Росії закінчиться ця гра. РФ зараз зробила великі ставки в Африці, вона позиціонує себе як надзвичайно впливовий гравець в регіоні, це правда.

Я хочу сказати, що є багато сегментів, у яких Україна не поступається Росії за показниками. Наприклад, африканських студентів в Україні навчається не менше, ніж в Росії.

Російська пропаганда та російська зброя залишаються впливовими на континенті, Україна йде іншим шляхом й пропонує мирну співпрацю / Фото – російські ЗМІ

Порівняно з країнами, які поводять себе як хулігани, Україна навпаки є донором безпеки, бо українські миротворці в Демократичній Республіці Конго, Судані Південному Судані, Малі, а до цього – в Ліберії, Сьєрра-Леоні, Кот д'Івуарі, Анголі, Ефіопії – це наш внесок у відновлення стабільності цих країн.

Україна має серйозні транспортно-логістичні можливості, досвід у боротьбі з гібридними загрозами, практику організації масового волонтерського руху. А це всі ті речі, які дуже актуальні для африканського континенту.

Зараз все більш популярним стає екзотичний туризм. До яких африканських країн може поїхати українець, не переймаючись за власну безпеку (якщо не брати до уваги країни Північної Африки)?

Однозначно це Кенія, Танзанія, Ботсвана, Сейшельські острови, Маврикій, Кабо-Верде, Сенегал, Гамбія і Намібія. Ось це країни, в яких українські мандрівники можуть почувати себе комфортно. Звісно, такий екзотичний вид туризму не буде дешевим.

Україна – Африка: проблема стереотипів

Українські популісти дуже полюбляють гучні порівняння України з Африкою в аспекті політичного життя, звісно, маючи на увазі нестабільні країни центральної Африки. Наскільки це взагалі доречно і чи є в цьому сенс?

Закріпився негативний стереотип щодо країн Африки та проблеми державотворення в середині них після здобуття незалежності. Дійсно було багато війн, конфліктів, неоколоніальних впливів тощо. Молодим африканським державам було дійсно дуже складно знаходити своє місце у світовій політиці.

Більшість джерел, які порівнюють Україну з Африкою в негативному контексті, – це російські пропагандисти. Десь ототожнюють Україну з Сомалі. Яка мета? Спроектувати розпад нашої держави. Деякі порівнюють нашу країну з Зімбабве, щоб показати, що в нас деградація економіки та запрограмувати нам у свідомості цю тезу.

Це пропагандистські шаблони. Але в самих росіян є травма дев'яностих років, пов'язана з цими порівняннями. Росію також порівнювали з Африкою. Найбанальніший приклад – після розпаду СРСР Росію почали називати "Верхня Вольта з ракетами". Вони хочуть цю травму якось за Фрейдом перекласти на нас.

Але в цих порівнянь дуже порушено хронометраж. Вони порівнюють з країнами Африки, які колись у минулому мали такі проблеми. Низка африканських країн вже досягла свого економічного дива. Тому стереотипи дуже відстають від дійсності.

Багато людей мислять про Африку стереотипами. Що нібито там усюди голод та бідність. Чи є африканські країни, які вибрались з бідності та зараз бурхливо розвиваються?

Дійсно існує стереотип про відсталість, бідність, війни. Але це уявлення про Африку зразка 1970-90-х років. Значна частина країн Африки за останні 20 років істотно покращилась. Є країни Африки, лідерів яких часто запрошують на такі події, як Світовий економічний форум в Давосі та на інші серйозні конференції і просять поділитися досвідом, як вони досягли успіху. Мова йде про такі країни як Руанда, Кенія, Ефіопія, Танзанія, Сенегал.

В чому їхній секрет? Чому в них виходить, а в інших сусідніх країн - ні?

Наприклад, чому успіху досягла Ботсвана, яку ще називають "діамантова країна"? По-перше, там не було політичних проблем та чвар. Відбулись системні перетворення, створена справедлива система політичної влади. Були дуже розумні та мудрі керівники, які скористалися великими природними ресурсами, які є в країні, і не допустили конфлікту.

