Дмитро разом з іншими захисниками Маріуполя вийшов з "Азовсталі" в середині травня. Саме тоді бійці отримали наказ припинити оборону міста та зберегти своє життя. Наразі близько 1700 українських військових перебувають на тимчасово окупованих територіях. Згодом їх мають обміняти на російських полонених.
Важливо Україна має інформацію про умови захисників Маріуполя, але вона не публічна, – Маляр
Для рідних захисників зараз дуже важкий час, адже з бійцями немає зв'язку і не зрозуміло, коли вони повернуться додому. Таке собі невідоме очікування.
Допоки тема обміну наших захисників потребує тиші, ми на 24 каналі розпочинаємо цикл зворушливих розмов з рідними героїв Маріуполя. Щоб розповісти про них, про їхні сім'ї, життя до повномасштабної війни і незламну боротьбу на "Азовсталі". Щоб розповісти їхні історії вустами найближчих їм людей.
Аня й Дмитро 4 роки чекали кінця війни, щоб одружитись, а вона масштабувалась
Ганна Науменко – наречена Дмитра Данілова, командира 1 роти 1 батальйону бійців полку Маріуполя.
Щасливі й закохані Дмитро та Аня до повномасштабної війни / Фото надані редакції
8 років тому їх поєднала історія і патріотизм. Аня з Харкова, Дмитро з Сум, а познайомились вони в Києві. Тоді, влітку 2014-го, наші захисники відправлялись воювати на Донбас.
За 8 років закохані пройшли багато випробувань і планували одружитися, коли закінчиться війна. Однак вона масштабувалася, а Дмитро потрапив у найпекельнішу її точку. Зараз Аня вірить, що наречений скоро повернеться додому, пройде реабілітацію й вони з друзями підуть у похід в Карпати. Дівчина вже навіть обрала красиву білу вишиту сукню для розписки. Отже, весіллю в горах – таки бути!
Аня Науменко з нареченим Дмитром Даніловим. На дівчині – біла вишита сукня, в якій вона планує сказати офіційне "так" коханому / Фото надане редакції
Як ви познайомились з Дмитром і як взагалі почалася ваша історія?
У мене завжди була достатньо активна громадянська позиція. Тому в 2013 році, коли почався Майдан, ми з друзями їздили на протести. А влітку 2014-го один з моїх друзів поїхав у Київ на місячний вишкіл у тоді ще добровольчий батальйон захисників Маріуполя, після якого хлопці їхали на Схід. У них тоді були дуже гарні відправки з Софійської площі, тож ми поїхали проводжати друга.
За день до відправки друг ввечері вийшов на прогулянку і в нас були десь 2 вільні години. Він тоді прийшов з другом Дмитром, щоб не було скучно гуляти. Після цього ми почали спілкуватись, переписувались у соцмережах. Але якоїсь магії одразу не сталося.
Згодом ми з подругою приїжджали в Урзуф – місце, де була перша база батальйону. Там декілька разів перетиналися з Дімою і просто продовжували підтримувати дружні відносини.
А вже у вересні він написав: "Аня, я їду в Харків, у мене там дуже багато справ. Потрібна твоя допомога, там з квартирою розібратися… Допоможеш?". От я і допомагала. А через кілька років з'ясувалося, що в Діми була невелика ротація і ця його поїздка була просто так, ніяких справ у Харкові в нього не було, він їх придумав, щоб побачитися зі мною.
Так почалася історія нашого кохання – у вересні в нас зародилися відносини, ми почали зустрічатися на відстані, бо я була в Харкові, а він – у підрозділі біля Маріуполя. Наші друзі завжди дивуються, як так, що ми протягом 8 років постійно на відстані, а для нас це звична обстановка, звична ситуація, ми до цього звикли. Ми навіть не знали, як це бути постійно разом.
