СВОЇ. Історії тих, хто поїхав, аби повернутись

Ім'я нашої співрозмовниці ми змінили з міркувань безпеки. Адже в окупованому та розбомбленому Маріуполі у неї залишилися рідні. Історію про життя в лікарні, обстріли, евакуацію та нові мрії – читайте в проєкті 24 каналу СВОЇ.

Актуально 24 канал збирає історії українців, які втратили дім через війну, але знайшли його знову

Мирослава все своє життя прожила в Маріуполі. Там вона закінчила школу, університет, влаштувалася на роботу, яка стала улюбленою, вийшла заміж та народила дитину. Жінка називає Маріуполь місцем, де вона була щасливою. Там було все – рівні дороги, море, парки, хороша медицина. Головне – це рідний дім та люди. російська армія позбавила маріупольців та тисяч інших українців усього цього. Тому вони були змушені шукати нову домівку.


Квітучий Маріуполь до повномасштабної війни / Фото Аліни Комарової


Життя в Маріуполі до 24 лютого 2022 року / Фото Укрінформу

Як для вас розпочалася війна 24 лютого?

Всю Україну бомбили з 5 години ранку, а в нас це почалося ще о 2 ночі. Ми жили в Маріуполі на Лівому березі, від нашої квартири до лінії розмежування орієнтовно 40 кілометрів, тому до звуків обстрілів ми вже звикли. Спершу не надали цьому особливої уваги. Прокинулися, звичайно, але подумали, що все, як завжди.

Десь близько 5 години ранку чоловік поїхав на роботу. Дорогою він вже побачив, як снаряд прилетів у будинок. Його автомобіль накрило вибуховою хвилею. Тоді все й почалося. У всіх чатах почали писати, вчителі казали, щоб дітей в школу не вели. О 10 годині снаряд влучив у сусідній будинок. У нас почалася паніка, ми з донькою були самі вдома. Чоловік не знав, коли повернеться з роботи. Він працював кухарем на заводі Ілліча (Маріупольський металургійний комбінат – 24 канал) й керівництво вирішило готувати їжу для військових та розвести її на блокпости.

Це було дуже моторошно та довго. Звуки ставали все голоснішими та ближчими. Виглядаєш у вікно – там десь стовп диму, ще десь. Подруга покликала до себе в інший район, бо там було спокійніше. Ми покидали в сумку білизну, шкарпетки, якусь їжу. Думали, що посидимо, переночуємо і вернемося додому. Ми заспокоювали себе, що 2 – 3 дні і все нормалізується,
– розповіла Мирослава.

Однак новини про обстріли Києва та інших міст говорили про інше – почалася повномасштабна війна. Вірити у це Мирослава не хотіла. Коли жінка прийшла на роботу в лікарню, то там вже почала жити сім'я лікарів. Мирослава вирішила також перебратися з чоловіком і донькою у відділення. Адже транспорт не курсував і добратися з одного району міста в інший не було чим.

Як тоді працювала лікарня в місті? Чи одразу був наплив постраждалих?

На початку березня вже багато співробітників почали жити родинами у лікарні. Я спеціалізуюся в офтальмології, тому надавала допомогу людям, які зазнали осколкових поранень очей. До нас переважно приходили цивільні, військових возили в інші медзаклади.

Іноді людей приносили на руках, привозили на тачках. Деколи військові на своїх машинах цивільних привозили. Ми вже знали, що за годину після нових обстрілів у нас будуть постраждалі.

2 чи 3 березня в лікарні зникло світло, а через кілька днів снаряд влучив у газову трубу. Генератори вмикали лише для серйозних операцій, в усіх інших випадках обходилися денним світлом. Хіба у відділенні гемодіалізу світло завжди було. Їжу ми почали готувати на вогні. Кожного ранку на подвір'ї лікарні палили велике вогнище. Воду нам привозили рятувальники. Загалом на початку березня було ще спокійно.

Крім основної роботи, я завжди шукала собі якийсь рух. Сидіти без діла було нестерпно. Усі хотіли себе чимось зайняти. Коли ставало темно, ми з дітьми грали в карти. Велика радість, що дитина їх прихопила, коли ми з дому йшли. З нами була вчителька математики, то вона дітям приклади придумувала. Вчила їх.

