Жертва "дружби народів": історія Сєвєродонецька

Понад 90% житлового фонду міста було пошкоджено або знищено ворогом, з 160 000 людей, що мешкали у Сєвєродонецьку до російського вторгнення, в місті залишилося не більше 8 000.

Читайте також Фальсифікатор історії: де, як і чому набрехав Путін

Фактично після перемоги України Сєвєродонецьк доведеться відбудовувати з нуля. Звісно, за російські гроші, які надійдуть у якості репарацій, та руками російських військовополонених, що перетворяться з окупантів і загарбників на різноробочих, щоб хоч якось спокутувати вину за весь той біль, який вони завдали Україні. Ну, а поки сайт 24 каналу розповідає історію Сєвєродонецька –  міста, якого вже немає, але яке обов'язково відродиться.

Фото 06452.com.ua

Лисхімбуд

Майбутній Сєвєродонецьк виник як робітниче поселення на території, що належала до міста Лисичанськ.

Восени 1933 року на лівому березі річки Сіверський Донець (у 17 столітті тут був так званий "Борівський перевіз", за контроль над яким змагались українські козаки, кримські татари та московити) почали "велике будівництво" так званої Другої п'ятирічки або, як тоді казали, – "ударне будівництво" великого хімічного заводу. Роботи фактично стартували пізніше –  навесні 1934 року.

У 1934 році крім пісків, перекотиполя та прутких ящірок тут нічого не було. Здавалося неймовірним, що згодом тут будуть і завод, і комбінат, і місто, – згадує початок "великого будівництва" його учасниця Євдокія Дуванова.

Поселення отримало відповідну назву –  Лисхімбуд або його російський варіант "Лисхимстрой". Його існування дало краєзнавцям та чиновникам право вважати датою виникнення міста Сєвєродонецька 1934 рік. Тоді 29 квітня були завершені перші тимчасові житлові бараки у так званому кварталі №2 поселення.

До речі, будували майбутнє місто відповідно до передових урбаністичних ідей –  строгими лініями –  вертикалями та горизонталями, перпендикулярами та паралелями –  вони формували номерні квартали, де вже восени 1934 року з'явилися цегляні перші 2-поверхові будинки.

Щоправда, урбаністи не врахували, що крім будинків й адмінспоруд має ще бути й зелень, про дерева банально забули, а тому в перші роки свого існування поселення страждало від натуральних піщаних бурь. Проблему довелося вирішувати в авральному порядку –  все населення міста виходило на суботники, щоб садити дерева та розбивати парки. З тих часів в місті з'явилися тополі, клени та білі акації, а також червона лоза.

Важливо Окупований, але не скорений: історія Лисичанська

У перший рік існування поселення Лисхімбуд його мешканцями були не більше 500 людей. У поселенні не було каналізації, а воду доводилось возити в бочках волами з річки Борової або йти до колодязя, який був за селищем.

Чиновники довго сперечалися –  на якому березі Сіверського Донця будувати "соцмістечко", нарешті у 1937 році проєкт переїхав на лівий берег й тільки в 1939-му його було остаточно ухвалено. Згідно з планом харьківського проєктного інституту "Типроград", нове містечко мало стати соціалістичним раєм для 30 000 його мешканців –  хіміків і будівельників.

Хімкомбінат

Перші мешканці поселення самі не знали, що будували. Не знали про це й урядники. Лише в 1938 році влада визначилась, який самий хімічний комбінат вона бажає та що хоче виробляти.

У тому ж 1938 році поселення Лисхімбуд став офіційним населеним пунктом з власним місцем на мапі України, його відділили від Лисичанська та перетворили на окрему адміністративну одиницю.

Утворити в селищі Лисхімбуд селищну Раду, надавши йому найменування Лисхімбудівська. Включити до складу Лисхімбудівської селищної ради хутора Павлоградський, Бакаї, Ново-Сиротине, сел. Лісова дача та лісові сторожки Агафонова та Горобцова, виключивши їх зі складу Воєводської сільради Рубіжанського району,
–  наказ Президії Верховної Ради УРСР від 26 жовтня 1938 року.

