Про окупацію, евакуацію та волонтерську діяльність на Київщині Олександр розповів журналістам 24 каналу в межах проєкту СВОЇ.

До теми 3 тижні в черзі на виїзд: історія переселенки з Херсона, яка покинула місто через "референдум"

Олександр будував свою кар'єру в рідному місті. Він працював на улюбленій роботі, виховував маленьку донечку. Разом з дружиною мріяв і будував плани на майбутнє. Однак армія російських загарбників вирішила зруйнувати це. То ж тепер у молодого подружжя інші мрії.

Як ви дізналися про початок повномасштабної війни в Україні? Що пам'ятаєте з 24 лютого?

Зранку подзвонила наша подруга, яка проживає в селі Красне під Скадовськом. Вона розказала, що пройшли військові колони, горить Чорнобаївка, кидають бомби, тому треба збиратися і втікати. Спершу ми не дуже зрозуміли, про що вона. Але відкрили новини й почали читати.

О 6:30 в Херсоні вже все літало. Щось влучало тут, а щось – летіло над нами в інші міста.

О 8 годині ранку я, як і всі, пішов на роботу. Але через постійні тривоги, робочий день завершився раніше.

У поліклініці панувала атмосфера страху. Деякі пацієнти прийшли на запланований прийом, але ніхто не знав, що відбувається і що буде далі. Олександр, як і завжди, надавав консультації хворим.

За кілька годин керівництво лікарні сказало всім працівникам йти додому і в підвалах пересидіти бомбардування. Ми не знали, що, в яких розмірах і куди летить. Просто ховалися.

Життя сім'ї до російського вторгнення у Херсон / Фото Олександра Некряча

Ніч на 25 лютого ми провели у своїй квартирі, але це була жахлива ніч. Все ходором ходило: підлога, стеля, стіни. Все гуло й тряслося. Навіть з закритими дверима в коридорі було неможливо заснути.

Що ви зробили зранку? Перебралися до когось з родичів?

Так, ми переїхали до тітки у будинок в іншому районі міста. Усі 2 місяці спали у підвалі.

Родині довелося облаштувати спальні місця у підвалі
Родині довелося облаштувати спальні місця у підвалі / Фото Олександра Некряча

У Херсоні не залишилося наших військових. 25 лютого всі правоохоронні органи просто виїхали. Ми залишилися без оборони. Наступного дня почали заходити росіяни.

2 місяці сім'я жила у підвалі тітки
2 місяці сім'я жила у підвалі тітки / Фото Олександра Некряча

Як змінився Херсон, коли туди зайшли російські окупанти?

Перший час люди взагалі не виходили на вулиці. Всі почали ховатися. Автомобілями користуватися було страшно. Росіяни ганяли на великій техніці по громадських місцях, на світлофорах. Тобто на правила дорожнього руху їм було байдуже. Пізніше люди почали вішати білі пов'язки на авто. Так нібито менше рухали.

На ринок окупанти зі зброєю ходили, автомати постійно носили.

А яка була ситуація з продуктами? Чи завозили щось у місто?

По продукти були величезні черги. У месенджерах писали, де, коли і що підвезуть. Тому ми бігали на різні локації по хліб, яйця, м'ясо. Ціни одразу зросли удвічі. Заморожене м'ясо, яке колись коштувало 150 гривень за кілограм, продавали вже по 500 гривень. Свіжого взагалі не було.

Це заморожене м'ясо було невідомого виробництва. Продавали його великими брикетами по 2 – 5 кілограмів. Такий кусок, що навіть не розріжеш. Не знаю, з яких це складів. Але ми брали, аби хоч щось було. Потім вже ділилися ним з родичами.

Чи приходили до вас у лікарню російські окупанти?

За мій час роботи ні. Якось у квітні вони приїхали на стоянку біля лікарні. Ми одразу всі заметушилися, дивилися через вікна, що відбувається. Вони сфотографували поліклініку, постояли ще десь 10 хвилин і поїхали. До когось з перехожих причепилися, щоб перевірити документи.

Поки Олександр був у Херсоні, то керівництво лікарні було українським. Його поміняли на окупаційне вже пізніше.

До нас приходив чоловік, якого на мітингу за Україну окупанти вдарили прикладом по обличчі. Ми йому надали допомогу й скерували на консультацію до спеціаліста.

Чи були ліки на той час? Якщо ні, то де їх брали?

Ліків не вистачало. Після 24 лютого аптеки попрацювали ще десь тиждень. За цей час люди масово все розкупили. Переважно брали ті, що мають хронічні захворювання. Знеболювальні теж розібрали швидко, а потім розкупили антибіотики. Після того херсонці рятувалися хто як міг. Брали з гуртових складів, але це був мізер.

Я не знаю, як працював стаціонар, але в поліклініці були препарати по держзакупівлі. Програма запису до вузьких спеціалістів працювала. Тому я міг виконувати свої обов'язки: консультував та виписував лікування.

Оскільки знайти ліки було складно, Олександр виписував одразу по 3 – 4 препарати на вибір. Так хворим було легше знайти їх.

А як це було морально – жити в місті, де ходять озброєнні ворожі солдати?

Жахливо. Нікуди не можеш вийти. 24 лютого нашій донечці було півтора року. Такий період, що вона вже бігала, починала щось розуміти, активно розмовляла. Ми завжди ходили в парк гуляти, або до річки. А тут різко все зникло.

Ми не могли кудись вийти з дитиною і прогулятися. Ну і жили не у квартирі, а в підвалі. Для мене вся прогулянка – це був шлях на роботу і в магазин.

Що стало останньою краплею, після якої ви вирішили евакуюватися?

