Маріуполь і "Азовсталь" стали цитаделлю для наших захисників. Коли місто і сотні кілометрів навколишньої території були окуповані ворожими військами, українські бійці мужньо тримали оборону. На жаль, ціною власних життів і здоров'я.

Важливо Пораненим захисникам Маріуполя потрібна допомога: як долучитися

Весною гелікоптери здійснили 7 вильотів у Маріуполь – вночі й на дуже малих висотах, щоб обійти російську протиповітряну оборону. Вони привозили захисникам зброю, ліки, їжу, воду та забирали поранених військових.

Нам вдалося поговорити з Михайлом – бійцем, якого евакуювали з "Азовсталі". Його історія вражає – захисник добровольцем погодився летіти в окупований Маріуполь, аби допомогти побратимам, полку. Однак під час боїв у місті отримав складне поранення. Тоді його евакуювали на підконтрольну Україні територію. Обидва польоти були успішними.

З міркувань безпеки ми не оприлюднюємо особисту інформацію про Михайла та не показуємо його обличчя.

Михайло – досвідчений боєць полку захисників Маріуполя. У сам полк він потрапив ще в 2015 році. Зокрема, у серпні пішов добровольцем на АТЕК (завод у Києві, на території якого військові мали базу для тренувань), де пройшов курс молодого бійця. А вже у вересні приєднався до полку і тренувався поглиблено. Михайло проходив службу до 2018 року, а тоді звільнився через сімейні обставини.

Однак ранок 24 лютого знову повернув його у полк, до побратимів. Колись він обіцяв їм, що обов'язково повернеться, якщо буде загострення. Спершу Михайло разом з іншими ветеранами полку захищав Київщину, а згодом добровольцем полетів у заблокований Маріуполь.


Розмова з Михайлом, евакуйованим захисником / Фото Анастасії Зазуляк, 24 канал

Як для вас почалася війна 24 лютого?

24 лютого я одразу зв'язався зі своїми і мав їхати в Маріуполь. Але мені від мого "чудового" військкомату прийшли 2 повістки. Доки я з ними розбирався, потяг на Маріуполь поїхав, і я не встиг виїхати. Тому пішов туди, де збираються всі бійці полку. Там вже зібралися люди, які йшли захищати Київ, Київську область.

Повістки вам прийшли у перший день війни?

Повістка мені прийшла десь 22 чи 23 лютого. У військкоматі нас збирали, щоб подивитися, скільки людей збереться. Але я їм тоді сказав: "Хлопці, у мене повістка від полку. Все, бувайте здорові".

Наскільки я знаю, так зробили багато людей з нашого полку. Мені дуже не сподобалося у військкоматі те, навіщо нас збирали. Щось таке, знаєте, лише для статистики. Тому я пішов до своїх. Там вже почалася моя робота.

На якому напрямку ви були?

З початку війни я десь 2 місяці був на Київщині – це Буча, Мощун, Горянка. Тобто початок цієї нової хвилі застав мене там.

Наскільки важкими для вас були бої там?

Ну, трохи важко було молодим бійцям, які ще не обстріляні. У Мощуні було дуже багато артилерії, і за всіма треба було дивитися, тому що людина, яка не знає, що це, може зробити неправильний вибір, і її можна втратити. Але було більш-менш нормально, навіть досить гарно – хлопці прийняли "арту".

На Київщині – це була успішна спецоперація, адже вам вдалося вибити російські війська.

Там було багато підрозділів, які брали участь у боях. Я думаю, це була така спільна робота усіх.

Це конкретно по Києву. Далі ми поїхали на "Азовсталь".

Як ви взагалі потрапили на "Азовсталь" і в Маріуполь?

Красиво (сміється).


Гелікоптер, яким евакуйовували бійців з "Азовсталі" / Скриншот

Нам говорили, що може щось плануватися для порятунку наших хлопців.

Потім відбирали добровольців, зокрема людей з гарним досвідом бойових дій. І відібрали певну кількість людей. Нам на добровільних засадах запропонували, хто хоче йти у Маріуполь. Багато людей зголосилися, більше, ніж туди потрапили. Це тому, що на "Азовсталь" могла полетіти певна кількість людей.

Ми не знали, як ми туди потрапимо. Нас вивезли з Києва у певному напрямку. Там нас попередили, як ми будемо потрапляти в Маріуполь, і наступного ранку вже був рейс.

