До війни були готові, хоч і не вірили в неї, – історія Олександра про евакуацію з Харкова

У межах проєкту СВОЇ 24 канал розповідає історію Олександра. Чоловік мріє повернутися додому в Харків, але приглушує сум волонтерством у Гуманітарному штабі Копичинців й допомогою іншим українцям, що постраждали від війни.

До теми Було байдуже, куди поїде потяг, – харків'янка Ксенія про переїзд у Львів і перехід на українську

Олександр чекає в одному з освітніх закладів Копичинців. Тепер тут Гуманітарний штаб. Чоловік веде до кімнати, де сидить керівництво. Скромно каже, що він лише допомагає усім цим чудовим людям. Крім Олександра, тут працюють й інші українці, які рятувалися від війни. Їх називають коротко – ВПО.

"Якщо брати громаду в Копичинцях, то ВПО більше, ніж тисячу. Було приблизно 1400. Але кияни, сумчани поїхали додому", – каже керівник та засновник штабу Арсен.

"Хоч він і місцевий, але теж ВПО", – зазначив Олександр.

"Ну, я тут народився, але жив в Ірпені", – каже Арсен.

Копичинці / Фото 24 каналу

Ми з Олександром йдемо коридором до однієї з кімнат, де колись вчилися діти. На стінах яскраві малюнки. У класі безліч коробок та пакунків. Олександр каже, що тепер тут так скрізь. Він знаходить два вільні стільці.

Валізи були зібрані, авто – заправлене: родина готувалася до нападу

Розкажіть про себе – звідки ви, чим займалися до повномасштабної війни?

Взагалі я сам з Луганської області. Народився і зростав у місті Попасна. Потім навчався у Рубіжному. Війна для мене, рідних, батьків почалася ще у 2014 році. Проте я приблизно у 2012 році переїхав у Харків. Моєю останньою роботою було будівництво сонячних електростанцій. За освітою я технік-електрик, тому, можна сказати, працював за спеціальністю. Ще був активістом – боровся з поборами в освіті.

Як ви відчували цю війну з 2014? Чи якось все це у вас всередині притихло, забулося?

Знаєте, так, притихло. Десь за 3 роки до масштабної війни у Попасній було повне затишшя. Ракети не падали й все пішло своєю течією. Люди жили далі.

Навіть волонтери та благодійні фонди зі Швейцарії та Нідерландів допомагали відновлювати місто. Хоча минуле вже точно було не повернути, з початком війни у місті втратилась залізнична розв'язка для п'яти напрямків. Проте люди жили, раділи. Навіть якщо взяти сім'ю мого брата з Попасної, то він працював і з доходами ставало все краще.

Цьогоріч ви готувалися до війни? Відчували, що вона близько?

Ми були готові, наша сім'я. І компанія, де я працював, теж готувалася вже за місяць до. Валізи були зібрані. Автомобіль був заправлений. Щоразу, навіть коли трішки поїздив, заправляв знову. Готувалися, хоч не вірили в це. Родині не казали, але самі мовчки збиралися. Діти думали, що ми поїдемо на якийсь відпочинок. У мене двоє синів. Їм дев'ять і шість років.

Вже про це й забув, а дружина нагадала, що 24 лютого я перший розбудив її й сказав, що почалася війна. Почув вибухи й сирену. Ми одразу побігли хліб шукати. Вдома мали якісь звичайні продукти, але запаси не надто великі. У підприємства, де я працюю, був готовий підвал. Звісно, там незручно, сирість, так як і у всіх підвалах. Ми там протримались тиждень. А потім почули, що над підприємством щось летить і за 5 секунд падає.

Тиждень життя у підвалі – панікували більше не діти, а дорослі

Яким був цей тиждень у підвалі? Як поводилися і реагували діти?

Ми дітям, звісно, казали про ракети й війну, але вдавалось їх відволікати завдяки мультикам і планшетам. Дорослий син розумів, що війна, але ми намагалися не показувати йому всіх тих жахіть у Харкові чи десь інакше в Україні. Хотілося зберегти їхню психіку. Хоча є ж інтернет. Один з однокласників надіслав відео, де в нього дірка в будинку. Сини знають, що триває війна й гинуть люди, але якісь більш-менш спокійні. Вони поки можуть усміхатися.

Ви готували їсти у цьому підвалі?