Територія країни майже повністю покрита пустелею Калахарі, однак вона стала успішною, бо зробила ставку на справедливий розподіл ресурсів та створення прозорих правил гри та захист інвестицій. Ну а також зробила ставку на туризм та зробила його одним з профільних напрямів.

Як живе сучасна Ботствана:

Є приклад Руанди. Тут ситуація інша. Руанда пережила геноцид, але все одно впевнено прямує до того, щоб стати регіональним лідером. По-перше, це роль збройних сил, які після подій геноциду набули шаленого бойового досвіду – їх використовували для посилення впливу в сусідніх країнах.

По-друге, постать президента. Поль Кагаме – жорсткий авторитарний лідер, але він досяг дива, він зміг примирити етноси тутсі та хуту після геноциду 1994 року. Плюс Руанда робить велику ставку на технології та інновації для вирішення проблем. Наприклад, був кейс, коли вони дронами доставляли ліки у віддалені гірські райони. Вони створили інноваційні хаби, щоб створювати стартапи.

Чому Руанді вдалося:

Але в плані інновацій звісно лідерство тримає Кенія. У них навіть ідея була така, "Силіконова саванна". Успіх цієї країни також спричинений впровадженням інновацій до різних сфер життя. Мова про інтернет-банкінг, системи статистики, видачу ID.

В Кенії в один момент відбулися міжетнічні сутички, в яких було понад тисяча загиблих. Але вони створили в 2008 р. платформу «Ушахіді», де були зібрані свідчення про акти насильтсва у прив'язці до карт Google. Ця ідея пізніше набула популярності з-поміж тисяч організацій по усьому світі, бо вони надихалися нею аби створити власні проєкти краудсорсингу.

Є ще країни, які базують свою стратегію на створенні транспортних хабів, щоб бути великими логістичними центрами для переправки товарів до всієї Африки. На цьому добре заробляв Кот д'Івуар. Зараз Того і Гана намагаються зайняти цю нішу на Заході Африки, а Джибуті, Кенія й Танзанія на Сході континенту.

Деякі країни роблять ставку на продаж стратегічних товарів. Кот д'Івуар та Гана, наприклад, – великі виробники какао-бобів. А це – надзвичайно важливий ресурс, майже як нафта.

Геноцид в Руанді 1994 року забрав життя від 500 тисяч до мільйона осіб. Як подолала країна цю історичну травму та що робить для об'єднання людей й недопущення знову таких трагедій?

Перший механізм – це судове покарання винних в рамках трирівневої системи. Перший рівень – міжнародний кримінальний трибунал в Гаазі, він займався покаранням політичних та воєнних керівників винних у геноциді та злочинах проти людяності. Він покарав більшість великих злочинців

Але був ще другий та третій рівні. Окрім національної судової системи були створені місцеві трибунали, так звані суди "Гачача". Ці суди за спрощеною процедурою розглядали справи винуватців у геноциді на локальному рівні. Президент Кагаме дуже швидко створив цю надзвичайну юстицію і зміг покарати майже всіх, хто вчинив злочин, бо суди "Гачача" розглянули понад 1,2 мільйона випадків правопорушень та злочинів. В Руанді були створені "табори солідарності" – "Інгандо" задля викорінення ідеології геноциду.

Інший інструмент – величезний волонтерський рух в рамках програми "Ітореро-виховання" активних членів суспільства. Молодь, яка доносила меседжі, що є єдина нація руандійців, і не треба ділитися на тутсі і хуту. Нібито, уряд вже покарав злочинців і всім зараз треба будувати нову Руанду.

Був такий механізм, як обов'язкове спільне проведення часу дітей з сімей, які раніше ворогували, щоб нове покоління розуміло, що немає ніякої ворожнечі, всі однакові, і що батьки зробили фатальну помилку.

Надзвичайно важливою є політика національної пам'яті, щорічні меморіальні заходи, присвячені подіям геноциду, різноманітні семінари, саміти та наукові дослідження. В Руанді наявні меморіали та пам'ятки, що закликають ніколи не повторювати геноциди. Ніхто не забутий, знайдені майже всі жертви, визначені обставини їхньої смерті.

