Коли поряд приїхали танки, вирішили втікати, – Олена про виїзд з Миколаєва і життя в Чорткові

СВОЇ. Історії тих, хто поїхав, аби повернутись

У межах проєкту СВОЇ 24 канал розповідає історію пані Олени та її донечки. Через війну їм довелося втікати з рідного дому та шукати новий.

Зверніть увагу Усе життя помістили в авто і 2 валізи, – історія медсестри про виїзд з Маріуполя і новий дім

Той зимовий ранок почався надто рано і не з сонячного проміння у вікні, не з чашки ароматної кави, не з усмішки найближчих. Той лютневий ранок почався у всіх куточках України з вибухів, страху, нерозуміння, болю і слова "війна". 

24 лютого, 4:58, Миколаївщина – російська артилерія та авіація почали обстрілювати Кульбакінський аеропорт і порт "Очаків".

Одна з багатоповерхівок Миколаєва, той же час. Сім'я Олени прокинулася від незвичних звуків – щось відбувається. Тоді думки плуталися, та серед них не було навіть здогадок про те, що доведеться залишати рідний дім і їхати. Долати великі відстані, зупинятися, знов їхати. А тоді за 600 кілометрів від дому знайти новий. І там, у далекому Чорткові, що на Тернопільщині, вдихнути на повні груди, спробувати щось абсолютно нове для себе і знайти рідних людей серед тих, хто ще мить тому був незнайомцем.

Олена народилася у Миколаєві. Там і жила разом з чоловіком В'ячеславом і 8-річною донечкою Єлизаветою. До початку повномасштабної війни протягом 13 років була практичним психологом у дитячій школі-садочку. Також зі сестрою мала центр розвитку дитини "Мамине сонечко". Постійно працювала з дітьми.

Олена з донечкою та чоловіком / Фото з архіву Олени 

Перші сильні вибухи й паніка: почалася війна

Як для вас розпочалося 24 лютого? Якими були перші думки та відчуття, коли зрозуміли, що почалася повномасштабна війна?

Ще рано-вранці 24 лютого ми почули вибух – прилетіло у Миколаїв, у Кульбакінський аеродром. Було дуже страшно. Чоловік мені казав, що щось скоро почнеться, закликав готувати валізку. Він за кордоном, працює на кораблі. На момент початку війни перебував у відрядженні. 

Чоловік пані Олени 23 вересня 2021 року поїхав у відрядження / Фото з архіву Олени 

Попри всі його попередження, я до останнього не думала, що таке відбуватиметься. Та коли ми почули сильний вибух, я зрозуміла, що почалося. Тоді я зателефонувала чоловіку. Він спершу сказав, що, мабуть, це навчання. А через кілька хвилин додав: "ні, почалася війна".

У нас тоді були панічні стани. Та ми продовжували робити все, як у звичайні дні. Вранці збиралися до школи, але ніхто нікуди вже не пішов.

Потім у нас постійно були тривоги, кожного дня. Ми живемо на 9 поверсі. По кілька разів на день спускалися у підвал. Разом з головою ОСББ і мешканцями нашого будинку навели там порядок. Тому у сховищі було комфортно перебувати.

Залишити дім і кицьку з кошенятами: евакуація з Миколаєва

Коли вирішили їхати з Миколаєва та що вплинуло на ваше рішення?

У нас весь час були обстріли. Я щодня розмовляла з чоловіком. Він дуже хвилювався. Не тиснув на мене, але часто говорив: "може, ти поїдеш". Я відповідала: "та ні, я не можу, я не залишу наш дім". Крім того, у мене ж кицька, а в неї – четверо кошенят, які лише народилися, зовсім малесенькі.

Кицька з кошенятами залишилася в Миколаєві / Фото з архіву Олени 

Ми так розмовляли-розмовляли. І потім він мене переконав, сказавши, що маю думати про дитину, про себе. Тоді я зібралася духом. Було це після того, як біля нас до магазину танки приїхали. Щось відбулося, це було так близько. Ми не бачили цього, але чули. Було страшно. Тоді я зрозуміла, що треба таки їхати. Мости у нас постійно то перекривали, то закривали, то мінували. Чоловік організував нам поїздку – і ми рушили.

Як дочці пояснювали, що відбувається, чому треба то ховатися, то взагалі їхати з дому? 