У 2018 році Дмитро зробив мені пропозицію у Відні. Ми тоді були у відпустці, гуляли парком, і раптом він дістає каблучку, починає говорити… А в мене шок, бо я розумію, що ми ніколи не жили разом довго – максимум 3 тижні. Я на нього дивлюсь і відповідаю: "Так, але ні, я не знаю… А давай спробуємо пожити". Просто у моїй голові так закладено, що треба одружитися один раз і на все життя, не можна розводитись.
Дмитро освідчився Ані у Відні / Фото надане редакції
От з цього часу ми чекали, що закінчиться війна, яка тривала на Донбасі, поживемо разом, поїдемо у гори і там розпишемось, як я і мрію. Але війна все не закінчувалась, а потім взагалі масштабувалась.
Перед початком евакуації Діма написав: "Ти моя дружина". Не так я хотіла, але...
23 лютого я приїжджала в Маріуполь до Діми забирати машину. Ми з ним сиділи і говорили: "Так, все, неважливо, чи жили ми разом, чи ні, – як тільки війна закінчиться, ми одразу їдемо в гори і розпишемось".
А тепер, перед початком евакуації з "Азовсталі" десь 17 – 20 травня, Діма просто мені написав: "Ти моя дружина". Я тепер сиджу, думаю: "Блін, якось не так я хотіла". Але…
Смска Дмитра Ані перед евакуацією з "Азовсталі" / Скриншот наданий редакції
За день до війни Аня приїхала до Діми в Маріуполь
Коли почалась війна ви були в Маріуполі?
У нас було передчуття, що в будь-який день щось може початися. Ніхто не знав, наскільки це може бути масштабним, просто я розуміла, що є певні ризики. Тому вирішила поїхати до нього в Маріуполь забрати машину. Я планувала приїхати туди 23 лютого, 24-го Діма мав відпроситися, щоб побули зі мною, і тоді я б спокійно верталася в Харків.
Однак все вийшло по-іншому. Я приїхала ввечері 23 лютого, ми ще зайшли в улюблену кав'ярню, випили каву. Тоді поїхали на квартиру, яку орендували в Маріуполі, розпланували, як я буду вертатися в Харків.
А о 4 годині ранку прокинулись… Вже все було зрозуміло. Діма вивіз мене за перший блокпост і поїхав назад на базу.
5 ранку 24 лютого, Аня й Дмитро попрощалися на виїзді з Маріуполя / Фото надане редакції
Я їхала з Маріуполя, лив дощ. Я їхала по трасі одна і не знаю, чому тоді люди не виїжджали з міста. Не було активного звільнення Маріуполя від цивільного населення, бо всі чекали і думали, що буде як у 2014 році – трошки побахкає і заспокоїться. Ніхто, навіть наші знайомі, не хотіли виїжджати. І це, звісно, велика проблема, бо вести війну в місці, де є цивільне населення, дуже важко.
На жаль, так було у багатьох містах. Багато де люди думали, що все мине за 1 – 2 дні, а сталося так, що їхні міста окуповані досі. Шкода, що люди не виїжджали з небезпечних місць, з Маріуполя, тому що і нашим військовим було б легше працювати там в перші дні.
Так, це однозначно. Коли я вдень 24 лютого доїхала до Харкова, виїжджало дуже багато машин, деякі навіть по зустрічній смузі. Але в таких містах як Маріуполь люди спершу не хотіли виїжджати. Навіть деякі жінки наших знайомих і побратимів не хотіли їхати, а потім опинилися в сховищах на "Азовсталі". Хоча люди на Сході звикли до війни і не очікували такого.
А ви весь цей час були в Харкові чи теж виїжджали?
Ще 23 лютого, коли ми сиділи в Маріуполі, Діма мені сказав: "Як тільки будуть "перші ластівки", перші дзвіночки в Харкові – ти виїжджаєш. Це ж місто на кордоні". Я одразу така йому відповіла: "Ні, я буду воювати, ми ж вчилися, я піду в тероборону". Але він тоді серйозно відповів: "Ні, ти не даш мені спокійно працювати, я не зможу нічого робити, бо буду постійно думати, як ти там, як твої батьки. Тому ти береш собак, батьків і їдеш".