Також, що дуже важливо, в офіційних документах зникла одна з причин геноциду – наявність графи "національність" в паспорті.

Що ви можете розповісти про Ноллівуд (Нігерійський Голлівуд)?

Це дуже важливий роботодавець для Нігерії. У Ноллівуді кілька мільйонів людей задіяні у виробництві різної кінематографічної продукції. Вони створюють величезну кількість кінострічок, з різними бюджетами та різної якості. Ставка робиться на цікаві життєві історії, неординарні сюжетні лінії, суміш містицизму та романтики. Стрічки дуже швидко себе окупають.

Те, що Ноллівуд зміг захопити серйозні позиції на африканському ринку – це правда.

Ноллівуд- все дуже серйозно:

Чи допомагає їм це у політиці? Бо я читав, що деякі країни піднімали паніку, вводили мита на кінематографічну продукцію Нігерії.

Той, хто виробляє фільми, завжди закладає в них свої пропагандистські ідеї, які є для них важливі. Безумовно, нігерійці також це роблять. Хоча би з огляду на те, що в стрічках панують представники етносу йоруба, а зараз залучають багато акторів з Гани.

Інші африканські країни є не менш креативними. Та ж Буркіна-Фасо має найбільший в Африці фестиваль кіно та телебачення. Стрічка "Людина, що кричить" режисера з Чаду Махамата Салеха Харуна в 2010 році здобула приз журі Каннського кінофестивалю. Тому, можливо у сусідніх країн на цьому тлі є певна заздрість до успіхів саме нігерійської кіноіндустрії.

Також важливе й мовне питання. Нігерійські фільми, зазвичай, англомовні, а африканські країни дуже чутливі до мовних питань. Наприклад, в Камеруні, де протистоять франкофони і англофони, фільми англійською викликають бурхливу реакцію.

Ліберальні реформи на континенті

Бачив новину про те, що в парламенті Кенії йде боротьба за гендерний баланс. Мене це здивувало, адже невже у країнах центральної Африки піднімають такі проблеми? Це лібералізація або ж це просто популізм та відведення уваги від реальних проблем?

Звісно, тут не може бути однозначної відповіді, все це має місце. З одного боку гендерна проблема в кенійському суспільстві дійсно існує. Часто піднімають проблему насильства над жінками, її потрібно вирішувати. Згадаймо хоча би спеціальне жіноче поселення Умоджа.

Але цей козир гендерного балансу та гендерних квот використовують в політичній боротьбі. В Кенії є дві великі політичні сили: "Ювілейна коаліція" та "Національний верховний альянс", і вони розігрують цю карту в боротьбі за владу. Це пов'язано з тим, що означені блоки хочуть мати позитивну репутацію в очах електорату та іноземних партнерів.

Втім, я бачу великий позитив у тому, що це питання взагалі стоїть на порядку денному. В багатьох країнах Африки жінки безумовно потребують захисту їхніх прав.

Як приживаються ліберальні ідеї в африканських країнах та чи доречно демократизацію порівнювати з християнізацією?

Африканці дуже чутливі до рецептів лібералізації та демократизації згори, тому що вони це сприймають як спробу експорту якоїсь нової неоколоніальної моделі на їхній території.

"Демократизацію" та "християнізацію" я б не порівнював, бо в багатьох африканських суспільствах до колонізації були наявні власні традиційні демократичні інститути. Якщо ми візьмемо Ботсвану, то одна з причин успіху системи цієї країни – інтеграція традиційних демократичних суспільних інститутів у сучасну модель. Для прикладу одночасно з парламентом функціонує "Нтло йя Дікгосі" – дорадчий орган, що складається із спадкових чи обраних вождів.

У Африці можна знайти багато прикладів общинної чи виборної демократії. Там своє уявлення про демократію, відмінне від європейського. За цим стоїть глибока та давня африканська політична культура.

Африканці чутливі, бо в них є своя традиція державотворення. Зараз дуже популярна ідея відродження доколоніальних традицій. Практично всі африканські країни до приходу колоніалістів мали власну державність, про яку дуже довго замовчували, позиціонуючи африканські суспільства, як "дикунські".