Якщо зупинялася, переставала щось робити, то ставало нестерпно. Всі емоції, страх, паніка, безвихідь – одразу нахлинули. Ми з колегою весь час були на заспокійливих, але й вони вже не допомагали. В якийсь момент були думки напитися спирту, щоб забутись,
– пригадала Мирослава.

Коли ситуація почала погіршуватися?

З 10-х чисел березня. Снаряди вже почали прилітати у лікарню. То розбомбили операційний блок у хірургії, то інфекційне відділення. Ранок починався з того, що ти намагаєшся кудись розселити пацієнтів.

Активні бойові дії наближалися. Відповідно почали менше привозити продукти, бо мости розбили. До того ми ще мали запаси, адже хтось взяв з собою їжу з дому, дещо привозили. Далі довелося виживати на тому, що було.


Наслідки російських обстрілів Маріуполя / Фото AP

Чи знали ви, що відбувається в інших районах міста? Загалом про ситуацію в Україні?

Ні, ми жили в повній ізоляції. Про новини з інших районів дізнавалися від людей. Але самі розумієте, яка це інформація була. Хтось щось недочув, перекрутив і так далі. Тому ми просто намагалися виживати й робити свою роботу.

Мирослава пригадала страшну історію, від якої виникають мурахи. 8 березня у лікарню прийшли 8-річна дівчинка, матір та бабуся. У них були жахливі травми – опіки очей, рук, ніг. Тоді постраждалі розповіли, що їхня сім'я була набагато більшою – 13 людей. Але російський снаряд, який влучив у будинок, забрав життя 10 родичів. За кілька днів від травм померла й бабуся. Тож з великої родини залишилося лише двоє членів.

Як виглядав ваш побут у лікарні?

У нас в лікарні відбувалася якась ротація людей. Одні приходили, інші йшли. Люди, які втратили житло, лишалися жити у відділені. Іноді після обстрілів прибігали фактично голі й босі – в піжамах та шкарпетках. Ми всі один одному помагали, ділилися одягом, їжею. Люди з сусідніх будинків приносили молоко, бо в підвалі лікарні жили матері з немовлятами. Військові привозили памперси й дитяче харчування.

Ми роздавали людям ліки, адже було багато інсулінозалежних, сердечників. Усі вони приходили до нас.

До речі, я нарешті познайомилася з усіма працівниками. Раніше ж ми просто віталися на роботі, а після 24-го стали величезною родиною.

Ми з чоловіком та дитиною переважно ночували у палаті. Поставили на вікна матраци, щоб скло на нас не полетіло. Але коли обстріли вже наблизилися, то стало страшно. Ми спали в коридорі. Холод був просто псячий. Добре, що це лікарня й були ковдри та подушки. Ми тягли на себе геть усе, щоб зігрітися. З самого ранку прокидалися, брали чайник і йшли до вогнища.

До теми "Вставай, війна почалася": жителька Маріуполя розповіла про жахи у блокадному місті

У підвалі також ночували?

І в підвалі теж лишалися. Там кожен собі облаштував нічліг. Люди прали одяг, сушили його, готували щось поїсти. Словом, займалися побутовими справами, але в сирому й холодному підвалі.

Було таке, що снаряди падали дуже близько біля вас?

Коли я йшла в інше відділення, то не знала, чи взагалі дійду. Просто бігла на свій страх та ризик. Було дуже страшно. Якось ми з чоловіком і ще двома людьми пішли по воду. Від лікарні йти було десь хвилин 20. Ми весь час чули обстріли здалеку, але, коли нам лишалося всього 5 хвилин до відділення, снаряди вже посипалися на нас. А ми з величезними пляшками, відрами... Лишити їх не могли, бо на воду чекали люди.

Ми знайшли укриття на зупинці електрички й сховалися там. Я згадала всі молитви, які знала. Ми сиділи й сиділи, а звуки ставали все голоснішими,
– розповіла Мирослава.

Жінка запропонувала бігти. Адже розуміла, що залишатися під обстрілом більше не можна. Після того, під час кожної вилазки Мирослава говорила подрузі, щоб та подбала про її доньку, адже невідомо, чи пощастить цього разу.

