Бачила, як на вулиці викрали дівчину: історія лікарки з Херсона про життя і виїзд з окупації

Тамара Куршакова розповіла про життя в Херсоні, окупацію та порятунок для 24 каналу у межах проєкту СВОЇ. Вона працювала лікаркою, а після виїзду почала допомагати як волонтерка мешканцям Київщини та Черкащини.

До теми Всі весело рахують Чорнобаївку, а у нас підвал трясеться, – інтерв'ю з лікарем з Херсона

"Спочатку росіяни не знали, як поводитись": початок окупації Херсона

Ви з самого Херсона, так?

Так. Тут народилася й виросла. Потім поїхала в Одесу навчатися в медичному інституті й повернулася додому. Я закінчила педіатричний факультет і працювала за фахом 20 років. Потім мені запропонували перекваліфікуватися на сімейного лікаря, тому вже 19 років працюю як сімейна лікарка.

Як почалася окупація в Херсоні? Якими були перші дні?

Це був жах. Над головами літали вертольоти, дім тремтів, вікна бряжчали. До окупації у нас вмикали сигнали повітряної тривоги, ми ховалися у підвали.

Коли 2 березня вже прийшли росіяни, то сирен не було, але ми чули постійні вибухи. Там же у нас Чорнобаївка. Це дуже близько. Крім цього, окупанти стріляли по Миколаєву.

Перший тиждень, коли росіяни зайшли у Херсон, то ми були на вулиці тільки коли вигулювали собачку. Не знали, що відбуватиметься. Потім люди почали ходити на роботу, запрацювали магазини. Всі чекали, що ось-ось нас звільнять.

Херсонці виходили на протести проти окупації у березні / Фото Юрія Соболевського

Як зовні відбулася окупація? Чи реагували росіяни на протести?

Українську символіку вони почали знімати вже пізніше. На початку їздили машинами, в масках. Було враження, наче вони не знають, як поводитись. Потім почали стріляти в людей.

Херсонці сміливі, виходили на протести, але потім окупанти почали стріляли по натовпу, люди потрапляли до лікарень. У місті позакривались магазини, в аптеках не було ліків. Грошей не було, бо всі банки не працювали, не працював зв'язок. Це все призвело до того, що припинилися протести. Та і люди виїжджали, хто міг.

У вас були запаси їжі, ліків? Чи продовжували працювати якісь підприємства? Де люди брали гроші?

В принципі, навіть з початку окупації Приватбанк часто привозив гроші, банкомати працювали. Люди знали, коли мають привезти гроші й з 3–4 години ночі займали чергу й стояли весь день, щоб зняти готівку.

Коли з'являлися гроші, то відкривалися магазини. Ну, і наш молочний завод. Вони взагалі молодці, стільки продукції надавали. Відкрили багато своїх магазинів у Херсоні. Люди стояли в чергах, але знали, що в них можна купити їжу.

Потім продукти завозили з Криму. Вони дорого коштували, але були. Набагато важче з ліками. Окупанти їх не завозили. Ліки з'явились у Херсоні десь в травні й то не Росія привозила, а кримські підприємці й тут продавали. Все було дуже дороге й ці ліки часто продавали просто неба. Не було зрозуміло, якої вони якості, але люди, яким було дуже потрібно, купували.

А оплачували гривнями?

На початку так. Вже в червні разом з гривнями приймали й рублі. Спочатку 1 гривня коштувала 2 рублі, а потім почали знижувати гривню. Я тоді зі своїми переписувалася, хто залишився в Херсоні, то вже гривню й рубль зрівняли.

Як росіян зустрічали у Херсоні / Скриншот з відео

У місті й на околицях часто були вибухи? Ви взагалі не могли сховатися?

Так. Вдень якось не так лячно, а вже вночі була паніка. Не розумієш, що робити. Коли вже прогриміло, то лягали спати далі. Тільки засинаєш, а вибухи знову. Вони ніколи не попереджали й не вмикали сирен.

"Люди непритомніли на площі, а лікарів супроводжували з автоматами"

Ваша лікарня готувалася до війни? Коли ви почали виходити на роботу?

Нічого не було. Лише кілька занять, де розповіли, як діяти, коли повітряна тривога. Щось на кшталт цивільної оборони. У мене в голові не вкладалося, що таке справді може бути.

На роботу вийшла через тиждень окупації – 8 або 9 березня. Далі ходили вже щодня.

А хто до вас звертався з лікуванням? Чи приходили росіяни?

Окупанти довго не приходили. Тільки пацієнти ходили наші. Росіяни почали приходити на початку травня, але не так лікуватися, як вимагати, щоб ми працювали на них. Приїжджали періодично своїми машинами, заходили з автоматами, залякували. Вони говорили більше з керівництвом, нас не чіпали.