Маврикій вражає:

Якщо говорити про демократії європейського зразка, то вже є країни, які класифікують як Full Democracy або максимально наближені до цього. Наприклад, Маврикій, Кабо-Верде, Ботсвана, ПАР, Гана.

І я хочу сказати, що в Африці є країни, які більш демократичні, ніж деякі країни Європи чи навіть ЄС.

Дуже часто в цьому контексті африканці згадують Велику Карфагенську державу, що за визначенням Арістотеля мала демократичні риси управління. Не будемо забувати, що державність, як територіальний феномен, зародилась в Африці, в Єгипті, а вже потім почала еволюціонувати.

Але звісно є африканські країни, де лібералізація потрібна, і де вона б поліпшила життя народу.

Чим загрожує Африці фундаменталізм

Які тенденції ісламізації Африки ви можете виділити за останні 10 років? Чи витісняє іслам християнство?

В Африці зараз досягнута цікава ситуація. Населення в плані релігії ділиться на три великих сегмента: християни – 48 – 49%, мусульмани – 40%, прибічники традиційних релігій – 10%. Пропорції приблизні через брак точних даних.

З початку XX століття майже з однаковою інтенсивністю відбувалась християнізація та ісламізація Африки за рахунок навернення до цих релігій прибічників традиційних вірувань. Треба пам'ятати, що християнство та іслам в Африці дуже сильно відрізняються від нашого розуміння цих релігій. Правильніше буде говорити про афроіслам та афрохристиянство.

Зараз ми є свідками, що конкуренція відбувається вже між ісламом та християнством. І, безумовно, потенціал ісламу є вищим. Це релігія, яка зараз найшвидшими темпами приростає послідовниками в країнах Африки.

Читайте також Чому ІДІЛ продовжує існування: терористи будують медіаімперію

Сформувалась так звана контактна зона християнства та ісламу в центральній Африці. І ось тому ми спостерігаємо конфлікти в низці центральноафриканських країн. Туди поступово проникає іслам і витісняє християнство. Центральноафриканська Республіка – це по суті приклад міжконфесіональної війни. Те саме, що ми спостерігали в добу "Хрестових походів" на Близькому Сході.

Конфліктні регіони частіше за все є маргінальними. Якщо згадати про північ Малі, північ Мозамбіку, схід Демократичну Республіку Конго, то там збідніле населення. Уряд слабо займається цією проблемою і, відповідно, джихадисти цим користуються. Вони беруть найбідніші райони і проводять там експансію. Людей в таких регіонах найпростіше навернути до певної релігії, пообіцявши їм певні преференції чи просто подарувавши якесь цінне майно, наприклад козу чи корову молочної породи.

Питання джихадизму в Африці дуже складне. Його не можна розглядати в парадигмі чорного та білого. Дуже часто місцеве населення підтримує джихадистів і угруповання "Ісламська держава", тому що вони пропонують більш справедливі механізми оподаткування та чіткіші "правила гри", ніж ті, які існують в рамках діяльності корумпованих урядів.

Кому вигідна велика війна в Африці:

Отже, джихадизм має за собою економічну модель, яка більш простіша, зрозуміліша і менш корумпована. Тому, це не просто "тероризм". Це щось страшніше та більш комплексне. Це – створення паралельних квазі-держав. Там де слабкий уряд – ініціативу беруть джихадисти, які створюють паралельні адміністрації, непідконтрольний центральній владі.

Я закликаю на це дивитись як на складне явище, яке віддзеркалює потреби певних маргіналізованих верств населення, які, на жаль, це підтримують.

Як боротись з невіглаством і забобонами

Чи є у африканських країнах расизм щодо білих та альбіносів? Якщо є, то як він проявляється?

Є країни Африки, де існує значна біла меншина. Це – Зімбабве, Південноафриканська Республіка, Кенія, Намібія. Наразі немає жодної держави в Африці, де б на рівні офіційної влади в ХХІ столітті пропагували расизм, окрім Зімбабве.