Ми взяли у підвал мультиварку і там й готували. Їжі багато не взяли, думали, що це ненадовго. Магазини не працювали. Добре, що на підприємстві була їдальня. Нам дали дозвіл дістати звідти продукти – макарони, каші, тушонки, м'ясо. Отак ми й жили постійно. Було холодно, похмуро. Дітей нікуди не пускали.

Вони не панікували?

Ні. Більше дорослі панікували.

Олександр на фоні гуманітарного штабу / Фото 24 каналу

Там була тільки ваша сім'я?

Ще сім'я директора. Вони виїхали на день раніше, поверталася до свого дому в центрі. Ми хотіли залишатися, чекали, коли все закінчиться. Підприємство розташоване на околиці, там спокійніше. Коли вже над нами пролетіло, точно вирішили їхати. Нас, сюди в Копичинці, кликали й раніше. Тут родичі зі сторони дружини. Далекі родичі, але все ж. Вони тут зараз не живуть, поїхали за кордон.

А ваш будинок у Харкові вцілів?

Мій дім у Харкові на вулиці Одеській. Там більш-менш було тихо, хоча кілька разів падало. Оце ще нещодавно від будинку впало за приблизно 150 метрів, але все вціліло.

Це приватний дім. Неподалік, за 800 метрів від нього, була школа. Її знищили ще в березні. Тоді було страшно. Деякі мої сусіди залишилися, ми їх просили глянути за домом. Вони не виїжджають. Не знаю, може, не мають куди чи не хочуть дім кидати. У сусіда й батьки там в хаті. Майже в усіх таке трапляється, що батьки тримають.

Як ви виїжджали з міста?

У нас багато чого залишилося. Простіше перелічити, що взяли. Є надія, що все вціліє. Просто все ж неможливо взяти. Нас їхало четверо дорослих і двоє дітей. Брали лише необхідне. Тут нам вже всім допомогли.

4 березня вранці виїхали й 7 ввечері вже були тут. Чотири дні, але з зупинками. У Дніпрі зупинилися у знайомих, потім в Олександрії у садочку, у Вінниці в домі молитви у волонтерів, й потім доїхали вже сюди.

Містечко дуже гарне. Я цьогоріч вперше сюди потрапив. Коли ми приїхали, тут вже активно працював гуманітарний штаб. Нам допомогли, дали речі. Навіть допомогли речами нашому кумові, який залишився в Харківській області з двома дітьми.

У коридорі гуманітарного штабу плетуть сітки / Фото 24 каналу

Тут у вас приватний дім?

Ні, квартира. Трикімнатна. У нас навіть вибір був – трикімнатна чи двокімнатна. Але нас дуже багато. Якщо порівняти з іншими переселенцями, то нам дуже пощастило.

А інших селять у школах тут?

Так, і ще в дитячому садочку. Також багатьом людям давали окреме житло. Дуже багато людей, які, наприклад, були з Києва, повиїжджали. Ми з дружиною вирішили, що будемо тут до кінця наступного навчального року.

У 2014 році в будинку жили 18 чи 19 людей з Попасної

А у вас хтось залишився з рідних в Харкові?

Нікого. Батьків ми забрали. Вони з нами в Копичинцях. Дружини батьки з Полтавщини, а мої – з Луганщини.

Вони у 2014 переїхали з Попасної?

Так. Я їх тоді забрав і 8 років вони з нами всюди колесують.

А дім у Попасній?

Його вже немає. У тій квартирі племінниця потім жила. Виїжджали вони десь у березні, але бомби доганяли.

А скільки вашим батькам років?

74 мамі буде й батькові 76. Я волонтерив вже з 2014 року. Тоді в нашому будинку жило 14 людей. З моєю сім'єю нас було 18 – 19 людей. А будинок – 80 квадратних метрів. Ми його тільки купили, робили ремонт. Головне – що була тиша, бо Попасна тоді дуже страждала.

А як ви вживалися?

Два місяці ми жили за графіком. Перші два тижні було важко, а потім звикли. Я взагалі така людина, яка звикає до різних умов. Коли, наприклад, ти студент і живеш у різних квартирах. Думаю, мені легше жити, бо я звик бачити в людях світле.

Це було коло родичів – брати, їхні доньки, сини, тещі, невістки. Тобто сказати, що якісь зовсім чужі, то ні. Проте все одно ж важко: різні характери, всі сумують за домом. Ти чуєш майже кожного дня слова: "Хочу додому".

