Вивезла 4 дітей, щоб не бачили того, що люди бачать у Маріуполі, – Марія про виїзд із Запоріжжя

У межах проєкту СВОЇ 24 канал розповідає історію Марії. Вона з чотирма дітьми виїхала із Запоріжжя у перші дні війни. У рідному місті залишився чоловік, він пішов у тероборону. 

​Увага Росіяни ґвалтували в сусідніх селах, а в мене – донька-підліток, – Яна про виїзд з Харківщини

СВОЇ. Історії тих, хто поїхав, аби повернутись.

Марія з чотирма дітьми виїхала із Запоріжжя, аби вони не бачили жахіть війни: дивіться відео

Спати доводилось в коридорі: вибухи лунали і вдень, і вночі 

Марія пригадує події ранку 24 лютого досить чітко. Каже, ще за кілька днів до війни було відчуття, що "щось таки буде". Але шок усе одно був. Однак, коли ти мама чотирьох дітей, часу на відчай немає. 

Прокинулись ми о 5 ранку від того, що недалеко від нашого дому прогриміли вибухи, підірвали військовий склад. Вже о 6 годині ранку у мене була зібрана сумка,
– пригадує Марія. 

Далі, за словами жінки, сусіди між собою говорили, що вибухи не повторяться. Мовляв, росіяни по всій Україні бомбили, аби налякати людей, і більше серйозних атак не буде. Та з кожним днем ситуація лише погіршувалась, спати доводилось в коридорі, вибухи ставали усе ближче. 

Лежиш в коридорі на матраці і тільки бігаєш, подушку перекладаєш з кімнати в коридор. Не знаєш, чи то поряд, чи не поряд, постійно себе накручуєш. На виїзді з Василівки – це недалеко від нас, постійно лунало – і вдень, і вночі. А в перший день війни над нашим будинком літали винищувачі, ось тоді дуже сильно злякалась. Думала, що щось впаде на голову,
– каже жінка.

Їхали 28 годин, на кожне купе 20 людей: Марія про втечу від війни

Марія пригадує, що коли стало зрозуміло, що вибухи не припиняться, вона вирішила їхати з міста. 5-го березня оголосили про можливість евакуації потягом. Наступного дня, до слова, прямого поїзда з міста уже не було. Тож, можна сказати, сім'ї пощастило. Однак, дорога не була легкою. 

Їхали дуже довго, 28 годин. У вагоні було більш ніж 200 людей. Було тяжко, у нас купе-вагон, на кожне купе мінімум 20 людей, більша частина з яких – діти. Вони в трусах спали – не вийти ж нікуди. Тварини, жінки, старі люди, діти – усі вагони були переповнені,
– розповідає вона.

Видихнути з полегшенням після 28-годинної поїздки не вийшло й у Львові. Після тисняви у потязі, така ж тиснява чекала на сім'ю на пероні вокзалу, який був переповнений людьми, що намагались втекти від обстрілів росіян. 

На вокзалі – як мінімум 1000 людей. Я просто була в шоці, м'яко кажучи. З поїзда виходиш – купа людей, переходиш на вокзал – там така сама купа. Куди йти, що робити, починається паніка. Побачила автобус, сказала дітям: "Заходимо в автобус, від'їжджаємо звідси, щоби трохи зібратися з думками",
– пригадала Марія.

І це допомогло: кава, обід, місто, яке живе у майже звичайному ритмі. Дзвінок волонтерам і сім'ю поселили у прихисток для вимушених переселенців. 

Марія з донечками в притулку для переселенців у Львові / Фото Валентини Поліщук, 24 канал 

Приїхали в чому були: люди допомогли одягнути та нагодувати дітей

Марія каже, що попри те, що зараз відчуває себе у безпеці, жити у прихистках складно. 

Ми прожили перший місяць у підвалі Львівського кіноцентру. Люди дуже нам допомогли. Дітей одягли, бо ж ми в чому приїхали, в тому й приїхали – нічого з собою не було крім документів. Дітей годували, допомагали у всьому,
– каже Марія.

Потім сім'я поселилась в іншому прихистку. Через великий наплив людей деякі притулки дозволяють залишатись не більше, ніж 3 дні. А ось з чотирма дітьми переїжджати з місця на місце – складно. Тож поки в країні війна, сім'я вирішила поїхати в Італію. Сподіваються, ненадовго.

У прихистку дітей намагаються розважити та приділяють багато уваги / Фото Валентини Поліщук, 24 канал

Планета Карапелла: діалог з старшою донькою про роботу з психологом

У притулку з дітьми працюють психологи. Тож вони мають стабільний психологічний стан. Відкриті до світу, намагаються розуміти, що хоч часи і складні, вони витримають. 