В Зімбабве ми знаємо приклад конфіскаційної земельної реформи Роберта Мугабе, коли він фактично відібрав землі в білих фермерів. Потім ці землі були передані чорношкірим власникам и це призвело до найглибшої в історії Зімбабве економічної кризи, з якої країна не може вибратись досі.

У Південноафриканській республіці існує рух Джуліаса Малєми та його партії "Борці за економічну свободу", що відомі закликами наслідувати зімбабвійський досвід. Але він популіст, і його просто використовують для контролю над певним електоратом. Це поки що така собі політична гра, хоча дуже небезпечна.

Альбіноси в Танзанії – страшна правда:

Одночасно зі зростанням рейтингів партії Малєми, зростають рейтинги партії білих – Демократичний Альянс. Тобто проблема поляризації є, однак масштаб загрози дещо перебільшений. Расизм – це питання, яке навмисне роздувають, щоб не боротися з більш глобальними проблемами: бідність, корупція, кримінальне засилля, енергетична криза тощо.

Щодо альбіносів, це проблема переважно Танзанії. Тут аспект не расизму, а невігластва і забобонів. Вважається, що певні органи альбіносів, зорема кінцівки, можна використати для магічних ритуалів, пов'язаних з одужанням або ж набуттям багатства. Це – ритуальні вбивства, і такі практики, на жаль, досі поширені.

Так само в Танзанії, Малаві, Мозамбіку є такий забобон: вважається, що якщо вбити лису людину, то в голові можна знайти золото або притягнути його за допомогою чаклунів.

І що, реально вбивають лисих людей?

Так, є прецеденти вбивства лисих чоловіків у Мозамбіку в 2017 р. через те, що в них нібито є золото в голові.

Які масштаби работоргівлі в Африці та як з нею борються?

Є кілька аспектів погляду на работоргівлю в Африці. Перший – це традиційна работоргівля. Є така африканська країна Мавританія, яка схвалила три закони, що забороняють рабство. Це – остання країна в світі, яка скасувала рабство. Вона зробила це лише в 1981 році.

Рабство в Мавританії має традиційний характер. Там живе кілька сотень тисяч людей, які є колишніми рабами (до 20% населення). Але з огляду на структуру мавританського суспільства, вони отримали юридичну свободу, але не отримали економічних прав та належного правового захисту. Тому, більшість з них лишаються зі своїми рабовласниками і живуть у них ледь не на правах членів родини. Формально вони не є рабами, але фактично ними лишаються, бо в них немає вибору.

Доходить до того, що в Мавританії є окремі імена, якими називають виключно рабів. От є таке ім'я Біляль. Якщо ви спілкуєтесь з людиною з таким ім'ям, то це майже стовідсоткова гарантія, що це колишній або людина, яка перебуває у рабстві.

Але це традиційне рабство і дуже складно цей соціальний феномен коментувати. Власне рабство – це дуже багатогранний феномен.

Є так зване сучасне рабство і воно теж має багато аспектів. Це коли людей утримують різні кримінальні групи як рабів, переправляють їх або захоплюють. Є приклади, коли рабів захоплюють терористи. Є приклад існування цілих картелів, які під приводом «допомоги» у нелегальній еміграції до країн ЄС переправляють африканців з країн Субсахарської Африки до Магрибу, де вони потрапляють в тенета работорговців.

Є ще приклад рабства, коли через борги продають дітей. Це особливо поширено в зонах конфліктів та бойових дій. На жаль, Африка за оцінками ООн посідає 2 місце у світі після Азійсько-тихоокеанського регіону за кількістю "сучасних рабів".

"Велике будівництво" – африканська версія:

Чому Африка лишається "третім світом"

Є така думка, що гуманітарна допомога з країн Заходу заважає країнам Африки розвиватися. Бо нібито Європа та США дають рибу, але не вудку, щоб цю умовну рибу ловити. Наскільки це правильне судження?

Якщо мислити короткостроковими категоріями, то будь-яка допомога вирішує або консервує певну проблему. Якщо дивитись на міжнародну допомогу через призму короткостроковості, то часто є ситуації, коли вона є необхідною і коли вона розв'язує гуманітарні кризи.

