"Ніколи не пробачу Росію за це": історія чотиримісячного пацієнта "Охматдиту"

Коли почалися обстріли, мама Наталя тримала Тимофія на руках. Водночас дідусь хлопчика Геннадій перебував у селі Глеваха, що під Києвом, читав новини про вибухи. Того ранку у столиці постраждали три лікарні, житлові будинки, завод і бізнес-центр. Загинуло понад 30 людей.

Дивіться також За його життя боролися 4 тижні: що відомо про пацієнта "Охматдиту" Єгора, який помер сьогодні

"Мій онук – там"

Понад усе на світі я хотів почути її голос, хотів почути, що з ними все в порядку, що вони живі, але зв’язку не було. Моє серце десь поділося, я не міг дихати. Мій онук, так багато дітей там – я як уявив все це,
– згадує дідусь хлопчика, який відразу почав телефонувати Наталі.

Він знав, якими страшними можуть бути наслідки обстрілів лікарні, оскільки був учасником АТО протягом 2014 – 2015 років, тож одразу вирушив до "Охматдиту". Геннадій ще не дуже орієнтувався у місті, бо лише нещодавно вони з дружиною виїхали з окупації з Запорізької області, де пережили багато знущань.

"Як же калатало моє серце. Зв’язку з Наталею так і не було. Поки я їхав, я думав, що триста разів помру",  – розповідає Геннадій. На Контрактовій площі він вийшов з метро і все ще намагався викликати таксі.

Спроби Геннадія дістатися "Охматдиту" побачила Анна, яка проходила поруч. Вона показала чоловіку, де зупиняється маршрутка, і поїхала разом з ним. За її словами, колись в "Охматдиті" їй врятували й тому вона мусить їхати туди, щоб допомогти.

Те, що я побачив, коли підійшов до лікарні, я не забуду ніколи – стовпи диму, розкидані уламки, цегла, дерево, обладнання, розбита вщент будівля лікарні й великий мурашник людей. Я не знав, живі мої рідні, чи ні. Я благав мене пропустити. Поліція сказала, що поки не закінчиться тривога, не можуть. Я чекав. Встиг дати інтерв’ю журналістам, де сказав, що я цього ніколи не пробачу Росії,
– каже чоловік.

Що відомо про хлопчика

Діагноз Тимофія – краніостеноз, скафоцефалія. Це раннє закриття черепних швів, що призводить до деформації черепа і підвищення внутрішньочерепного тиску. Якщо вчасно не втрутитися, можуть статися незворотні зміни у розвитку дитини.

Лікарі наголошували, що терміново потрібна операція, адже можуть бути дуже важкі неврологічні відхилення. Тому, наприкінці червня 2024 року Тимофій і його мама опинилися в "Охматдиті". Вже 1 липня хлопчику зробили операцію на черепі.

Хлопчик разом з мамою лежали у відділені дитячої нейрохірургії, а 8 липня малюк мав пройти черговий огляд. Однак вже незабаром затрусилася вся лікарня, зникло світло. Тож Наталя схопила сина і побігла в укриття. За її словами, у бомбосховищі вже було багато дітей. Зовсім маленьких. Хтось з крапельницями, хтось з перев’язками.

Там вона з сином провела понад дві години. У повітрі був запах диму. Операційний блок, де ще кілька тижнів тому Тимофію зробили операцію, посікло уламками. Повністю зруйновано корпус токсикології, де дітям проводили діаліз.

Я досі не вірю, що таке могло статися. Це ж дитяча лікарня. Такі маленькі діти. Було дуже страшно. Весь цей час Тимофій був у мене на руках. Він бідолашка втомився і заснув,
– пригадує жінка.

Після огляду медиків Тимофій з мамою почали вибиратися з охопленого димом Охматдиту. Наталя змогла додзвонитися свекру. Вони домовилися зустрітися перед лікарнею. Там у той час працювали сотні людей, розбирали завали.

"Як же я його цілував, коли побачив, як я плакав. Я ніс свого онучка на руках і всі давали мені дорогу. Рятувальники, поліцейські, люди, всі розступилися. Я обережно ступав по розкиданих уламках цегли", – розповідає Геннадій.

Вже через мить до дідуся хлопчика підійшов чоловік, якого звали Василь, та запитав, чи потрібна їм допомога. Він розповів, що приїхав до Охматдиту, як почув про обстріл. Він відвіз Геннадія з онуком та невісткою до Глевахи.

Я пропонував йому гроші. Він не взяв. Записав його номер у телефоні – "Василь друг". Як же я йому вдячний. Як я вдячний всім людям, які були там і допомагали,
– каже Геннадій.