Пропонували 10 тисяч рублів одразу тим, хто надасть свої паспорти, всі дані. Далі, якщо з ними укладали угоду, то обіцяли виплачувати гроші. Наш департамент перейшов на бік окупантів, вони посадили свою людину й вимагали, щоб лікарі чергували на площі, де росіяни роздавали гуманітарку.

Там площа велика, без дерев. Почались високі температури. Треба було, щоб люди з інвалідністю, пенсіонери приходили. Їх можна зрозуміти, вони не малі їжі. Люди часто, коли стояли у черзі, втрачали свідомість. Окупанти вимагали, щоб медики з кожної лікарні чергували – лікар й медична сестра. Колеги розповідали, що за ними постійно наглядали. У туалет супроводжували зі зброєю і навіть під час надання медичної допомоги стояли з автоматами.

Зауважте Не розуміли, що буде з Харковом і нашим виробництвом, – Артем про війну і вивезення бізнесу

Ви там теж чергували?

Я втекла. Вони заявили, що кожен лікар має чергувати. Охочих взагалі не було. Коли з нашої лікарні поїхала перша лікарка й це розповіла, то я вже вирішила тікати.

"Окупанти посеред вулиці викрали дівчину": про життя в Херсоні влітку

А коли ви виїхали?

Всередині червня. У мене ж донька, а ці "освободителі" не раз чіплялись до дівчат, викрадали. Не тільки молодь, а й інше населення, поводилися агресивно. Потім ще й почали вимагати, щоб ми укладали угоди й працювали на них. Тоді ми зібралися й поїхали. 

Я бачила, як дівчину викрали з вулиці. Тоді було не дуже людно. Приблизно до 15 години на вулицях є люди. Після цього магазини й все закривалося. Я йшла додому з роботи й у мене на очах зупинилася машина. Кілька окупантів вискочили з авто й швидко затягнули туди дівчину. Вони зі зброєю, і зробити їм нічого не можна.

Чи знаєте ви й про інші випадки викрадення?

Взагалі у місті це відбувалося. Мій район доволі старий і у нас більшість населення – це пенсіонери. Тому вони нас якось не так чіпали. Проте там, де більше живе молодь, вони полювали за людьми. Шукали учасників АТО, поліцейських і забирали, кого знаходили. Навпроти мого будинку був хлопець, він на добу раніше виїхав, а окупанти вдерлися до його квартири. Сусіди розповіли, що поламали двері, комп'ютер побили.

А щодо мародерства?

Я ще цього не застала. У магазини хто приходив і платив гроші, а хто просто брав і йшов. Були такі, що вночі вдирались до магазинів. З самого початку були випадки, що розстрілювали двері перед тим, як зайти.

"Ми шукали перевізника, щоб дозволив їхати з домашніми тваринами"

Як ви готувалися до евакуації?

У червні були автобуси, які вивозили людей організовано. У нас машини не було, тому ми з донькою шукали собі такий транспорт. Знали, що колони розстрілюють, або ж люди стоять по 5 діб.

Знайшли шлях, як виїхати через Крим, а потім Росію. У Криму треба було перейти кордон, а далі російський автобус віз до Латвії, де ми й зупинилися, бо у нас кішка і собака.

Ви забрали їх з собою?

Аякже! Це ж сім'я. Тому ми й шукали перевізника, який згоден вести нас з тваринами. Отак зібралися й поїхали. Можна було взяти одну валізу. Ще були в нас рюкзаки.

А як тваринки перенесли цю дорогу?

Було важко. З собакою легше, а кішка не розуміла, що відбувається. Ми з донькою намучились біля них. У Латвії, в першому місті, де зупинилися, винайняли квартиру на місяць і відпочивали. Ми й наші тваринки приходили до тями. Потім вже з Латвії через Литву і Польщу їхали до Києва. З самого початку планували до Києва. Тільки з такими перервами вийшло.

Читайте також Уперше в житті я не знав, що робити, – власник кав'ярні "Простір" Костянтин про виїзд з Херсона

Чи вас перевіряли на російських блокпостах?

Вони просто заходили в автобус, виводили чоловіків до 60 років. Їх оглядали й у кого знаходили тату, то роздягали до трусів. Якщо все їх влаштовувало, то садили чоловіків назад в автобус.

На кордоні одного хлопця зупинили й не пустили з нами далі їхати в Росію. Окупантів, які перевіряли, було багато. Десь до 20 людей. Жінок вони не чіпали.

Коли ми минули Крим і Краснодарський край, то бачили багато військової техніки й купу людей у футболках Z. Це моторошно. Далі все було тихо й спокійно.

А скільки часу у вас зайняла дорога через Росію?

