Тодішнього Дніпропетровська не впізнав. То був кінець березня 2014 року, з часу перемоги Революції гідності і втечі диктатора-невдахи Януковича до Ростова минуло півтора місяця. Росія вже анексувала Крим, а в Донецьку і Луганську ситуація була ще не воєнною, але вкрай напруженою. Однак саме тоді, після відвідин матчу, в якому дніпрянин Джаба Канкава врятував життя динамівцеві Олегу Гусєву, утвердився на думці, що Дніпра північний ворог у нас не відбере ґарантовано.

Читайте також: На Волині "обезголовили" пам'ятник невідомому солдату: у Нацкорпусі зробили заяву

Тоді місто вразило. Великою кількістю національних стягів на балконах кожного будинку, принаймні, в центральній частині міста. Розмальованими в синьо-жовті кольори парканами в час, коли це ще не увійшло в моду і не стало для найспритніших заробітком. На центральній площі, поряд із мерією, біля постамента скиненого Ульянова-Лєніна – імпровізований меморіал пам'яті Небесної сотні. Так, в іншому парку, на обеліску, присвяченому загиблим правоохоронцям, "сочувствующіє" скотчем приліпили фото вбитих на Майдані беркутівців. Однак загального враження то не змінювало. Місто немов демонструвало всім своїм єством українськість.

Поруч із "Дніпро-Ареною" теж тоді лунала виключно українська музика. Причому не шароварний мотлох про "гори, ріки і полонини", а патріотичні пісні аж до упівської "Лента за лентою". В самій чаші стадіону тоді вперше побачив майданний варіант кліпу на ляпісівських "Воинов света". І пісню виконував якщо не весь стадіон, то кількатисячний сектор фанатів "Дніпра" як мінімум. Це теж вражало, бо в постреволюційному Києві під час футбольних матчів організатори тоді крутили чи російськомовну попсу, чи недолугі пісеньки на кшталт "бєло-сіній самий сільний". Проявляти патріотизм власник "Динамо" Ігор Суркіс тоді не поспішав.

Минуло чотири роки і до "Дніпро-Арени" вже підіймаєшся не з Карла Маркса по Леніна і через Кірова, а з Яворницького, по Воскресенській і через Поля. Із меморіальних знаків комуністичним діячам вдалося зустріти лише присвячену Брежнєву. На будинку, де проживав багаторічний генсек ЦК КПСС. Усі ці калініни, орджонікідзе, куйбешеви та решта катів українського народу щезли разом із велетенським пам’ятником організаторові Голодомору Петровському.

Але ось парадокс: зовнішнє сміття зникло, а настрої людей немов повернулися у довоєнну епоху. Звісно, треба обмовитися, що таке враження склалося 9 травня, коли в центральній частині міста була аж надто велика концентрація людей, які не просто шанують Дєнь Побєди, а й залюбки підтримують кремлівські акції на кшталт "бєссмєртного полка". Люди з червоними маками на грудях і навіть у вишиванках теж траплялися. Але дивно те, що майже ніхто з них не відмовлявся від надувних кульок, яких було так багато, що в одні руки могли без проблем дати й із десяток. Усе б нічого, але суть полягає в тому, що ті кульки – з прізвищем товаріща Вілкула, який вітає "с праздніком побєди".

Самого Вілкула теж можна було помітити. За поліцейським кордоном, який проходити, щоб потрапити на територію Парку слави, не став. Але й без приближення було помітно, наскільки людина, яку небезпідставно вважають антиукраїнським елементом, у Дніпрі популярна. Бажаючих сфотографуватися з нардепом було десятки – від мала до велика.

Читайте також: ЗМІ назвали імена нардепів, яких можуть позбавити недоторканності

За старою звичкою навіть офіціанти в кафе вітають відвідувачів "с праздніком", відмовляючись розуміти, що не може бути святом закінчення тривалого збройного протистояння, яке відібрало життя мільйонів людей.

З іншого боку, припустити, що враження про настрої в місті помилкові, можна. У мене і ще доброго десятка киян, які бродили містом в очікуванні футболу кожен окремо. Проте не помітити, що місто застигло і не розвивається з точки зору комфорту для життя мешканців взагалі, неможливо. Дніпряни можуть хизуватися найдешевшою в Україні вартістю проїзду в трамваях (1,50 грн.), відреконструйованою ще до Революції гідності набережною, "Дніпро-Ареною". Але це фактично все.

Мер Філатов не дав місту майже нічого, – каже один із дніпровських знайомих. – Поклав нову бруківку вздовж колишньої вулиці Карла Маркса і гучно проанонсував реконструкцію центрального моста через Дніпро. Люди тішилися, бо той міст не ремонтувався десятиліттями і був у дуже поганому стані. Проте реконструкцію провели лише в один бік. Інша смуга залишається недоторканою і ніхто її відновлювати вже довгий час не збирається.

У самому центрі міста є прекрасний парк імені Лазаря Глоби. Точніше, прекрасним він є протенційно, але наразі великою територією не займається взагалі ніхто. Декоративні кущі не підстрижені, штучне озеро не очищене, по ньому катаються люди на доісторичних катамаранах, з літнього театру посеред води пооблітала штукатурка. Дитячі атракціони начебто змінили. Але не на сучасні, комфортні, які у багатьох містах встановлюють не лише у парках, а й у дворах поруч з будинками, а грубі совдепівські гойдалки з труб та арматури. Метал помальований звичайною масляною фарбою.

Якби не намети з пивом і хот-догами, то можна було б сказати, що парк Глоби – то якась реінкарнація у 70-80-ті. Навіть музика, усі ці "лєтящєй паходкой ти вишла із мая", "і снова сєдая ночь", "музика нас связала" – теж звідти. Такі ж заїжджені і поношені, як і все матеріальне, що той парк наповнює.

Мушу сказати, що Україною їжджу багато. І бачу, як стрімко у ліпший бік змінюються обласні центри. Розвиваються не лише заможні Київ, Львів чи Одеса, а й скромніші з матеріальної точки зору Тернопіль, Івано-Франківськ, Чернігів, Чернівці та Луцьк. Щоразу, коли відвідуєш ці міста, бачиш чимало нового й цікавого. Може, не завжди доречного, зведеного в угоду комусь. Але на відміну від Дніпра, Ужгорода чи Херсона, які немов застигли у міжчассі, еволюційні процеси у згадуваних вище містах очевидні.

Єдине нове, що здивувало у Дніпрі – стилізований відповідно до назви "Махно-паб". Там і мова спілкування українська, і кухня разом із оригінальними, власного виробництва наливками, автентична. Але таких закладів у місті вкрай небагато. Навіть якщо справа не в українському наповненні, а просто в оригінальності.

Дніпропетровськ став Дніпром за назвою, але отим совковим "петровськом" за суттю. Містом, яке має змогу розвиватися, але не хоче цього робити, бо продовжує жити минулим. І справа тут не у власть імущих. Такий стан речей є прийнятним для більшості мешканців, які начебто й хотіли б нових доріг і реконструкції мостів, проте з захватом ставляться до комуністичних цін за проїзд у трамваї. Владі ж із непретензійним електоратом, котрий навіть не бажає задумуватися, що таке жити комфортно, найпростіше.

Читайте також: Демонтований пам'ятник Леніну продають на аукціоні за півмільйона