Якщо дивитись у довгостроковій перспективі, то це, безумовно, більше негативу. Міжнародна допомога нагадує наркотик, і багато країн успішно підсаджуються на цю голку. І замість того, щоб шукати можливості самодостатнього розвитку, створювати власні ініціативи, займати ніші, модернізуватися, навчатися новим практиками, створювати виробництва, так і лишаються в цих пастках допомоги.

Нації на цій голці сидять, і еліти від цього багатіють. Дуже часто міжнародна допомога розподіляється нерівномірно, несправедливо, багато міжнародної допомоги просто грабують. До тих, хто її потребує найбільше, в багатьох випадках доходить лише незначна частина.

Якщо людина якийсь час не використовує певний орган, то він поступово перестає функціонувати. Якщо людина постійно лежить, організм звикає до ситуації і розуміє, що ноги йому начебто вже непотрібні, і вони відмирають. Так само допомога самим фактом свого існування вбиває багато корисних функцій суспільства.

Виграють ті країни, які можуть балансувати міжнародну допомогу та саморозвиток.

Багато країн потрапили в пастки міжнародної допомоги не просто так. Є багато досліджень африканських, де це розглядають як елемент неоколоніальної політики. Тому дуже не випадково такі відносини виникають.

Чи легше було б розвиватись африканським країнам без неоколоніального впливу?

Я вам скажу таку думку: якщо б поняття неоколоніалізму не було, то деякі лідери б його самі винайшли, щоб пояснювати цим свої невдачі. Все було б дуже просто, якби всі внутрішні проблеми африканських країн можна було на це списати.

Безумовно, відносини африканських країн та заходу асиметричні. Але безліч африканських країн мали усі можливості, щоб цю асиметрію прибрати, але не зробили цього. А тепер всі проблеми валять на колоніальну спадщину.

Неоколоніалізм існує, така проблема є, диму без вогню не буває, проте все набагато складніше. Якби не було еліт, які мислили б не державними інтересами, а егоїстичними, то, можливо, проблема не набула таких масштабів. Спокуса тактичного мислення, спокуса отримати все "тут і зараз" часто домінує.

Найстильніший на континенті:

Чи буде колись конфедерація африканських держав?

Інтеграційні процеси в Африці відбуваються на різних рівнях. Перший – це співпраця на рівні субрегіонів. Країни створюють економічні блоки, спільні ринки, підписують угоди щодо створення колективних безпекових інститутів. Можна сказати, що на Заході – ЕКОВАС, Півдні – САДК, і Сході Африки – САС, є успішні приклади субрегіональної інтеграції.

Але є багато проблем, пов'язаних з питанням "а хто ж лідер?" в рамках цих субрегіональних утворень. Ця боротьба гальмує їхню успішність.

Є регіони Екваторіальної Африки та Магрибу, де через міжелітні чвари та конфліктність інтеграція гальмується.

Інший ярус інтеграції – це загально континентальний – Африканський Союз. Ця організація створила документ, що має назву "Порядок денний 2063". В ньому перелічені кроки, які мають досягти африканські країни в різних сферах: як-то транспортне сполучення, модернізація економік, спільний африканський паспорт, континентальна зона вільної торгівлі, тощо, аби Африка стала іншою.

Звісно, є величезний обсяг питань, як це правильно реалізувати і щоб усе пішло на користь. Існує дуже багато перешкод. Уявіть, в одній лише Центральноафриканській Республіці існує 80 етнічних груп з власними мовами. І всі вони достатньо різні та цікаві. І таких країн на континенті багато. В таких умовах дуже важко вести мову про якийсь спільний знаменник.

Але панафриканські ініціативи є, і вони поступово, крок за кроком втілюються в життя. За планами, в 2063 році ми повинні побачити в Африці якийсь аналог Європейського Союзу. Африканці ставлять перед собою амбітну задачу створення сильної потужної Африки, як єдиного гравця в міжнародних відносинах. Саме так виглядає сучасна "африканська мрія".