Говорила їй все, як є. Вона вже доросла дівчинка. Намагалася заспокоїти її. Але в нас якось автоматично все виходило: коли повітряна тривога, то ми одразу брали котів у переноску, кілька рюкзаків і спускалися в підвал. Ліфти не працювали. Тому ми, бувало, цілий день бігали то вниз, то вгору.

Дочка дуже не хвилювалася. Бо у підвалі були її подружки. Вона зі всіма там познайомилася. Діти поводилися, як завжди, а батьки, звичайно, переживали. Я розповідала їй все, як є. Що у нас війна, на нас напав ворог, нам буде потрібно поїхати у безпечне місце. Вона непокоїлася за улюблену кицьку, яку ми зрештою залишили у батьків чоловіка.

Дорога в безпечніше місце через всі області

Якою була ваша евакуація, як довго їхали, де зупинялися? Хто допомагав вибратися з Миколаєва?

Ми спочатку переїхали через Варварівський міст (розвідний міст через річку Південний Буг, поєднує історичний район Миколаєва Варварівку і решту міста – 24 канал). Там, за містом, живе мій тато. Ми переночували в нього. Вранці приїхав друг мого чоловіка, який проживає в Одесі. Він забрав нас до себе. Там ми провели наступну ніч. А тоді разом з ним поїхали до Умані.

З Миколаєва жінка з донькою виїжджала 8 березня / Фото з архіву Олени 

Нашу подальшу дорогу організував брат мого чоловіка. Він домовився зі своїми співробітниками, аби в кожній області нас хтось підвозив. Тому ми постійно пересідали з однієї машини в іншу. Спершу була Умань, далі – Вінниця, Івано-Франківськ. Звідти брат мого чоловіка Андрій забрав нас у Коломию. Там ми жили у прихистку.

Спершу сім'я зупинилася у Коломиї / Фото з архіву Олени

Після цього ми поїхали до Львова. Варіантів, де зупинитися, було мало – аби були умови і ціна адекватна. Крім того, у нас двоє дітей. У результаті у Львові ми провели 1,5 місяця. Андрій працював, ми були вдома.

Півтора місяця Олена з дочкою жила у Львові / фото з архіву Олени 

Єлизавета у Львові: дивіться відео

Як опинилися у Чорткові?

Потім приїхала моя сестра з Миколаєва. У неї є син, хлопчик Олексій, якому 9 років. Вони пізно виїхали з міста. Я довго її переконувала це зробити. Сестра зі сином опинилася у Бучачі. Ми ж тоді були ще у Львові. І думали, як би так зробити, щоб бути разом.

Тоді сестра знайшла прихисток у Чорткові. Хороші умови, можливість поселитися двом сім'ям. Ми зрозуміли, що їдемо туди. Так 8 травня й опинилися у місті на Тернопільщині.

Дорогою у Чортків / Фото з архіву Олени

Нові люди, емоції та життя на Тернопільщині

Як вас прийняли на новому місці? Чим там займалися?

Коли ми тільки переїхали, моя сестра Оксана познайомилася з представниками благодійного центру "Карітас". Ми декілька разів приходили туди отримувати гуманітарну допомогу. Там записали наші номери телефонів, аби повідомити нам, коли будуть якісь заняття чи зустрічі для дітей. Потім нас почали запрошувати на різні заходи. Ми і на конях безкоштовно каталися, і майстер-класи в піцерії проводили, були і заняття з англійської мови, і волейбол – дуже багато всього.

І загалом тут, у Чорткові, ми зі сестрою не сиділи склавши руки. Вона почала малювати патріотичні сумки, я робила бісером патріотичні брошки. Ми творчі люди, було натхнення і велике бажання щось робити.

Патріотична брошка / Фото з архіву Олени 

Я побачила, як там працюють молоді люди. Мені також захотілося працювати. Я запитала, чи немає вакансій. Тоді не було. А потім вона з'явилася, і мене запросили. І от минув мій перший тиждень на роботі.

Розкажіть детальніше про нову роботу. Працюєте з дітьми?

Я працюю практичним психологом. До мене приходять діти переселенців. Проводжу консультації, ігрові заняття. Зараз лише в індивідуальній формі. Я пройшла курс "Діти і війна", отримала сертифікат.