Головним профілем майбутнього заводу мало стати виробництво азотної кислоти та аміачної селітри (нібито для добрив, а насправді –  для продукування компонентів вибухових речовин). СРСР тоді активно готувався до війни (до якої все одно виявився неготовим), а тому потребував якомога більше пороху та вибухівки).

Першу лінію Лисичанського хімкомбінату, в народі – "Лисичанки" –  планували відкрити у третьому кварталі 1941 року.

Подальші амбітні плани перервала Друга світова війна, яка відклала відкриття на 10 років.

Таємниця

Хімкомбінат було добудовано, а насправді – збудовано фактично з нуля – лише в 1951 році. На заводі було встановлено вивезене з Німеччини устаткування, що дозволило перетворити підприємство на багатопрофільний хімічний гігант –  флагман радянського хімпрому. Також тут працювали так само вивезені з Німеччини вчені та інженери-хіміки.

16 лютого 1951 року Лисичанський хімкомбінат офіційно розпочав роботу. Згодом підприємство отримає назву Сєвєродонецький хімкомбінат "Азот" та отримає славу одного з найбільших в Європі виробників мінеральних добрив. Але то буде пізніше.

Цікаво Історія України: що читати, дивитись та слухати

Будували все це німецькі, угорські та навіть японські військовополонені (їх кількість оцінюють в 5500 осіб), зігнані з рідних місць штучним голодом мешканці Західної України та численні "зеки". Жили вони в так званих "таборах" –  за колючим дротом та 5-метровими огорожами. Звісно, під надійною охороною бойовиків Берії з НКВС.

Мінімум до 1953 року –  тобто до смерті Сталіна –  Сєвєродонецьк залишався закритим населеним пунктом, до 1960-го Сєвєродонецька не було на картах УРСР, а хімкомбінат був –  номерним підприємством.

Це породило чутки (або й зовсім не чутки) про те, що комбінат був частиною радянського атомного проєкту по створенню ядерної бомби й займався виробництвом "важкої води". Так чи інакше, правда про це наразі схована у московських архівах.

Назва

Наприкінці 1950 року Лисхімбуд отримав свою сучасну назву –  Сєвєродонецьк. А ще за 8 років –  отримав статус міста.

Назва походить від річки Сіверський Донець. У народі прижився зросійщений варіант "Сєверодонецьк", хоча деякий час використовувався правильний –  Сіверськодонецьк, але він не прижився.

У 2008 році Луганська облрада переназвала місто –   відповідно до українського транскрибованого прочитання російської назви. Так Сєвєродонецьк отримав свою сучасну та дещо кривувату назву.

Насправді це не поодинока проблема, у нас досі існують українські міста з неукраїнськими назвами –  місто Южне ніяк не стане Південним, а Южноукраїнськ –  Південноукраїнськом.

Агломерація

Зв'язків з Лисичанськом Сєвєродонецьк ніколи не втрачав. Разом з сусіднім Рубіжним ці міста склали велику промислову агломерацію. До російського вторгнення у 2022 році вона нараховувала приблизно 400 000 населення, нині від того залишилось приблизно 20 тисяч людей.

Золоті часи Сєвєродонецька припали на 60 –  70-і роки 20 століття. Хімкомбінат був флагманом промисловості не лише в Україні, а й в усій радянській імперії, працювати там було престижно та вигідно.

В місті були збудовані інші заводи та фабрики. Деякі з них займалися високими технологіями – звісно, таємними (у СРСР майже все мало статус "таємно"). Підприємства міста мали тісні контакти з "оборонкою", космічними проєктами та так званим "мирним атомом", який далеко не завжди був мирним. Так, у 1986 році одразу після Чорнобиля – у місті "чомусь" розмістили 28-му окрема бригада радіаційного, хімічного, біологічно захисту.

Були у Сєвєродонецьку й мирні (побічні) проєкти. Наприклад, культову електронну гру "Ну, постривай" або ("Електроніка ІМ-02") виробляли саме у Сєвєродонецьку на місцевому приладобудівному заводі, починаючи з 1984 року. Про те, що ця гра є клоном японської Nintendo EG-26 Egg, тоді ніхто, мабуть, і не здогадувався.