А вона мені каже: "Дурочка, що ти таке говориш". Але я ж розуміла, що не знаю, що буде далі. Віддавали вже один одному своїх дітей. Розуміли, якщо щось станеться, то це вже буде твоя дитина, яку ти не лишиш,
– пояснила жінка.

Як було з їжею? Ви казали, що продукти перестали привозити. Що ви їли?

Ми не голодували, але максимально намагалися розтягнути запаси, бо знали, що нових вже не буде. Їли кашу на сніданок, обід та вечерю. М'ясо брали раз на 2 – 3 дні. Я свою частину ковбаси віддавала нашому коту Максіку. Він бідолашний голодував, бо ж не міг їсти кашу, а котячого корму не було.

Якось завідувач привіз нам банку меду, то ми її за 2 дні з'їли. І до чаю додавали, і ложками їли. А так, то сухарі сушили, супи якісь варили. Пакетики чаю по кілька разів використовували й ділилися ними.

Мене діти дуже здивували, бо їм все було дуже смачне. Казали, що такої манки, а вона була зварена на воді, ніколи в житті не їли. Син моєї подруги навіть просив, щоб та запитала рецепт макаронів в мого чоловіка, бо так йому вже засмакували. Добре, що діти змогли якось абстрагувалися, але вони все розуміли. Серед ночі прокидалися в штукатурці, яка обвалювалася через обстріли.

Чи хтось з ваших рідних загинув через війну?

Так, я втратила 85-річну бабцю. У її будинок прилетів снаряд, а через 2 дні квартира загорілася. Бабуся так і залишилися під завалами...

Чи були ви в себе на квартирі?

Востаннє ми їздили на Лівий берег на початку березня. У цьому районі лишився свекор, ми хотіли забрати його до себе. Ще здалеку побачили, що там все у диму, будинків навіть не було видно. На під'їзді до Лівого берега були наші військові. Вони дуже здивувалися, коли побачили, куди ми прямуємо. Але на наш страх та ризик впустили, бо розуміли, що причина серйозна.

Коли приїхали, там творився жах. Парк "Веселка", ЦНАП, Льодова арена, будинки, машини – все було знищене. Я не впізнала рідний район. Обстріли з окупованих територій не припинялися взагалі. Тоді ми забрали якісь речі з квартири і востаннє в ній були.

Не знаєте, чи стоїть вона ще?

У будинку була пожежа. Люди розповіли, що у нас згоріла ванна, туалет та кухня. Спальні дуже задимлені, всі в попелі. До речі, російські солдати там теж побували. Сказали, що вилучили "заборонені предмети".

Ми з чоловіком сміялися й плакали. Які заборонені речі в моїй квартирі були? Прапор України?
– зазначила Мирослава.

Квартиру сім'ї перерили повністю. Що шукали окупанти – Мирослава не знає. Припускає, що справа була в українській символіці, яку російські солдати нахабно назвали "забороненою". З пустими руками загарбники не вийшли – прихопили з собою речі родини.


Такий вигляд мають домівки маріупольців після приходу "рускава міра" / Фото AP

Вдалося забрати свекра до себе?

Чоловік кликав тата, щоб нам було спокійніше. А він ні й все. Я розумію, це старша людина, вже 70 років. Йому було важко залишити свій дім, в якому прожив все життя. Ми його так і не вмовили. Це при тому, що жилося йому складно. Вони в будинку зливали воду з батарей, жили своєю маленькою родиною у дворах. Сиділи між поверхами, їли там. Все гуртом робили.

А яке зараз життя в окупованому Маріуполі? Що свекор розповідає і чи вдається взагалі спілкуватись?

У деякі будинки частково подали світло й воду. Але квартири горять. Чи то окупанти завелику напругу дають, чи що. Не знаю. По вулиці тече вода, бо всі комунікації розбиті. Сміття ніхто не забирає. Ціни просто космос. Там вже так звана сепаратистська "ДНР". Вони роздають пенсії, годують обіцянками, що побудують Маріуполь кращий, ніж він був. А куди тепер вже "краще"?

Ми далі просимо тата поїхати. Кажемо, що вернемося по нього, а він на відріз відмовляється. Мене душа болить, що він там. Те, що показують російські ЗМІ про "хороше життя" в місті – це абсолютна брехня.

Але дехто дуже задоволений. Мені важко це зрозуміти. Як можна бути задоволеним?