До речі, коли ми проходили навчання, то була вправа – уявити собі безпечне місце, в якому тобі затишно, добре. І мені на думку спадав лише Чортків, церква, в яку ми зараз ходимо. Це дуже допомагає, бо без молитви й Бога нічого не було б. 

Будинок у Миколаєві тримається, а цінності повністю змінилися

Чи не постраждав внаслідок обстрілів ваш дім або будинки ваших рідних і друзів?

На щастя, все добре. Були обстріли поряд, але до наших будинків не долітало. У рідних також, дякувати Богу, нічого не постраждало. Щодо далеких знайомих, то є багато таких, у кого житло або пошкоджене, або взагалі зруйноване.

З мого будинку виїхали майже всі. Залишився тільки глава ОСББ з дружиною. Ми їм кицю подарували. Вони такі щасливі. Кажуть, це їхнє сонечко. Вони залишилися охороняти будинок. Поливають квіти, слідкують за двором.

Як на вас вплинула війна? Можливо, є речі, які по-іншому почали сприймати?

Дуже багато змінилося. Ми зрозуміли, що не так багато потрібно людині для життя, для щастя. Зовсім не потрібні речі. Я почала цінувати час. Більше проводжу його з дитиною. До війни я багато працювала. Тепер розумію, що не встигала жити. Я запитую себе: "а для чого ми так працювали?". Дім – робота – дім – робота – усе постійно повторювалося. Чоловік за кордоном. Завдяки його відрядженням наскладали грошей і купили квартиру. Через цю постійну роботу не вистачало часу на спілкування з друзями, з родичами. Буденність засмоктувала і ти й не жив по-справжньому.

Тепер я зрозуміла, що добре відпочила. Спершу у Львові, тепер у Чорткові. Я набралася сил і тепер так хочу працювати, що вже не можу.

Ми при "Карітасі" ходили і допомагали трохи. Наприклад, готували воїнам їжу. Так хотілося кудись дівати свою енергію.

Майстер-клас з приготування піци для дітей переселенців від "Карітасу": дивіться відео

Теплий прийом людей та відпочинок душі у Чорткові

Як ви вважаєте, ваш "другий" дім став для вас зараз справді домом? А люди поруч, які здавались ще нещодавно геть чужими, стали рідними?

Коли ми сюди приїхали, я робила щось у хаті, а сестра пішла з дітьми грати на майданчик. Вона там з кимось познайомилася. А далі я бачу, що до нас починають з'їжджатися сусіди і везуть картоплю, різноманітну їжу. Ми тоді були шоковані, не розуміли, що відбувається. А люди нам: "цю картоплю ви посадите, а цю їстимете". Ми такі вдячні їм, адже не очікували такої реакції.

Я у Миколаєві на 9 поверсі жила. А тут у нас хата. Ми посадили картоплю, у нас величезний город. Ми турбуємося про нього. У нас ростуть овочі та фрукти. Ми просто радіємо, що у нас щось виросло. У дитинстві у нас були городи. Але я вже відвикла від всього цього. Тепер же зрозуміла, що можу це робити, що мені це подобається. Відбулося заземлення.

Урожай огірків пані Олени та її сестри / Фото з архіву Олени 

У Чорткові душа відпочиває, виходиш на вулицю – і одразу гарний настрій. Тут і неймовірна природа. Коли буває стає сумно, то завжди кажу собі: "вийди на вулицю". Тоді виходжу – і все змінюється.

Я познайомилася з класною командою, з якою працюю. Нові зв'язки і ставлення людей дуже гарне. Хоча бувають різні ситуації.

Ми інколи читаємо, що люди зі Сходу чи Півдня, які знайшли прихисток на Заході, спілкуються російською мовою і не хочуть переходити на українську. 

Ми до війни були російськомовні. Звичайно, важко перелаштуватися, але я дуже хочу. Розумію, що не можу тепер говорити російською, писати повідомлення, думати. Я з дитиною, чоловіком тепер розмовляю у повсякденному житті українською. Хочу робити і роблю це. Дитина також прислухається. Їй, звичайно, важче вдається, але вона старається.