Рішення про виїзд з Херсона ми з дружиною схвалили за одну ніч. Раніше ми обговорювали різні моменти, але серйозно про евакуацію не думали.

Вдень 18 квітня ми ще нічого не планували, а ввечері рідні сказали, що росіяни планують вирубити зв'язок і повністю нас ізолювати. У той час вже почали викрадати людей на вулицях і масово пакували. Сказали, що місто закриють на 10 днів.

Не було ніякого відчуття безпеки, ти нікуди не міг звернутися по допомогу. Тоді ж і почалася Чорнобаївка – всім весело, всі рахують, а у нас підвал трясеться. Дитина не спить, постійні крики, стрес.

То ж усе змінилося за ніч і вже о 6 годині ранку 19 квітня ми склали речі й поїхали.

Читайте також "Найстрашніше, коли скидали бомби на Чернігів": історія Надії про евакуацію та життя у Львові

Куди ви вирішили поїхати? У вас був якийсь план?

Ми не знали, куди саме їдемо. Просто їхали на підконтрольну Україні територію. Спершу до Миколаєва, а потім в Одесу. Заїхали туди о 21 годині. На блокпостах стояли довго, особливо в Снігурівці.

Коли ми проїжджали сіру зону, то росіяни відкрили вогонь з кулемета. Я не знаю, чи це було нам услід, але чути було зовсім поруч.

В Одесі спершу поселилися в готелі на кілька днів, щоб обдумати подальші плани. Поки ми вирішували, що робити далі, росіяни запустили ракети по Одесі. Приліт був у багатоповерхівку. Тоді ще жінка з маленькою дитиною загинула.

Сім'ї стало страшно залишатися в Одесі. Того ж вечора Олександр з дружиною та донькою сів в евакуаційний потяг у Тернопіль. На Заході України вони побули кілька днів, а після того поїхали до Києва.

Як ви знайшли житло у Києві? Чи допомагав вам хтось?

У нас в Україні дуже хороші люди живуть. Навіть за одне місто не скажу, бо всюди люди класні. Нам постійно попадалися хороші українці.

Житло у Києві знайшли через знайому. Тож зараз його винаймаємо. Я працюю дистанційно. Частина колег повиїжджала, тому ми електронні направлення пишемо, даємо рецепти на "Доступні ліки."

Крім того, я займаюся волонтерством з ГО "Академія сімейної медицини України" за підтримки ВООЗ. Їжджу на виїзди у села Київщини: оглядаю пацієнтів, призначаю лікування, а якщо треба, то відправляю до вузьких спеціалістів.

А яка зараз ситуація в деокупованих населених пунктах Київщини?

У деяких селах взагалі амбулаторій немає. Ми приймаємо пацієнтів у машинах швидкої допомоги або в приміщеннях клубу. Також роздаємо ліки від ВООЗ.

Люди туди не вертаються. Залишилися тільки пенсіонери. Дехто живе у мобільних будинках, хтось – у підвалах. Приїжджають багато волонтерів, будівельні матеріали підвозять. У деяких селах будинків практично не залишилося. Там постійно були прильоти, практично все зруйноване.

Олександр розповів, що у складі програми є багато бригад. Вони розділенні по різних регіонах України і здійснюють планові виїзди.

Ви підтримуєте зв'язок з друзями чи сусідами, які залишилися в Херсоні?

Я дуже сумую за своїми пацієнтами. Раніше вони присилали мені картинки й бажали доброго ранку. Ми часто листувалися, а тепер зв'язок в Херсоні зник і від них нічого немає. Мої повідомлення так і висять непрочитаними.

Половина колег теж виїхала з Херсона. З тими, що залишилися, ми спілкувалися, поки у них був зв'язок.

Після псевдореферендуму ситуація в Херсоні кардинально не змінилася. Тільки окупанти почали більше відбирати приватний бізнес, аптеки, супермаркети. Понавозили багато своїх людей.

Особливо багато людей росіяни привезли з Криму для свого фейкового "референдуму". Уся центральна площа Херсона була заставлена автобусами з "голосувальниками".

Перші фото родини після евакуації з Херсона / Фото Олександра Некряча

Чи став новий дім справжнім домом для вас?

Вся Україна наш дім. Безпечного місця тут ніде нема, але дім є домом.

Що ви порадите людям, які з певних причин не хочуть виїжджати з окупованих територій, або тих, де тривають активні бої?

Якщо є можливість, то треба їхати. Але там зараз переважно залишилися люди пенсійного віку. Я не знаю, за що вони мають виїжджати. Перевізники вимагають багато грошей. А там такі ціни, що вижити неможливо. Тому люди просто не мають за що виїхати. Багато лишилося дітей та людей з інвалідністю, їм взагалі дуже важко виїхати. Також проблема зі сполученням.

На початку вересня Збройні Сили України своїм контрнаступом показали, що перемога точно буде за нами. Що ви плануєте зробити, коли це нарешті станеться?

(Інтерв'ю було записане ще до звільнення Херсона)

Хочу зустрілися з батьками, родичами, бабусею... Поїхати до батьківського дому. Якщо буде куди вертатися, то поїдемо назад до Херсона. Страшно, щоб не було так, як з Маріуполем.

Люди в Херсоні дуже чекали на ЗСУ. Навіть ті, які виїхали за кордон чи в західні області України, хочуть повернутися додому. Ми зараз спілкуємося, то більшість кажуть: "До зустрічі на робочому місці". Всі чекали на звільнення Херсона.

На момент публікацій цього інтерв'ю Херсон – вже вільний. То ж мрія Олександра здійснилася. У тому, що в Херсоні знову замайорить український прапор, ніхто не сумнівався. Так само буде і з іншими окупованими територіями України.