Все ж було. Ми жили в Маріуполі дуже добре. У магазинах все було, люди їздили на відпочинки. Місто жило. А тепер… Що там може бути хорошого? Людям на голови бомби кидали, а потім дали кусок хліба й вони радіють,
– наголосила Мирослава.

Коли ви зрозуміли, що сенсу лишатися вже немає й вирішили їхати з Маріуполя?

Деякі працівники почали виїжджати 16 березня. Головний лікар сказав, щоб усі їхали, якщо мають можливість. Але чоловік не хотів евакуюватися. Ми жили з надією на те, що ось-ось все закінчиться, ми переможемо, ворога виб'ють. Дуже важко змиритися з думкою, що вже все. У мене почалися істерики. Я думала, що ми рано чи пізно помремо з голоду, або на нас впаде снаряд.

Остання крапля була, коли до нас у відділення попросилися люди, які лишилися без дому, а потім біля їхньої палати прилетів снаряд. Вони дивом лишилися живі, а я просто не знала, що робити.

17 березня зранку колега сказала, що їде. Ми тоді кілька хвилин стояли й не знали, що робити. Це при тому, що автомобіль був непошкоджений й з бензином, якого мало б вистачити. Все ж ми вирішили їхати світ за очі, лиш би втекти,
– пригадала жінка.

Мирослава зізналася, що ставало все страшніше. Адже бої з кожним днем наближалися, а обстріли й вибухи ставали все голоснішими. Пів міста перебувало в окупації. Тоді ж у лікарню Мирослави привезли людей, які постраждали від обстрілу Драмтеатру. Така жорстокість російської армії лиш переконала родину, що лишатися більше не можна.

Ви їхали своїм автомобілем?

Так. Я, чоловік, дитина й кіт. Але в цей день багато людей виїжджали. Ми були як та гусениця з автівок.

Яким було місто, коли ви виїхали з лікарні? Ви ж до того не були в інших районах, не знали, що там відбувається.

Те, що ми побачили, важко описати. Трупи валялися на вулицях, деякі були прикриті ганчірками. На асфальті утворилися величезні вирви від обстрілів. Усюди валялися розірвані дроти трамваїв та тролейбусів, машини були розбиті, будинки – погоріли.

Я могла це уявити, але не настільки. Як таке можна було зробити за 2 тижні? Це неможливо передати,
– обурилася Мирослава.


росіяни обстрілювали маріупольців з дітьми / Фото Інни Лапіної


На вулицях Маріуполя лежало багато загиблих / Фото Інни Лапіної

Що відбувалося на російських блокпостах? Як ви їх пройшли?

Вони ставилися до нас, як до бидла. Перевіряли телефони, валізу, автомобіль. А ми сиділи, ніби води в рот набрали, бо розуміли, що будь-яке слово можуть використати проти нас. Заспокоювали себе, що ще трошки й будемо в Україні, а тоді вже можна буде говорити.

18-річного сина моєї подруги розділи майже до гола. Перевіряли, чи має він татуювання. Ставили провокативні запитання.

Куди ви поїхали?

Найперше ми прибули у Запоріжжя. У супермаркеті брали все, що бачили. Я не можу сказати, що у лікарні ми голодували, але просто дуже кортіло взяти все, що хочеш.

З тієї радості родина нагребла води, хліба, цукерок, печива, кави, чаю. Найбільше маріупольцям хотілося солодощів. Сім'я просто прагнула відчути нормальне життя, коли можна їсти й не економити.

Уже коли почали це вантажити в машину, то подумали, а нащо ми це брали? Але все було таким смачним, як ніколи в житті.

Ви залишилися у Запоріжжі?

Ми поїхали у Дніпро до знайомих. Залишилися у їхній квартирі на 3 дні, щоб трошки відійти й подумати, що робити далі. Я ніяк не могла усвідомити, що ми нарешті звідти вирвалися. Що не буде ніякого вогнища, від якого смердів вже не лише одяг, а й шкіра. У лікарні ми чистили зуби, мили обличчя й інтимні органи горнятком води. Коли в Дніпрі з душу йшла вода в великій кількості – це було прекрасне відчуття.

Через російську армію звичайні буденні речі стали для Мирослави величезним щастям. Вона з такою радістю пригадала цей перший душ та нормальну їжу. Однак повернувшись у відносну безпеку страх нікуди не дівся. Жінка й далі лякається, коли лунають сирени.