А коли ви востаннє були в Попасній?

На весіллі у племінниці. Це рік або 2 тому. Я взагалі з Попасної виїхав у 16 років. Це місто мого дитинства. Я мав там гарних друзів, закінчив музичну школу у класі труби. Займався там різними видами спорту.

У нас був дуже розвинений гандбол, а останні роки у школі я займався танцями. У нас тоді був дім піонерів, будинок школяра зараз. Цієї будівлі вже нема. Цьогоріч мали святкувати 50 чи 60 років. Повинен був бути ювілей, але залишилась одна стіна від фасаду. Бачив це на фото.

А в Рубіжному, де навчалися?

Торік на зустрічі випускників технікуму – 20 років випуску. До цього у Рубіжному, мабуть, років 15 не був. Всі раділи, ніхто й не думав, що буде війна. Всі були щасливими, бо ми зустрілися за 20 років.

Люди жили, будували. У мене навіть одногрупники там створили підприємство з виготовлення мастила для автомобілів. І от я з 2014 року допомагав знайомим, потім й інші почали звертатися у нашій школі у Харкові, де мій син навчався. Я намагався фінансово допомагати людям. І так у мене й склалося з волонтерством.

Якщо допомагаєш людям, то дуже радісно на душі

Ви сумуєте за домом у Харкові?

Іноді. Але от це також причина, чого я знову почав волонтерити. Мене це відволікає. Роботи основної, по суті, немає, а тут не сиджу в новинах. Спочатку, звісно, переглядав їх, але от цей тиждень взагалі не читав. Мені коротко дружина переказує. Так легше.

Зараз, тижнів два, діти не згадують про дім. Раніше постійно перед сном запитували. Дружина теж сумує, хоча у неї більш-менш почалася робота. Вона працює митним брокером. Може робити це дистанційно. Коронавірус дав нам усім добрий урок.

А як ви потрапили до штабу?

Коли прийшов сюди, то мене зразу не взяли. Тут було і так багато людей, а потім пороз'їжджалися, поїхали додому. Зараз же я офіційний член волонтерського фонду "Навколо".

Все організували Андрій з Арсеном. Вони навчалися в одній школі. Хлопці давно волонтерять, ще з 2014 року. Я в захваті від цих людей. Це приклад для мене. Я завжди намагаюся дотягнутися до людей, тобто я їм не заздрю, а просто захоплююсь ними.

Команда гуманітарного штабу / Фото 24 каналу

Мабуть, хлопці не хотіли брати всіх підряд. Сказали подзвонять, але мені ніхто так і не дзвонив. Потім таке сталося, що мій клієнт з роботи пішов воювати. Надіслав мені список потрібних речей.

Я запитав у штабі, чи зможуть допомогти. Мені все дали, я відправив. Потім показав у штабі фотозвіти. Одразу Андрій подзвонив і покликав. Мабуть, я таки пройшов перевірку. Крім мене, тут постійними волонтерами ВПО є ще Віталій і Руслан. Віталій з Харкова, Руслан – із Запоріжжя. Також нам допомагають люди з міста, коли, наприклад, треба розвантажити багато речей.

А скільки часу ви допомагаєте?

Прийшов сюди на початку травня. Важче було, коли надсилали багато допомоги. Зараз вже менше. Якщо допомагаєш людям, то дуже радісно на душі. Зараз Арсен та Андрій беруть участь у різних проєктах, щоб отримувати допомогу на штаб.

Щодо допомоги військовим, то я намагаюся своїми силами допомагати своїм трьом друзям, які на війні, бо знаю, наскільки їм важко все шукати для місцевих військових. У штабі самі пропонують допомогти. А я працюю ще й у своєму напрямку, тобто шукаю сонячні панелі, зарядні пристрої для армії.

"2 роки тому почав переходити на українську мову, це було щось всередині"

Чи вам подобається співжиття з мешканцями Копичинців?

Коли ми приїхали, то сусіди приносили навіть харчі. Я їм кажу: "Та не треба, коли буде щось потрібно, то я скажу". Хоча я така людина, що за допомогою рідкого звертаюсь. Може я в комусь і помиляюся, але саме ставлення людей дуже хороше. Але ж вони також повинні ставити правила.