Це був один із перших польотів, наскільки я розумію?

Це перший політ, коли конкретно полетіли вже люди на підтримку, наскільки я знаю. Чи він був перший загалом, чи ні – не скажу, бо не маю інформації. Я знаю, що наша група летіла в Маріуполь одна із перших.

Це дуже мужній крок – наважитись полетіти допомагати побратимам, розуміючи, що територія навколо міста окупована, хлопці в облозі і шляху прориву до них немає. Які у вас були відчуття і чому прийняли для себе це рішення?

Нас попередили, чим це може завершитися. Там не було нікого, хто не знав, що може трапитися. Всі все знали.

Чому полетів?

  • По-перше, я дав обіцянку своїм, що якщо буде загострення чи новий конфлікт, то я повернуся. Але мені не вийшло – зорі так склалися, що в перших числах у Маріуполь я не потрапив.
  • По-друге, там були всі мої побратими. Це не просто побратими, це більше як сім’я. Я не знаю, як це передати – там були всі свої.

Важливо У розвідці показали відео, як захисникам Маріуполя доправляли допомогу небом

Ви підтримували з захисниками в Маріуполі зв’язок?

Коли я ще був у Києві, на зв'язок із хлопців ніхто не виходив, бо у них його не було, його дуже сильно глушили. Ще й пошкодили інфраструктуру, тому зв'язок то був, то ні. Але коли можливість з'явилася, загалом якийсь зв'язок ми підтримували. Розумієте, у Київській області теж роботи вистачало.

Звісно, ніхто не казав, що буде летіти чи їхати в Маріуполь.

Але хлопці зраділи, коли я приїхав (сміється). Багато навіть не чекали цього. Та й їм потрібна була допомога – якийсь БК, медикаменти, інше.

Тому охочих летіти було багато. Не скажу, що їх було море, але є багато хлопців, які зголосилися, хоч не потрапили туди.

Можливо, я зараз скажу дуже жорстоку, але правдиву фразу – багато військових, які йдуть на передову в точки, де тривають важкі бойові дії, розуміють, що кожного дня, хвилини секунди, можуть померти. Тобто ти свідомо йдеш з розумінням того, що можеш не повернутися. У вас теж було таке розуміння і відчуття?

Так. Звісно, людина, яка взагалі може аналізувати, що коїться…

Усі розуміли, що вони летять у заблокований Маріуполь, і що буде далі – ніхто не знав. Тобто ми знали, що ми маємо дійти туди. Далі всі розуміли, що як би не було, всі там залишаються.

Як у цей час у Маріуполі вам було емоційно? З одного боку, ви розумієте, що перебуваєте в такій дуже гарячій точці війни, а з іншого, як ви вже говорили – ви приїхали до своїх дуже рідних людей.

Я був радий всіх бачити, радий, що хлопці живі. Але там не було достатньо часу, щоб проявляти якісь емоції. Було дуже багато роботи і дуже мало часу на сон. Часто бувало таке, що людину поранили і ти маєш її замінити – спав ти чи ні.

Є якийсь хороший момент з того часу, що ви можете згадати? Або історія, яка особливо запам’яталася?

Багато історій є, нема чого дітям розказати (сміється). Мабуть, найкраще було, коли я приїхав і зустрів побратимів. Вони були раді мене бачити, і я був радий бачити їх.

До теми Маріуполь і полк вже стали історичною ганьбою для Росії, – екскомандир полку Максим Жорін

Ви у Маріуполі не були весь час, але за цей період, за ці дні, що було найважчим? Які бої або моменти були для вас найважчими?

Я не знаю. Для мене це дещо по-іншому. Військовий у цій ситуації трохи по-іншому все бачить і аналізує.

У мене, наприклад, було дуже мало досвіду участі в міських боях. Тому перші 2 дні були дуже незвичні, але я б не сказав, що важкі. Це інше поле бою. Місто – це зовсім інше поле бою у порівнянні з селом, лісом, полем. Є набагато більше точок, звідки тебе можуть уразити, ситуація дуже швидко змінюється.

Ще трохи дико було дивитися на те, що ти йдеш вулицями, а всюди валяються трупи цивільних, є ями від авіабомб, складені, згорілі будинки.


Зруйнований росіянами Маріуполь / Фото полку захисників міста

Також дикувато було те, що цивільні люди у Маріуполі вже звикли до війни і деякі з них поводилися, ніби нічого не відбувається.

Але щоб була якась складність – не знаю... Може, військові просто дуже швидко адаптуються. Тим паче, у мене вже був бойовий досвід, і мені було набагато легше.

Ви згадали про цивільних. Наскільки вони ускладнювали вам завдання вести бої в місті, залишаючись там?

Ускладнювали, це точно. Деякі цивільні могли просто під час боїв ходити собі, наче нічого не коїться. І ти мусиш їм кричати або казати, що туди не можна, там бій.

Були випадки, коли люди просто йшли собі типу "нічого страшного", і їх убивали.

Я сам бачив, як дід йшов по воду в якийсь бювет, йому сказали, щоб він обійшов 3 квартали, там його пропустять. Але він пішов навпростець і його застрелили. На жаль, евакуювати чи допомогти йому чимось не було можливості, він вже не рухався.

Цивільні більше допомагали вам чи заважали?

У тих місцях, де я був, вони боялися надавати нам якусь інформаційну допомогу. Але загалом були люди, які багато турбувалися і помагали, – то каву принесуть гарячу, то їжу. Тому здебільшого люди були лояльні до українських воїнів.

Водночас люди, які були, скажімо так, нелояльні до нас, не видавали себе. Нас попередили, що вони також є, і їх багато. Наскільки багато – я не знаю. Тому нам сказали бути обережними.

Сам Маріуполь сильно змінився?

Місто змінилося дуже, його просто було не впізнати. Начебто ті самі вулиці, але всюди все згоріле, розбите. Дороги в дірках від арти та від авіабомб.

Коли я потрапив на "Азовсталь", то бачив вирви від тонних авіабомб. Було враження, що може прилетіти добре.


Росіяни постійно обстрілювали ​"Азовсталь" з усіх сторін / Скриншот

Як ви отримали поранення, за яких обставин це сталося?

Поранили мене зранку, коли ми мали евакуювати "200-го" і "300-го".

Точно невідомо, але у нас була така позиція, куди не могла дострелити арта, бо ми були за будинками, і міномети теж. Але над нами літали дрони. Тому ми поховалися і прибрали людей з вулиць. Однак за певних обставин почався обстріл – я думаю, це був або безпілотник, або щось схоже. Арта не могла туди добити, бо стіни будівлі стояли таким чином, що перекинути їх неможливо було.

Спочатку поранили мого побратима, його затягли в парадний надавати медичну допомогу. Я забрав його зброю. Також на вулиці ще були люди і я сказав їм, щоб всі йшли в укриття. Тоді почався обстріл і поранило ще 4 військових.

І поранило мене – прилетіло десь в 3 метрах від мене. Я відчув, як мене кидануло і закинуло в підвал. Це було так сильно, що я впав і бачив свої ноги, дірки на штанах. Я ще одразу про них подумав: "Де я візьму нові штани?" (сміється). А тоді вже побачив, що потекла кров, і почав надавати собі медичну допомогу.

Самі собі?

Так, у кожному підрозділі нормально вчать особистій медицині, наданню собі медичної допомоги. Без цього воїни довго не живуть. Тому це дуже корисно.

Яке у вас було поранення?

Поранення двох колін. З дрібного – палець пробило, але то вже таке.

Я надав собі першу медичну допомогу, вийшов до своїх по рації, вони теж спустилися в підвал. Побратими мене перевірили і я далі продовжив надавати собі медичну допомогу сам, а вони займалися іншими хлопцями. На жаль, один не вижив, помер від критичної кровотечі.

Як вас евакуювали з тієї точки на "Азовсталь"? І як проходило лікування в шпиталі, як медики в обставинах, в яких ви були, змогли надавати вам допомогу в бункерах заводу?

Я на "Азовсталі" багато не побув, тому що умовно сьогодні мене поранило, а вже завтра – евакуювали. Нас забрали звідти на броні, завезли десь в якийсь підвал. Я так розумію, що це все ж таки на "Азовсталі" було. У цьому бункері я пролежав до ранку, а тоді нас евакуювали.


Поранені військові в бункерах "Азовсталі" / Фото надане полком захисників Маріуполя

Багато поранених було з вами у цьому польовому шпиталі? І з якими травмами – важкими чи з різними?

У кімнаті, де я був, було десь близько 50 людей.

Травми різні – і ампутації, і стрілкові поранення, і мінно-вибухові травми.

У той час у медиків ще була умовно достатня кількість медикаментів – знеболювальних, антибіотиків?

Я точно не знаю, але медикаменти були, знеболювальне було, чим іммобілізувати рани – теж було. Мені це все зробили, і я чекав на евакуацію.

Цікаво "Азовсталь" – місце мого життя і смерті: захисник Маріуполя виклав потужні фото на розвалах

З вашої кімнати в бункері всіх поранених бійців евакуювали? І як взагалі відбувалася евакуація?

Точно не знаю, але, здається, всіх евакуювали. Були декілька хлопців, яких я там бачив, і які вже летіли разом зі мною.

Зранку нас повантажили в машини, привезли на точку, звідти перевантажили у вертольоти і ми вилетіли.

Підготовка і все тривало десь 2 години максимум.

Чому ви погодились на евакуацію? Насправді це дуже важкий, емоційний момент – росіяни тоді вже збивали наші літаки. І ви, напевно, розуміли, що йдете на дуже великий ризик.

Я взагалі не хотів летіти назад. Але розумів, що з таким пораненням лише погіршу ситуацію, бо мене потрібно буде лікувати, годувати, доглядати за мною. Та й я не міг самостійно рухатись. Тому питання вже не стояло.

З приводу небезпеки евакуації, то вважаю, що це менша небезпека, ніж лежати десь в бункері і просто чекати, коли за тобою або прийдуть, або хлопцям доведеться тебе витягати, доглядати. Це зайвий тягар.

Коли ви сіли на борт евакуаційного вертольота, які були відчуття?

Я точно не знаю. Але, мабуть, як і першого разу, – дивні. Не було якогось полегшення, але я розумів, що вже щось кудись йде, щось коїться, і, може, воно й на краще.

Кого евакуювали разом з вами?

Зі мною евакуювали і важкопоранених – були лежачі хлопці, були ті, хто міг сидіти, але з важкими пораненнями верхніх кінцівок. Різне...

Скільки тоді було людей – не маю інформації. Я знаю, що в Мі-8 влізає, здається, 15 людей. Це все, що можу сказати.

Коли ви прилетіли на підконтрольну Україні територію, видихнули з полегшенням?

Ну, в принципі, так. Перше, що я сказав лікарю зі швидкої, що треба сходити в казино. Бо вважаю, що для мене прилетіти туди в Маріуполь і вибратися звідти – це дуже великий фарт.

Вважаєте себе щасливчиком у цьому випадку?

Навіть не знаю, як це розцінювати. Сталося, що сталося. Значить так мало бути.


Михайло розповів нам про евакуацію з Маріуполя і поранення / Фото Анастасії Зазуляк, 24 канал

Російська авіація почувалася в Маріуполі як вдома, літала коли і як хотіла. Тому те, що наші літаки змогли зайти в місто і евакуювати вас, і не один раз, – це операція, яка не має аналогів у світі. Вона точно увійде в історію.

Як казав сліпий: "Побачимо".

Важливо Україна має інформацію про умови захисників Маріуполя, але вона не публічна, – Маляр

Вже коли ви були тут, у безпеці, чи продовжили спілкуватися з хлопцями, які залишися на "Азовсталі"?

Так, тоді був зв’язок. Хлопці навіть примудрилися подзвонити мені на день народження в госпіталь і привітати. Це було дуже класно.

То був вечір 27 квітня, усі мене цілий день вітали. І тут дзвонять мої, я думаю: "Ого". Беру телефон, а вони ще й по відео привітали. Теж сказали, що я фартовий.

Це так мило! І дуже мотивує в таких випадках. Важливо, що побратими пам’ятали про ваш день, бувши на "Азовсталі", у тих страшних умовах.

Ці пам’ятають, це точно.

Яка загалом була атмосфера на "Азовсталі" між вами, військовими?

На "Азовсталь" ми прилетіли, коли десь ще пів міста було підконтрольне полку, українським військам. І цей час ми воювали в місті.

"Азовсталь" була цитаделлю. Я був там тільки, коли прилетів і полетів.

Зброї у вас було достатньо на той момент? Їжі?

Їжа, в принципі, була. Я майже тиждень їв шоколадки, бо не було часу. Хлопці готували, щось було. Не скажу, що прямо з горою, але якась їжа була – десь гірша, десь краща, але тоді з голоду ніхто не помирав. А те, що там чогось не вистачало, – то вже таке.

У бункерах заводу, крім військових, були і цивільні. Ви перетинались з ними, спілкувалися?

Я бачив цивільних, але ми мало перетиналися. Я ж на "Азовсталі" був дуже мало, бо весь час був у місті.

А в місті з цивільними був контакт?

Так, багато. У будинках, які ми захищали, за які велися нормальні бої, майже всюди в підвалах були цивільні. Для росіян не було проблеми під’їхати під цей будинок і просто з танку спустити якийсь парадний, перший поверх. Для них це нормально.

Як почуваєтесь зараз? Скільки вже триває ваше лікування, реабілітація, і скільки ще часу потрібно?

Лікування тривало десь півтора місяця, здається. Ходив на милицях і дуже погано, то була пародія на ходьбу. Тут (у реабілітаційному центрі – 24 канал) за мене взялися дуже класно і швидко. Спочатку я викинув одну милицю, потім – іншу. Хоча, ту іншу я лишив.

Але зараз ви без неї.

Без неї. Вона мене так задовбала, що я її підірву (сміється).

А як ваші рідні поставилися до того, що ви погодилися їхати в Маріуполь? Як сприймали поранення?

Про Маріуполь я нікому не казав. Я просто попередив, що мене деякий час не буде, і що матиму поганий зв’язок, все таке. Мати здогадувалася, бо вона мене добре знає. Але два рази я зміг зв’язатися з нею з Маріуполя. Більше я нікому нічого не казав.

Як мама відреагувала? Адже в таких випадках рідні дуже переживають, і водночас дуже зляться, що ви їм не сказали раніше.

Мені здається, для мами це новиною не було. Вона в мене така, як партизан. Переживала, але я ж їй сказав, що вже все зажило, ходжу, тому все добре.

Ми теж бажаємо вам швидше одужати, щоб все було добре. Зараз ви в безпеці, наскільки це можливо, відновлюєтеся. Що плануєте робити далі?

Далі воювати.

Хочете повертатися до полку?

Думаю, що так.

Вже говорили про це з кимось?

Та мені хлопці дзвонять і питають: "Коли ти вже приїдеш?" Тут без варіантів, маємо ворога вигнати. Тільки так.

Не важко вам морально задумуватись про те, що потрібно знову повертатися в активні бойові дії?

Ні.

Це дуже сильно і дуже важливо.

У нас більшість хлопців таких. Я не буду говорити за всіх, але те, що я бачив – більшість поранених, які можуть повернутися, хочуть повертатися. Це й хлопці з нашого полку, й інші підрозділи.

Знаєте, операція, яка тривала в Маріуполі, всі бої – це дуже героїчні події, які точно увійдуть в історію. Про них будуть говорити і за 100, і за 200 років точно. І всі наші захисники, зокрема й ви, усі – герої. Насправді. Можливо, для вас ці слова звучать дуже високо, але так є.

Я не знаю, як на це реагувати (усміхається і задумується). Знаю, що хлопці з "Азовсталі", мої побратими і командир полку (Денис Прокопенко "Редіс" – 24 канал) – вони просто залізні. Залізні люди. Ніяка Росія чи хтось інший з ними нічого не можуть зробити, бо немає зброї проти вільної людини.

Це насправді так. Завдяки їм та іншим нашим захисникам ми маємо можливість зараз з вами тут сидіти і говорити. Тому що вони тримали і тримають фронт, міцно.

До речі, перед евакуацією усіх наших захисників з "Азовсталі" хтось із хлопців виходив з вами на зв’язок? Який у них був настрій?

Хотілося б, щоб хлопці повернулися скоріше.

Перед евакуацією на зв’язок виходив мій побратим. Я ще не знав, що їх будуть виводити, бо ніякої конкретики не було. Він у двох словах дещо розповів і сказав, що зараз нічого більше сказати не може, тому потім поговоримо.

Тепер маєте дочекатися цієї розмови.

Так.

Радимо прочитати Коли Діма повернеться, на 4 дні закриємось помовчати і поплакати, – наречена бійця "Азовсталі"

І наостанок – про що мрієте?

Ой, мрій багато, дуже багато. З таких планових – звісно, сім’я, дім, все як у всіх.


Михайло, захисник Маріуполя / Фото Анастасії Зазуляк, 24 канал