Після 3 днів у Дніпрі куди вирушили далі? Чи були у вас якісь родичі в інших містах?

Ні, нікого не було. Чоловік запропонував поїхати на Захід України і ми обрали Яремче на Прикарпатті. Це було як незапланована відпустка. Ми просто сіли й поїхали кудись.

Після 2 тижнів в Яремче вирішили поїхати до Києва. Адже там більше можливостей для роботи.

Як вам вдалося облаштувати нове життя? Чи допомагали люди? Ви ж виїхали по суті з нічим.

У Києві ми вже орендували квартиру, оформили статус ВПО, записали дитину в школу. На роботу мене дуже швидко взяли. Зараз я працюю у Київській клінічній лікарні. Коли прийшла у відділ кадрів, то в людей волосся дибки стало, як почули, що я з Маріуполя. Вони не могли зрозуміти, як нам вдалося вибратися.

Відділення хороше, працівники хороші. Це брехня, коли кажуть, що російськомовних ненавидять. Навіть в Яремче до нас не було упередженого ставлення. Ніхто мене не ображав, не казав переходити на українську. Люди ставилися зі співчуттям та розумінням. Всі хотіли допомогти, приносили їжу та одяг,
– пригадала Мирослава.

До речі, зараз жінка вчить українську і старається нею говорити. Іноді помиляється, але це зовсім неважливо. Головне – почати.

Коли в Києві в магазині з одягом сказала, що приїхала з Маріуполя, мені одразу знижку запропонувати. Дівчата з роботи приносили картоплю. Але для мене це дуже незручно. Я здорова людина, яка раніше мала все, а тепер приймаю чиюсь допомогу.

Я вражена тим, як щиро всі хочуть допомоги.

Мирослава з величезним захопленням розповідала про довоєнний Маріуполь. Життя родини до 24 лютого було чудовим, тому зараз важко звикнути до нового.

У нас було все. У лікарні, де я працювала, була надсучасна техніка. А тепер це просто вивезли в Донецьк. Назвали "спонсорською допомогою". Ну, ви що це купували? Просто вкрали. Про яке звільнення можна говорити? Вони принесли людям смерть, розруху, голод та бідність. Це просто знищення,
– наголосила жінка.


росіяни зруйнували життя мільйонів українців / Фото AP

Мирослава розповіла, що зараз у неї немає планів. Все її життя помістилося в маленьку машину і 2 валізи.

Що ви порадите людям, які бояться виїжджати з міст, де тривають бойові дії?

Треба їхати. Люди не розуміють, що є можливість жити в комфорті – помитися, сходити в туалет, одягти чистий одяг. Якщо є можливість – виїжджайте. Там цивілізації вже не буде.

І наостанок – що зробите після перемоги?

Нап'юся (щиро розсміялася Мирослава). Потім, як відкриють аеропорти, полетимо на море. Ми ж з друзями планували відпочинок на квітень. Вже навіть відпустки почали зіставляти. Ось так будували плани і не могли й подумали, що почнеться повномасштабна війна.

Я, до речі, так хочу на наше море в Маріуполь. Раніше його не цінували. Раз в два тижні їздили лиш ноги помочили, бо брудно. А тепер так хочеться, сумую за ним. Хочу навіть з медузами поплавати. Сподіваюся, що до кінця року це закінчиться. Адже добро завжди перемагає зло. Невідомо лише, які жертви будуть.

Мирослава зізналася, що дуже хоче в свій Маріуполь, той який був до 24 лютого. Вона боїться, що вже ніколи не покладе квіти на могилу матері й свекрухи.

Усі спогади лишилися там, квартира, на яку ти заробляв, робота, яку любив, люди, з якими дружив і сварився,
– сказала жінка.

При цьому Мирослава не виключає варіант, що після деокупації може залишитися у Києві. Адже зараз сім'я облаштовує своє нове життя, а в рідному Маріуполі квартири у них вже немає.

Таких історій, як Мирослави, на жаль, тисячі. Багато українців втратили все і зараз облаштовуються заново у нових містах. "Будують" новий дім і нове життя. У цьому їм допомагають інші українці, які діляться усім, що мають. Адже всі ми – єдині, свої.