Радянський Союз виявився хиткою та недовговічною конструкцію, економіка СРСР рухнула у 80-і, а разом з нею завалилася у 1991 році вся Радянська імперія.

Хто жив у Сєвєродонецьку

Існує міф, що на Донбасі нібито у більшості живуть росіяни або й зовсім міфічний "народ Донбасу", проте, це не так. Переписи населення чітко вказують, що українці становлять більшість. Це стосується й Сєвєродонецька та Луганщини взагалі.

Навіть сталінський перепис 1939 року, який проводився замість перепису 1937-го, дані якого були оголошені "шкідницькими", а організатори – репресовані (так радянська влада намагалася приховати факт спланованого нею геноциду українців), називає понад 63% мешканців Луганщини українцями.

Подальші радянські переписи фіксують поступове зменшення відсотку українців, проте, тут велику роль відіграє фактор русифікації, а не заміщення населення. Це підтверджують дані переписів 1989 і 2001, коли частка українців раптово зросла з 52% до 58%. 

Перепис 2001 року засвідчив, що у Сєвєродонецьку понад 70% населення становлять українці, майже 27% – росіяни або русифіковані та 3% – представники понад 70 національностей.   

Фірташ і ко

На відміну від Лисичанська, який у 90-і на початку 2000-х фактично втратив свій промисловий потенціал, "Азот" у Сєвєродонецьку вдалося не без проблем, але зберегти –  аміак, селітра та поліетилен буквально "годували" місто та навіть дещо лишалося на спортивні волейбольні звитяги. Завдяки цьому Сєвєродонецьк довгий час залишався такою собі оазою на Луганщині, яка стрімко скочувалася у системну кризу. Проте, не надовго.

Державне управління хімкомбінату не було ефективним –   рік від року показники виробництва падали, цілі цехи й комплекси йшли на консервацію. З 2000-го року завод перебував у процесі банкрутства. Класика того часу –   так Україна штучно втратила чимало своїх активів, натомість чимало "кмітливих" стали мільйонерами.

Коли на горизонті з'явилися іноземні інвестори –  підприємство продали фактично за безцінь –  29,48 мільйона гривень –  американському бізнесмену з українським корінням Алексу Ровту.

У 2004 році компанія Ровта Worldwide Chemical LLC (підрозділ глобального гравця на ринку продажу аміаку IBE Trade) отримала 60% акцій нового ЗАТ. 40% зберегла за собою держава. Це був один з останніх кучмівських "широких жестів".

Після перемоги Помаранчевої революції нова влада одразу ж захотіла повернути "Азот" у свою власність –  вибухнув величезний скандал, дійовими особами якого стали президент Ющенко, прем'єрка Тимошенко, нині покійна розпорядниця Фонду держмайна Семенюк-Самсоненко, бандити, силовики, купа тітушок та ще багато інших персонажів.

Дійшло до того, що завод фактично перебував у осадному становищі, під питанням був візит Ющенка до США, адже влада фактично атакувала американську компанію, яка інвестувала в "Азот" мільйони доларів. Ситуацію вдалося розв'язати за кілька років –  у 2010 Ровт отримав право на купівлю 40% акцій заводу в держави (за 276 мільйонів гривень або 34 мільйони 843 тисячі доларів) та став власником 100% акцій підприємства.

Читайте також Окупанти знищили Сєвєродонецьку ТЕЦ

Вже за рік, у лютому 2011 року йому раптово стало не цікаво вести бізнес в Україні й він продав його олігарху Дмитру Фірташу, який за короткий строк став власником ще й рівенського "Азоту" й "Азоту" черкаського, горлівського "Стіролу", а також профільні активи в Естонії та Таджикистані. Більшість попередніх власників цих підприємств також не хотіли продавати активи, але, схоже, отримали пропозицію, від якої не змогли відмовитись.

Президентом України тоді вже був не Ющенко, а Янукович, а Фірташ –  улюбленим посередником між "Газпромом" і Україною. Так "Азот" став частиною фірташівської Ostchem Group. Нині Фірташ живе під домашнім арештом у Відні, де чекає на екстрадицію до США, а його завод розбомблений росіянами, зараз там пасуться кадировці та інший непотріб.