Три доби, але з них добу переходили в Чонгарі й цілий день – другий кордон в Росію. Окупанти дуже довго все робили: перераховували гроші, дивилися ліки. Запускали по 15 людей.

Вже у Латвії нас гарно зустріли, було все добре. Спочатку оселились в готелі. Пожили там тиждень. Потім поїхали на квартиру.

"Люди плачуть і обіймають, коли дізнаються, що я з Херсона"

Чому ви вирішили повернутися в Україну?

Це ж наш дім. Та й що ж я робитиму у Латвії? Тут наша Батьківщина, я маю тут жити й працювати.

Розкажіть, як ви приєднались до проєкту "Академія сімейної медицини"?

Це мені запропонував мій колега, який виїхав раніше. Він тут вже знав усе, а я шукала, що робити. Пройшла навчання від "Академії сімейної медицини", отримала сертифікат, а потім виявилось, що можна ще працювати з людьми. Мені запропонували і я погодилася.

Херсонська лікарка під час волонтерства / Фото надане для 24 каналу

А скільки часу ви вже так працюєте?

Все почалося у вересні. Ми їздимо не тільки на звільнені території Київщини. Там зруйновані медпункти, немає аптек. Взагалі нічого немає. Люди приходять до нас, а до тих, хто не може фізично пересуватися, йдемо ми.

Крім цього, я ще їжджу в Черкаську область. Там не було окупації, але не вистачало лікарів. Туди приїхали багато людей із загарбаних територій або з тих, де є бої. Там також потрібна допомога медиків.

Коли ви приїжджайте на звільнені села Київщини, то якими їх бачите?

Амбулаторії переважно зруйновані. Є в нас такі села, де взагалі на швидкій допомозі приймаємо, бо все зруйновано. Всі будівлі. Буває, що вціліло більш-менш 20% будівель. Зараз там зводять модульні будинки, люди живуть, відбудовують своє.

Пацієнтка на прийомі у лікарки / Фото надане для 24 каналу

З чим звертаються до вас люди?

Дуже часто приходять з підвищеним тиском. Часто страждають від цукрового діабету. Дуже багато випадків. Я б сказала, що спалах якийсь. Є застуда, люди мерзнуть.

А як реагують, коли дізнаються, що ви з Херсона?

Всі дуже гарно ставляться. Плачуть і обіймають, пропонують допомогу. Хочуть поділитися продуктами, одягом. Люди дуже відгукуються. Не було, щоб хтось ставився погано, дуже гарно зустрічають. Дуже.

А ви часто виїжджаєте в інші населені пункти?

У жовтні – листопаді їздила 2 дні на тиждень на Черкащину, а 2 дні – у Київську область. За одну поїздку звертається приблизно 20 людей.

Ви плануєте наразі бути в Києві?

Так. Як тільки можна буде безпечно поїхати у Херсон, то я це зроблю.

Тамара допомагає мешканцям звільнених територій / Фото надане для 24 каналу 

"Точно працюватиму в Херсоні й продовжуватиму свою справу"

Чи ви відчуваєте себе вдома у Києві?

Так. Навіть наші тварини звикли. Ми вже спокійніші стали, але додому все одно дуже хочеться.

Ви спілкуєтесь з кимось з Херсона?

Найбільше з сусідами. Рідних там у мене немає. Вони дивляться за квартирою, ми залишили їм ключі. У нашій з донькою квартирі багато квітів, їм треба воду. Хоча квіти сумують і починають пропадати. Сусідам було дуже тяжко під час окупації.

Люди не були зневірені. Вони чекали. Принаймні у тих, з ким я спілкуюсь, жодних сумнівів не було, що могло бути інакше. Зв'язок дуже поганий. Кількома словами перекидалися й все. Ми просто писали одне одному у вайбер чи телеграм і все.

Що ви порадите людям, які бояться залишати домівку і їхати з окупованих територій чи таких, де небезпечно?

Треба їхати якомога раніше. У Херсоні перед звільненням потопили навіть всі кораблі, щоб люди не могли потрапити з одного берега на інший. Частину вкрали, а те, чого не змогли – втопили. Якщо є хоч маленька можливість, то треба їхати. Фізично домівку не врятуєш, не втримаєш руками стін і вікон. Треба життя рятувати.

Тамара чекала на звільнення Херсона, але продовжувала свою справу / Фото надане для 24 каналу

Які у вас плани після перемоги?

Це так важко сказати, не знаю. Раніше намагалася думати. Зараз боюся щось загадувати. Страшно, що надумаю гарне, а станеться погане. Та й зле думати не хочеться. Я точно плакатиму. Точно працюватиму в Херсоні й продовжуватиму свою справу. А зараз треба жити сьогодні.