Наприклад, я тут розмовляю лише українською. Взагалі 2 роки тому в Харкові почав сам переходити на українську. У Харкові це дуже важко, тому що взагалі, мабуть, 90% спілкування саме російською. Люди по-різному ставляться. Є багато тих, хто підтримував.

А чому ви почали переходити?

Мені просто захотілося. Це щось всередині. Дітям моїм, звісно, важче. Старший зараз 50 – 60% відсотків слів вже каже українською, а молодший 6-річний так російською шпарить, але попри це все одно приходить і каже: "Тату, можна тебе запитати?". Тобто він несвідомо починає переходити.

У дитинстві отримав протиотруту "Кобзарем" від руского міра

Як ви практикувалися в Харкові? Чи важко було психологічно?

Так, це важко.

Але у вас гарна українська.

Я роблю ще багато помилок. Пригадую, що мама дуже часто нагадувала про мою першу книжку – "Кобзар". Я був малий, ходив до сусіда з цим "Кобзарем" і читав.

Це в Попасній?

Так. Взагалі моя мама там до сьомого класу навчалась в українській школі. Потім була русифікація і советский союз. Мама розповідала, що їй навіть оцінки знижували, бо вона замість "курица" казала "курка". Або ж казала замість "сіра" – "сірка". І теж з хімії ставили 3. Це якраз були 50-ті – 60-ті роки.

Ваші батьки на Луганщині з дитинства були українськомовними?

Мама так. Вона народилася у селі Вікторівка на Луганщині. У батька рід тягнувся з Росії. Українську мову на Сході дуже затиснули. Був советский союз, а потім залишилася така звичка у людей. Думаю, "Кобзар" у 6 років через 32 роки мені нагадався.

Ви отримали тоді таку протиотруту від русского міра.

Так. Таки протиотруту.

А ви знаєте про долю батьків, наприклад, мами?

Моя бабуся була в Німеччині остарбайтеркою. Вона потім повернулася на батьківщину. Особливо не хотіла розповідати, їй було дуже важко про це говорити. Можливо, зараз би вона більше розказала, але добре, що вона цього всього не бачить – ні 2014 року, ні 2022-го. Вона померла років 16 тому. Похована в Попасній.

"Нам тут дуже подобається, тому в Харків не плануємо поки"

А ви почуваєтесь безпечно? У Копичинцях є сирени?

Є. Я живу на околиці, то я її не чую, але у мене стоїть на телефоні додаток. Можливо, це й погано, але ми не ховаємось в укриття. В Харкові, якби залишилися, то точно ховалися б, тому що там ті вибухи хаотичні.

Думаю, на почуття безпеки ще впливає, що тут дуже гарні люди. Ми вже майже як місцеві. Люди знають дітей моїх.

Ваші діти навчаються онлайн?

Старший син закінчив третій клас онлайн. Він надалі навчається онлайн зі своєю вчителькою, щоб закінчити четвертий. Молодший йтиме у школу. Ми не знаємо, як все має бути. Він у мене дуже розумний, йому 6 років, а він вже читає. Сподіваюсь, що з 1 вересня таки відкриють школу і там буде укриття. Хоча більше переживаю за той час, коли почнеться навчання і дитина буде в школі.

А що ви робили, коли обстріляли Чортків? Це ж дуже близько.

Тоді була гроза. Я сусідові сказав: "Слухай, це так ракети падають. Вперше чую таку грозу". А воно й справді ракети падали. Саме в той день я був у Чорткові з дружиною за кілька годин якраз біля того місця, де прилетіло.

Олександр / Фото 24 каналу

Ви не думали повертатися у Харків?

Не хочемо поки. Плануємо з'їздити взяти трохи речей, котрих не накупуєшся.

Зараз ми постійно в русі. Дружина сказала свої керівниці, в які дні може працювати й водить дітей на різні заняття. Молодший ходить на підготовку до школи. Старшому подобається бісер, він любить різні конструктори. Вже давно хочемо відправити його на тренування з біатлону. Нам тут дуже подобається, бо дітям справді є чим займатися. Якби ми залишилися в Харкові, то не бачили б цього.

Про що ви мрієте зараз?

Мабуть, які всі українці, про закінчення війни. Потім про відбудову України та відпочинок. Хочеться відпочинку. На цей рік ми мали дуже багато планів.