Два фронти однієї війни, або Як це жити у зоні бойових дій
Кожен підрозділ має свій архів історій про взаємодію із місцевим населенням. Ці історії різні, але зазвичай їхні компоненти збігаються у певній послідовності: ворожість, страх, недовіра, дружба. Не бракує таких спогадів і в екіпажу медичної команди швидкого реагування "Вітерець".
У 2014-му в Очеретяному до керівниці "Вітерця" Галини Алмазової звернулася продавчиня єдиного магазину, що працював на тлі знищеної інфраструктури: "Галю, у нас тут живе жінка, мати-одиначка, у неї троє діток, і найменший сильно захворів. Медикаментів немає. Виїхати вона не може, з'їздити привезти теж не може, у малого температура тримається під 40 вже дві доби. Чи можете допомогти?". Попри те, що "швидкі" "Вітерця" заточені під поранених, волонтери відгукнулися.
Нові подробиці: "Ґвалтують і вбивають": у справі MH17 оприлюднили нову розмову бойовиків
Заїхали в Бахмут, окрім необхідних ліків, накупили продуктів і дитячих речей. "Привезли, продавчиня зателефонувала тій жінці, вона підійшла, – згадує Галина. – Вона так на мене дивиться, коли ми все вивантажили, і каже: "Чому ви до нас такі добрі?". "Ви", до "нас" – зауважте! Мене це так різонуло, я розгубилася.
Може, – кажу, – тому, що ми люди?
На базі у Бахмуті, де екіпажі "Вітерця" могли перепочити, випрати речі і прийняти душ, волонтерам спершу були не раді. Настільки, що часом перерізали дроти. Аж поки якось до них не підійшла літня жінка. Її чоловік – інсулінозалежний.
"Інсулін – це була державна програма, вони отримували його з Донецька, – розповідає Алмазова. – Донецьк уже був окупований, і вона не могла дістати інсулін. Вона побачила нашу "швидку", підійшла зі сльозами на очах: "Допоможіть, у мене лишилося на два дні, і все! А потім я не знаю, що робити…". Я передзвонила в Київ, нам швиденько відправили інсулін. І з того моменту вони як бачили нашу машину, підходили – ми їм давали медикаменти, якісь продукти, нам багато привозили волонтери: консерви, шоколадки, локшина, каша – вони дуже сильно змінили своє ставлення! Потім місцеві чатували на нас під будинком, коли ми поверталися: "Ви ж дивіться, нас не кидайте!". Приносили нам теж продукти (перед Новим роком чоловік приготував холодець), яйця…".
Взаємодія із місцевими – це ще один фронт. Це про людяність. Про налагодження мостів. Про відновлення довіри.
Я дуже часто бачила, як міняються місцеві жителі, змінюють своє ставлення до нас,
– ділиться Галина.
Звісно, історії, пов'язані з місцевим населенням, бувають і зовсім іншими. Як, наприклад, про банку меду зі смертельним "сюрпризом" у Станиці Луганській. Однак хотілося б, аби більшало саме таких. А підтримати тих, хто прокладає "мости", можна тут.
Важливо: Посилюють передову, – розвідка з'ясувала, що відбувається на окупованому Донбасі