Мама каже, що діти більше стресують від дороги, зміни зони комфорту, переїздів між притулками.

Психологи приходили, в ігровій формі займалися з дітьми. Вони малювали, опитувальники проходили, розвантажували психоемоційно,
– додала Марія. 

Ініціативу в розмові перехопила донька, яка з радістю розповіла нам, що працювати з психологом їй сподобалось. 

– Я там неіснуючу планету придумувала. Карапеллу.
– Карапеллу? І що вона означала?
– Це про те, що була планета, яка нікого до себе не пускала. Її Земля засмутила. Але це давно було, я вже забула, що я там напридумувала про ту Карапеллу. 

У Запоріжжі залишився чоловік: він у теробороні  

Чоловік Марії залишився у Запоріжжі, пішов у тероборону. Розповідає про ситуацію в місті, про "прильоти" на залізницю, розбомблений Ботанічний сад. 

Трикімнатну квартиру, яку орендувала сім'я до війни, тепер віддали для людей з Маріуполя. А сам чоловік з'їхав у квартиру до друга. У день нашої розмови, чоловік телефонував Марії – сказав, що у їх будинок прилетів снаряд. На щастя, обійшлось без жертв – у будинку лише повибивало вікна. 

Токмак, Василівка, Пришиб – колони йдуть і йдуть на Запоріжжя. По 150 – 250 одиниць техніки. Там снаряди літають над головою кожен день. У людей стріляють, в мирних,
– з болем розказує Марія. 

Подругу Марії з чотиримісячною дитиною вивезли у так звану "ДНР"

Марія має знайомих і в інших областях, які наразі під окупацією. Про них згадує з відчуттям кому у горлі. У Маріуполі війна застала її близьку подругу. Виїхати з чотиримісячною дитиною вона не встигла. Росіяни вивезли їх на територію так званої "ДНР". 

Ми 24 лютого з нею списувались, вона мене підтримувала, казала: "Маш, не переживай, все буде в порядку: вас нічого не зачепить, ти сильна, впораєшся". А потім пропав зв'язок, лише через півтора місяця вона таки зателефонувала. Розповіла, що весь цей час вони пробули в підвалі, а їхнього будинку більше немає – на його місці воронка. А потім сказала: "Нас евакуювали в "ДНР", я не знаю, що буде далі",
– переповідає нам жінка.

Марія каже, що більше не дзвонила подрузі, аби дати їй час "прийти у себе": "Слава богу, що вони живі, це найголовніше". Знає, що їх поселили у двокімнатному маленькому будиночку, у селищі в передмісті. З ними живе ще кілька сімей з Маріуполя. 

Інші знайомі з Маріуполя теж час від часу виходять на зв'язок з Марією, але говорять неоохоче – "людям тяжко це все переживати і говорити тяжко". 

Вірю, що війна закінчиться і ми залишимось в Україні

Марія каже, що залишилась би в Україні, якби не діти. Найбільше вона не хоче, аби вони бачили жахіття війни.  

Вірю, що я поки не перетнула кордон, ця війна закінчиться, і ми залишимось тут, не поїдемо нікуди далі. Але за дітей переживаю. Щоб вони, не дай Боже, не побачили того, що люди бачать у таких містах, як Маріуполь,
– каже вона.

Марія стримала сльози. Каже, що емоційно переживає події війни, новини намагається не дивитись, бо плаче весь час. 

Донька Юля – промінчик світла: сім'я борців за життя

Під час розмови поруч з Марією були її діти: два сини і дві донечки. Вони її крила, заради їх безпеки вона облетить землю.

Юля – наймолодша дитина. Мама каже, що дівчинка вся характером у тата. Її ми помітили відразу, як зайшли у прихисток. Це було нескладно, вона сама підійшла і сміливо намагалась допомогти нашому оператору зі зйомками. 

Молодша донька Юля – дівчинка-світло / Фото Валентини Поліщук, 24 канал

Світлі очі дитини дивились на нас і ми розуміли, що вони не мають бачити цієї війни. Не дивно, що мама намагається вивезти дітей якнайдалі. Але чому вони мають пройти такий складний шлях, аби бути в безпеці – питання. Чому дітям доводиться переживати розлуку з татом і жити у притулках? Ховатись у підвалах і намагатись знайти спокій деінде – теж питання без відповіді...

Сім'я Марії / Фото Валентини Поліщук, 24 канал

Разом з тим, ми спокійно попрощались з сім'єю. Знаємо – у них точно усе буде добре. Мама-боєць, сини – опора, старша донька – підтримка, а молодша – Юлька, як її називає мама, – крапля шаленості у ці непрості часи, промінчик світла і той поштовх до руху. Бо життя триває, як і війна, звісно. Але світло переможе темряву!