Пані Олена разом з рідними на Тернопільщині: Фото з архіву Олени

Трансформація проросійського Миколаєва

Якими були настрої у Миколаєві до початку повномасштабного вторгнення, наскільки багато було проросійськи налаштованих людей? Чи змінилася ситуація тепер?

Наш Миколаїв російськомовний. Раніше деякі люди дивилися пропагандистське телебачення, чекали путіна. Але тепер ситуація змінилася.

Мій чоловік у 2014 році добровольцем пішов воювати. Він отримав поранення, має інвалідність. Та зараз знову дуже хоче йти воювати. Він повертається в Україну у вересні. І я усвідомлюю, що не зможу його втримати. Ми постійно про це розмовляємо, тому я вже себе налаштувала, що буде саме так. Я розумію, що деякі люди просто ховаються, інші не хочуть, деякі бояться. Але чоловік сказав, що піде на війну, бо не може по-іншому.

Візьмімо навіть наших друзів з кола спілкування чоловіка. Не дуже багато було раніше таких, які хотіли і йшли на фронт, щось розуміли. У нас же вся квартира прапорами обвішана, маємо багато патріотичної літератури. Він навернув мене до цього. Для мене це було так боляче, як для нього.

Радимо ознайомитися Гірше, ніж у фільмах про апокаліпсис: чутлива історія переселенки з Харкова, що втратила бізнес

Щодо міста, то зараз ситуація змінилася. Люди стали більш патріотичними. Хто як може, так долучається до війни. Хтось волонтерить, інші пішли на фронт.

Вже на Тернопільщині жінка прихистила кицю з кошенятами / Фото з архіву Олени 

Плани повернутися додому та перші дії після перемоги

Як щодо вас, чи плануєте повертатися у Миколаїв?

Маємо надію, що повернемося, і будемо відновлювати наше місто. Ми дуже сумуємо. Я поїду наприкінці вересня додому, але не знаю наскільки – чи з усіма речами і назавжди, чи просто на тиждень. Адже не хочу, щоб дитина бачила й чула все те, що зараз відбувається у Миколаєві.

У Чорткові натомість дуже спокійно і затишно. Повернення зараз буде для дитини великим стресом.

Я сподіваюся, що коли визволять Херсон, то буде легше і можна буде повертатися. Зараз саме за Херсон переживаю, бо він розташований поряд. Поки що впевненості і однозначності немає, не можу точно сказати, що тоді й тоді я повернуся у Миколаїв.

Зараз багато людей, попри ризик для їхнього життя, залишаються у небезпечних місцях. Що можете сказати тим, хто боїться покидати рідні домівки й евакуйовуватися?

Я порадила б, щоб люди піклувалися про своє життя, своїх дітей, онуків і виїжджали. Щоб діти не бачили цього. І ще потрібно розуміти, що виїздом із небезпечних місць ми допомагаємо нашій армії. У мене є дуже багато знайомих хлопців, які постійно закликають: "люди, виїжджайте з Миколаєва, Херсона, бо нам буде легше відстояти свої землі". Бо наші військові переживають, розуміють, що у містах і селах залишилося мирне населення, тому не можуть обстріляти позиції росіян і визволити населені пункти дуже швидко.

Щоб люди не хвилювалися, що залишають вдома все. Я розумію їх, бо теж залишила свій будинок. Я переживаю. Але водночас усвідомлюю, що зі собою всього не забереш. Тому, приймаючи рішення евакуюватися, треба думати про майбутнє, про дітей.

Усі ми не сумніваємося, що Україні вдасться прогнати ворога зі своєї землі. Що ви насамперед зробите після перемоги?

Я вірю, що коли повертатимуся додому, вже буде перемога. Я б хотіла зустріти всіх своїх родичів, міцно обійняти їх, провести разом час. А ще хочу працювати, вийти на свою роботу. А також відбудовувати наше місто, допомагати всім, чим можу.

У Миколаєві ні дня не минає без повітряної тривоги. Новини часто рясніють інформацією про обстріли міста й області. Та Миколаїв, як і кожен куточок України, чекає на перемогу. Йому не вистачає людей, які залишили свої домівки, ховаючись від атак росіян. Він чекає усіх. Аби одного дня знову був такий ранок, як колись – без сирен, "прильотів" і втрат, а з усмішками, зі зборами дітей у садочки й школи, улюбленою роботою, розвитком, планами і мирним небом над головою!