Росіяни поцілили в цистерну з азотною кислотою у Сєвєродонецьку – дивіться відео:  

 

Внаслідок ворожих обстрілів пошкоджено обидва цехи аміаку 1-А та 1-Б, цех азотної кислоти. Постраждала практично вся інфраструктура підприємства – системи водопостачання та водоочищення, система енергозабезпечення, логістичне та залізничне господарство (пошкоджено залізничне полотно, склад, вузли перевантаження), зруйновано два сховища метанолу, пошкоджено чотири сховища КАС.

"Азот" під обстрілами / Фото Луганська ОДА 

Система електропостачання "Азоту" повністю зруйнована. Руйнування системи очищення стічних вод "Азоту" завдало значних збитків Сєвєродонецьку. До війни підприємство забезпечувало очищення 100% стічних вод міста.

Орки вже розшукують в окупованому місті працівників "Азоту" та запрошують на роботу, розповідають байки, що повернуть хімзавод до життя. Це неможливо! Орки умисно наражають людей на небезпеку. Спроба запустити виробництво з порушенням базових правил безпеки може призвести до жертв та техногенної катастрофи для всього регіону. Масштабні руйнування на заводі не сумісні з його безпечною діяльністю,
– голова Луганської ЦВА Сергій Гайдай розповів про ситуацію на "Азоті". 

Сєпари

У 2004 році Сєвєродонецьк мимоволі став "колискою" сепаратизму. 28 листопада у місті відбувся так званий з'їзд депутатів південного сходу України, на якому пролунала відома фраза нині покійного Євгена Кушнарьова.

И я хочу напомнить горячим головам под оранжевыми знаменами: от Харькова до Киева – 480 километров, а до границы с Россией – 40!, – Євген Кушнарьов пробує шантажувати Київ географією.

Головним учасником "з'їзду" вважався кандидат в президенти двічі судимий Віктор Янукович, а його номінальними організаторами були луганські "князьки" Єфремов і Тихонов. Втім, насправді то була лише масовка, адже весь захід був зрежисований росіянами –  московські політтехнологи привезли до Сєвєродонецька тодішнього мера Москви Лужкова, який в 90-і грав роль головного борця за "руський мір" в Україні. Також там було не продихнути від різних росіян калібром менше.

Скандальна промова Кушнарьова – дивіться відео:

 

 

"З'їзд" фактично висунув Києву ультиматум та пригрозив від'єднанням від України у разі перемоги Віктора Ющенка. Але то були лише слова –  нав'язана російськими "радниками" адженда налякала представників місцевих еліт сходу України, значно більше, ніж Київ, а тому –  поки в столиці намагалися зрозуміти, що відбулося у Сєвєродонецьку, фронда "злилася" сама по собі.

У підсумку "'з'їзд" став "пробою пера", яка показала росіянам, що ставку на місцевих робити не варто й вже за 10 років "сепаратисти" будуть відігравати суто допоміжну роль весільних генералів або витратних матеріалів, а згодом – піддослідних і заручників. 

Гордість Сєвєродонецька у руїнах / Фото Луганська ОДА

За іронією долі, будівля, яка стала "колискою сепаратизму", а насправді була символом міста – сєвєродонецький льодовий палац – була знищена росіянами у ході боїв за місто в червні 2022 року.

Лєнінопад у Сєвєродонецьку, серпень 2014 року:

 

Наші дні

У 2014 році Сєвєродонецьк на кілька місяців опинився в окупації –  тоді місто вдалося врятувати –  у липні бійці ЗСУ, Національної гвардії та добробатів у ході блискавичної спецоперації звільнили місто від росіян та їх проксі.

Сєвєродонецьк отримав протиотруту від "руського міру", а разом з нею –  другий шанс. Місто стало тимчасовою столицею Луганщини.

Читайте також Звільнення Сєвєродонецька 2014: як відбувалося повернення міста

Повномасштабна війна повернулася 24 лютого 2022 року. Усю весну та червень тривали жорстокі бої за Сєвєродонецьк –  місто перетворилося на руїни, стало пусткою та свідком злочинів окупантів.

За кожен з них росіяни відповідатимуть, а Україна помститься, повернеться та відбудує місто.

Росіяни перейменували окупований Сєвєродонецьк – дивіться відео: