Коли ми вилетіли з Азовсталі, вертоліт підбили, – артилерист про секретну евакуацію з Маріуполя

Кожна спецоперація щодо евакуації наших захисників з Маріуполя – героїчна і не має аналогів у світі. Пілоти, розуміючи ризики загинути, летіли у заблоковане місто, яке росіяни нещадно обстрілювали 24 на 7 зі всіх сторін. Попри це, гелікоптерами їм вдалося вивезти з "Азовсталі" десятки бійців.

Важливо Ніхто не думав, що це кінець, – боєць про секретний виліт з "Азовсталі", поранення і важкі бої

Олександр – парамедик, який понад 6 років служить у полку захисників Маріуполя. Тож війна застала його на службі. Наприкінці березня під час пекельних боїв хлопець отримав поранення руки та ніг. Після цього опинився у бункерному шпиталі на "Азовсталі", де вже було багато поранених наших захисників. А згодом його таємно евакуювали у Дніпро, де й прооперували.

Ми зустрілися з Сашею в одному з реабілітаційних центрів, поруч з ним – дружина. Він багато жартує, особливо про своє поранення і момент, коли росіяни підбили евакуаційний гелікоптер. Однак каже, що після лікування повернеться на фронт, до побратимів. Саша мріє жити звичайним цивільним життям, однак поки в країні триває війна, це неможливо.

З міркувань безпеки ми не оприлюднюємо особисту інформацію про Олександра та не показуємо його обличчя.

Історія евакуйованого з "Азовсталі" артилериста Олександра: дивіться відео

На позиції стримували ворожі колони, що пробиралися до Маріуполя: про перші дні війни

У перші дні війни були біля блокпоста на виїзді з Маріуполя  якраз стримувати ворожі колони, які мали пробиратися до Маріуполя, до цього блокпоста.

Як ви потрапили в полк захисників Маріуполя?

Я потрапив у полк, коли мені виповнилося 18 років. Я тоді пішов з дому, нічого не сказав батькам і одразу ж поїхав на КМБ (курс молодого бійця) в Київ.

Я бачив сержантський курс полку, він мене надихнув і я теж дуже сильно захотів стати сержантом. А ще в мене дуже багато друзів і знайомих пішли туди. Тому мені хотілося бути разом з ними.

Коли почалася повномасштабна війна 24 лютого, де ви були і де вас застала ця ніч?

Я, мабуть, як і всі був на базі у Юр'ївці, спав. Мене розбудив друг і сказав: "Вставай, почалося все". Тоді й понеслася вся двіжуха. Ми побігли до КрАЗів, причепили до них знаряддя і поїхали на позиції, точніше поїхали шукати позиції.

До 24 лютого у вас вже тривала підготовка? Ви розуміли, що може бути напад?

Так, у глибині душі я підозрював, що може початися напад, і все до цього вело. Усі новини в ЗМІ, те, що дивишся в інтернеті, воно як снігова куля – накидалося і накидалося. Психологічно я починав розуміти, що ось-ось і вже щось почнеться. Або повинен бути спад якийсь, як це було минулого року, або щось таки має вибухнути. І вийшло так, що ця снігова куля все-таки впала.

Якими були для вас перші дні війни, перші тижні боїв?

Пам'ятаю, у перші дні ми виїхали з бази і шукали позиції для знарядь. Тоді в Маріуполі не було особливо боїв. Усе було відносно тихо. Але люди виїжджали, була дуже велика метушня. Особливо після того, як поприлітало в нашу ППО. Тоді всі цивільні почали метушитися і виїжджати з Маріуполя.

У ці дні ми стали на свою першу позицію – це було біля блокпоста на виїзді. Ми стояли в полі й у нас був дуже відповідальний напрямок. Нам потрібно було якраз стримувати ворожі колони, які мали пробиратися до Маріуполя, до цього блокпоста. Оскільки вони їхали лише по дорогах, відповідно і стріляти доводилося б по дорогах.

Як довго ви були на тій позиції? І чи змогли стримувати там ворога?

Ми були на позиції десь 4 дні, я точно не пам’ятаю, бо у нас йшла дуже активна робота. Поряд з блокпостом ми вирили собі окоп і нам потрібно було постійно вибігати з нього, потім – до знарядь. Вже коли нам говорили про відбій, тоді ми поверталися.

Люди нам дуже допомагали. У перші дні ми відмовлялися від допомоги, говорили, що не потрібно, у нас все є. А потім, коли ми 4-й день стояли у голоді, у холоді, тоді довелося приймати цю допомогу. Хоча, з іншого боку, було таке, що була можливість і нам підвозили ще їжу.

На "Азовталь" перейшли, коли у місті вже йшли найбільш запеклі бої

Коли почалися активні бої вже в самому Маріуполі, у житлових кварталах міста? Як тоді все відбувалося?

Ми виїхали на одну позицію біля заводоуправління, там був суд. Простояли там десь тиждень, і я не знаю чому, але нас не вирахували. До одного певного моменту. Коли нам давали установки, ми виходили, стріляли і заходили назад. Це тривало тиждень. Потім, в один "прекрасний момент", росіяни обстріляли цей суд і він згорів. Разом з нашим КрАЗом, з БК.

Після цього ми переїхали на "Азовсталь". Вже тоді було небезпечно навіть під’їжджати до "Азовсталі" для того, щоб перегрупуватися, поповнити боєзапаси і виїхати назад на позиції. Але ми не встигли перегрупуватися, бо в кут будівлі, де був наш бункер, прилетіла авіабомба і нашу БСку просто прибило великою бетонною плитою.

БСка – це машина?

Це знаряддя старе. Можна сказати, раніше воно було корабельним знаряддям, але потім його поставили на колісний хід, додали станини, і з нього можна стріляти.

Коли ви вже перейшли на "Азовсталь", то ще виходили в бої за територію заводу чи тоді бої вже тривали там?

Виходили на бої за територію. Тоді був такий розгар-розгар, найбільш запеклі бої велись у місті. І в нас ще були снаряди на знаряддя, хлопці стріляли повними зарядами. Хоча вони вже помалу закінчувалися.

Ви сказали про важкі бої в самому місті, про такий розгар. Що було найважчим тоді, які бої і які моменти були найважчими для вас?

Найважче було прийняти ситуацію, коли у нас вже закінчилися снаряди на знаряддя, приходить командир взводу і каже: "Хлопці, треба 6 людей, добровольців, у піхоту на підсилення". Це був такий момент, що треба було пересилити себе. Бо коли ти артилерист і тобі говорять, що потрібно йти в піхоту, то розумієш, що ситуація вже сильно загострюється. Але, як би це дивно не звучало зараз, доводиться брати автомат у руки і йти вже в піхоту.

Побачив, що рука пробита і пальці висять: про поранення і евакуацію на носилках 40 хвилин

А коли ви отримали поранення? За яких умов це сталося?

30 березня. Вранці я прокинувся від того, що нас по боках наших позицій обстрілювали авіабомбами. Ми перемістилися в укриття і чекали, поки минуть обстріли. Але вони не минали.

Я сказав хлопцям: "Хлопці, що ми будемо висиджувати тут, йдемо на позиції, бо нам потрібно ще прикривати своїх товаришів". Вони погодились і ми перемістилися ближче до наших позицій. А тоді я почув, що по ангару справа від нас працює БМП. Потім почув стрілковку, десь поряд падали ВОГи, і я почав переживати, що окупанти можуть зайти до наших хлопців.

До теми Розумів, що лечу у заблокований Маріуполь, – історія пораненого бійця про евакуацію з Азовсталі

І кажу своїм: "Давайте хтось підніметься на спостережний пункт". Оскільки були активні обстріли, ніхто не хотів йти. Я запитую, а вони мовчать. Я такий: "Ну добре, якщо ніхто не хоче, то я піду".

Пішов, піднявся на 17 поверх, це 23-тя позначка була. Може, ви бачили на відео, це такий завод польовий, його показували з безпілотника – там 2 труби стоїть і цей завод. От я піднявся на 23-тю позначку і почав спостерігати. Чув тільки, що працює стрілковка, ВОГи, і все. Почав запитувати у наших сусідніх позицій, звідки і де це працюють. Вони відповіли, що це десь далеко. А я ж чую, що зовсім поруч.

Мене по рації хлопці ще запитали: "Може, тебе змінити вже, ти ж не у свій час вийшов?". А я відповів, що не треба, достою свій час і тоді просто поміняємося змінами. 

Минуло буквально 4 хвилини і я почув звук прильоту, а тоді ще один і ще. Бачу, що в мене рука пробита, в рукавиці пальці висять. Я вирішую спускатися вниз, беру маленький рюкзачок, в якому ми зберігали командирський планшет та ПНБ (прилад нічного бачення). Спускаюся вниз, дуже швидко. Як тільки я спустився, то зрозумів, що в мене ще і ноги пробиті.

Хлопці одразу побачили, що у мене кров розтікається по штанах, і надали мені першу домедичну допомогу.

Потім викликали евакуацію і тягнули мене десь 40 хвилин до пункту евакуації, до машини. Це через те, що у нас там був рельєф місцевості, крутий підйом, і по дорозі все перекопане снарядами.

Побратими весь цей час на носилках вас несли?

Так, я парамедик і в мене був медичний рюкзак, там були носилки. І хлопці кажуть, що якби не ці носилки, мене було б дуже важко витягнути. Це було б точно не 40 хвилин, а може й 1,5 години.

Але це ж небезпечно було нести вас весь цей час територією міста, хіба ні?

Там йшли активні обстріли нашої території, але близько до нас нічого не падало. Вони стріляли кудись в інший бік, а нас не бачили.

Потім за мною приїхала машина, на ній був мій друг. І я був дуже радий його бачити.

З пораненням?

Так. Я не переставав жартувати, я жартував весь час. І навіть тоді, коли мене привезли на "Азовсталь", у цей бункер, я не переставав розмовляти. Я говорив всім, що якщо я не припинив розмовляти, це не означає, що мені не боляче.

Наскільки важкі у вас бути поранення? Бачу, рука вже відновилася, на щастя.

Так, рука – так. Ноги були перебиті осколками, артерії перебиті, було 2 масивних кровотечі. Але вже, в принципі, все.

Олександр у Маріуполя отримав поранення в руку / Фото Анастасії Зазуляк, 24 канал

Ви – парамедик, але теж були з хлопцями на позиції?

Так. У нас парамедик – це не означає, що ти займаєшся лише медициною. Ти можеш водночас бути і стрільцем, і навідником, і заряджаючим…

Важливо Відбувся найбільший обмін полоненими: додому повернуться 95 оборонців "Азовсталі"

Коли ви потрапили вже у польовий шпиталь на "Азовсталі", багато поранених було з вами на той час?

Так, поранених було дуже багато, і дуже багато з них – важкопоранені.

Знаєте, ще психологічно себе дуже погано почуваєш, бо думаєш, чому вивезли мене, а не тих хлопців, у яких були дуже важкі поранення, у яких не було рук, ніг. І я дуже сильно хвилювався через це.

Але це ж не ви визначали, кому евакуйовуватися. Це ж командири вирішували?

Вирішували на місці медики. До мене підійшли і сказали: "Ти – на евакуацію".

Розмова з Олександром у реабілітаційному центрі / Фото Анастасії Зазуляк, 24 канал

"Нас підбила ворожа ППО. Ми сиділи у вертольоті і хтось каже: "Ну все". Було страшно"

Як відбувалася евакуація з "Азовсталі", весь цей процес?

Це було 31 березня. Мене доправили до порту і ми були там до 4 ранку. Потім прилетіли 4 вертольоти, нас довезли до місця посадки і повантажили всіх.

Коли ми вже вилітали, по нас спрацювала ППО противника. Це був такий момент, коли ти сидиш у вертольоті, в нього прилетіло, і хтось здалеку каже: "Ну все".

Тобто росіяни пробували підбити ваш гелікоптер?

Так. Ми вилетіли і підбили наш вертоліт. Але пілоти впоралися з керуванням. Я тоді нічого не розумів і мені не хотілося навіть по боках дивитися. Було страшно. Попри все, що я пройшов у Маріуполі, саме цей момент, коли вилетів і вже ніби все добре, але все ще хвилюєшся через те, що може щось прилетіти.

Ну це насправді дуже страшно. По-перше, мені здається, вам емоційно було важко погодитись на евакуацію гелікоптером, адже ви все одно розуміли, що в будь-який момент його можуть підбити. І тут ви вже в небі, а ваш гелікоптер дійсно підбивають. Що ви відчули в цей момент?

Було страшно. Я тоді просто закрив очі й втиснувся у хлопця, що сидів поряд. Потім такий щось сиджу і думаю: "Ну добре, все". Ми вже довго летимо, далеко. Але був такий стан, що ще побоювався чогось.

Багато вас було на борту у цей момент?

Людей з 15. Це найбільший рейс, мабуть.

А в цей момент, коли гелікоптер підбили, між вами були якісь розмови?

Так, ми постійно розмовляли, підтримували один одного.

Прощалися?)

Ні-ні. Крім того, що хтось здалека кабіни сказав: "Ну все", нічого такого не було. Зі мною ще летів один мій знайомий, і він весь час говорив: "Ось, дивись туди, дивись сюди, дивись у вікно, там щось цікаве". А мені особливо не хотілося ніде дивитися. Стан був нібито хороший, а ніби й незрозумілий.

Ось в Маріуполі, коли розумієш, що ти перебуваєш у кільці, тобі потрібно боротися за своє життя, тоді спокійніше себе почуваєш чомусь. Не знаю чому.

До командирів була максимальна довіра, усі накази вони віддали обдумано

Ще важливу роль грали наші командири. Тому що до командирів була дуже велика довіра. Ти розумієш, що всі накази, які вони віддають, вони віддають обдумано. Вони знають, що не піддають небезпеці особовий склад. Тобто це була довіра на максимумі, можна так сказати.

Тим, мені здається, завжди ваш полк і відзначався, що у вас хороше ставлення до командирів і довіра між усіма.

Так і є. Вони дуже мотивували. От у мене був командир. Коли в особового складу бували моменти, що з’являлася якась дизмораль, то мій командир тихенько відводив бійця і проводив з ним бесіду, пояснював, що все буде в порядку, все буде добре, і мотивував цим.

На "Азовсталі" усі мали бойовий дух, сподівалися на краще і мріяли повернутися додому

Коли ви прилетіли вже на підконтрольну територію України і зрозуміли, що ви в безпеці, вдома, що відчули?

Насправді мені було страшніше, ніж в Маріуполі. Я не знаю, чому. Коли ти прилітаєш, то тебе привозять у лікарню Мечнікова в Дніпрі, там оперують. Потім лежиш на 5-му поверсі, де ніхто не вимикає світло. Тоді відчуття небезпеки було більше, ніж коли ти поряд зі своїми побратимами.

Коли ви евакуювалися в Дніпро, то ще підтримували зв’язок з хлопцями, які залишилися на "Азовсталі"? 

Так, підтримував до останнього моменту.

Остання розмова відбулася вже перед їхньою евакуацією, перед полоном?

Так. Мені особисто було дуже важко з ними спілкуватися, бо я розумів, що вони перебувають у дуже поганій ситуації. Мені не хотілося чогось зайвого запитати чи сказати. Спілкувався дуже обережно, здалеку підходив до всіх питань, щоб ніяк не зачепити людину морально. Бо розумів, що там набагато гірше, аніж коли ти лежиш у лікарні, вже у безпеці, і з тобою поряд дружина.

Цікаво Ми не знаємо, де командування захисників "Азовсталі", є лише дані російських пабліків, – рідні

Але загалом який у них дух був?

Весь час бойовий. Мій найкращий друг, з яким я більшість часу спілкувався, ніколи не говорив: "Все, капець". Він навпаки весь час рвався до бою, тому що потрібно було обороняти і себе, і побратимів.

Потім ситуація загострилася і зрозуміло було, що Маріуполь неможливо деблокувати військовим шляхом, а Росія не погоджувалася на пропозиції жодної з інших країн і сторін на мирну евакуацію. Про що тоді хлопці говорили і чи вірили вони, що їм вийде вибратися з "Азовсталі"?

Це дуже складне питання. Усі сподівалися на краще. Коли тривало якесь мінімальне затишшя, у нас там були розмови (ще коли Олександр був на "Азовсталі" – 24 канал), і в мене запитували: "Про що ти зараз мрієш?". Я говорив, що мрію повернутися додому зі всіма кінцівками, повернутися до своєї дружини. І в більшості моїх побратимів були такі ж думки – всі хотіли повернутися додому, до дружин, до батьків.

"Хлопці, давайте ми вас нагодуємо": зворушливі моменти і допомога цивільних

Окрім військових на "Азовсталі" ще були цивільні люди. Та й у самому місті було багато цивільних. Ви з ними перетинались?

Так. Ми з цивільними перетиналися дуже багато разів, і це була така взаємовиручка, взаємодопомога. Жодного разу не було моментів, коли цивільні десь нас гнали чи говорили щось погане. Постійно коли ми заїжджали на якісь позиції, я ділився з ними медикаментами.

У нас була позиція, на яку ми заїхали, а поруч жила жінка, старенька вже. Вона тоді жила ще з однією жінкою. От як можна не допомогти їм? Вони не могли виїхати з Маріуполя, у них не було машини, вони навіть не могли вийти з дому, бо бабуся вже не могла ходити. І чисто з людської точки зору ти розумієш, що потрібно помогти. Навіть якщо у тебе самого вже дуже мало ресурсів, ти все одно допомагаєш.

А цивільні допомагали вам?

Так, звичайно допомагали. Дуже багато було випадків, що вони просто рвалися нам допомагати. З самого початку, як тільки ми заїхали на позицію, там були цивільні, які підходили і запитували різне. Ми говорили, щоб вони нас не відволікали. А потім, коли вже був час, щоб поговорити, ми якось розговорились.

Поруч біля наших позицій була одна сім’я. Ну тобто до них була велика відстань, але відносно поруч. От ця сім'я нам запропонувала до них додому заїхати. Просто переночувати. Це, мабуть, найзворушливіший момент був, коли жінка підходить і каже: "Хлопці, давайте ми вас нагодуємо". Ми всі відмовляємося, кажемо, що у нас все є, ми можемо поїсти і сухпайки. А вона взяла у когось черевики, почистила їх, поставила обережно, і хлопець такий говорить: "Ого, нічого собі". Потім вони поїхали.

Був ще один хлопець, який дуже нам допомагав, міг з’їздити в місто і привезти нам щось. Тоді ще магазини працювали, то ми давали йому гроші, а він привозив те, що ми просили. Мішки з піском нам привозив – сам набирав, привозив до нас на позицію, а ми вже облаштували її.

А як загалом Маріуполь змінився за цей місяць, що ви там були? Бо ті кадри, які ми і весь світ побачили з міста, просто шокували.

Знаєте, коли я прийшов у полк в 2016 році, Маріуполь був сірим містом. Я спостерігав, як він розквітає. Він справді розквітав. До 2020 року він був на піку свого розвитку. І в 2022-му він став квіткою, місто було максимально красивим. А коли почалася війна, він, подібно до квітки, так само в’янув.

Дуже багато загиблих цивільних і знищених будинків було на той час?

Я був на таких позиціях, де не бачив загиблих цивільних. Але інфраструктура дуже сильно постраждала.

Як ви почуваєтесь зараз? Як триває ваше лікування, реабілітація і скільки часу ще потрібно, щоб відновитись повністю?

Не знаю скільки часу потрібно, щоб відновилися мої пальці. Вони не розгинаються і чомусь не функціонують. Лікарі кажуть, що якщо не допоможе реабілітація тут, то можна зробити операцію і тоді все буде в порядку. Доведеться ще трохи полежати в лікарні, але все буде добре.

В Україні можна зробити таку операцію?

Так, у нас дуже хороші лікарі. І навіть в Мечнікова роблять такі операції, які реально за межею розуміння.

Також можу сказати, що у нас на "Азовсталі" були настільки професійні лікарі, що вони буквально з того світу витягали людей. Настільки важкі операції, які вони там робили, саме в тих умовах, коли немає ніяких медикаментів, нічого, – це достойно похвали.

У вас залишилися там друзі-медики?

Так. У мене дуже багато знайомих у полку. І, швидше за все, кожен, кого ви бачили в новинах, у ЗМІ, у соцмережах – це мої знайомі.

Можливо, хочете розповісти щось про них, чимось поділитися?

Можу розказати про одного бійця. Він прийшов у полк дуже молодим, недосвіченим хлопцем. Але досить добре себе показував, був дуже хорошим побратимом і добре воював.

І, до прикладу, так само мій друг. Він також дуже добре себе показував. Весь час все трималося на ньому майже. Коли йшли активні бої, ще коли росіяни тільки підходили, він особисто дуже багато зробив для того, щоб вони максимально довго не могли підступити до міста.

"Мрію про нормальне життя, але поки йде війна – його не буде. Тому повернуся на фронт"

Напевно останнє, що хочеться запитати. Зараз ви в безпеці, наскільки це можливо, що плануєте далі і про що мрієте?

Мрію про нормальне цивільне життя. Але я розумію, що цього цивільного життя не може бути, поки у нас в країні війна. Я не можу просто так все кинути і втекти кудись. Мені не дозволяє совість.

Плануєте повертатися на фронт?

Думаю, так. Якщо у мене все буде в порядку зі здоров’ям, то звичайно повернуся.