Так у перший же день, як тільки я приїхала в Харків, ми поїхали з нього геть, до мого друга в Кременчук. І там я була аж поки не поїхала з дружинами наших побратимів в Італію.
До теми "Останній день на Азовсталі": у мережі з’явився щемкий фільм-прощання захисника Маріуполя
Це звучало настільки неймовірно, що чому б і ні: про зустріч рідних бійців з Папою Римським
Коли ситуація на "Азовсталі" почала погіршуватися ви, рідні наших бійців, сприяли максимальному розголосу – організовували акції, їздили в Європу і навіть на зустріч до Папи Римського. Як все організовували?
Я спілкувалася з однією з дівчат – Олею, яка добре знає мого Діму, і в нас був спільний близький друг. 25 березня він загинув від авіабомби в Маріуполі. Мій Дмитро його збирав… Ця ситуація нас дуже об'єднала, ми почали більше спілкуватися.
А потім я якось переписувалася з Дмитром, це був квітень. Він написав, що ситуація сильно погіршується з кожним днем. Розумієте, до цього він мені завжди писав: "Все добре, все нормально, тримаємось, треба трохи почекати, скоро зустрінемось". А тут він перший раз написав, що треба щось робити, бо перспективи не дуже… У них все закінчувалось і не зрозуміло було, скільки ще триматися в обороні.
Дмитро надсилав Ані фото побуту на "Азовсталі" / Скриншот наданий редакації
Тоді я їздила на першу акцію в Києві. А коли приїхала, кажу Олі: "Треба щось робити, не можу просто сидіти, бо відчуваю, що від мене немає ніякої допомоги. Треба не чекати звершень від когось, а діяти". І от Оля мені відповіла: "Поїдеш з нами завтра до Папи Римського?". Це звучало настільки неймовірно, що чому б і ні?
Так ми з дівчатами і поїхали. Спершу думали, що це на 3 дні, що як тільки будемо в Римі, магічним чином відбудеться зустріч і ми поїдемо назад. Але вийшло так, що 24 квітня ми виїхали з України і лише 11 травня відбулася зустріч.
Як тільки ми приїхали, передали у Ватикан лист через нашого посла. Поки були в Італії – давали інтерв'ю та зустрічалися з авторитетними медіа, щоб розповідати про ситуацію на "Азовсталі" і наших чоловіків.
Дружини захисників Маріуполя в Італії / Getty images
Згодом поїхали з Риму в Краків і на другий день перебування там нам прийшов лист, що Папа готовий зустрітися. Але тоді ми розділилися – Юля і Катя поїхали до Папи Римського, а ми з Олею забирали машину і проводили заплановані онлайн-зустрічі. Так що десь у посольстві досі лежать наші з Олею запрошення, бо у Ватикані чекали нас разом, чотирьох.
Але хочу наголосити, що ми дуже раді, бо завдяки цій зустрічі висвітлювалося багато інформації. Багато хто побачив, що є така тема і звернули на неї увагу.
Цю зустріч і справді масово висвітлювали ЗМІ – й українські, і світові. Плюс у Європі ви давали інтерв'ю та коментарі, які поширювали. Це був такий час піку розмов про порятунок наших бійців з "Азовсталі", всі про це говорили. А тоді ще й заклик Kalush Orchestra на Євробаченні сприяв потужному розголосу.
Ой, Євробачення взагалі "спрацювало". Це зараз більше період тиші.
Як загалом пройшла зустріч із Папою Римським у Ватикані? І чи змінилося щось після цієї розмови?
Зустріч пройшла добре. Як тільки дівчата підійшли до Папи, він встав – до цього він слухав різні звернення сидячи і навіть трохи квапив. Він повністю вислухав все, що вони йому казали, тримав їх за руки. Тобто контакт був максимально добрий, вийшла дуже дружня зустріч.
Катерина Прокопенко та Юлія Федосюк на зустрічі з Папою Римським / Фото з соцмереж
Коли його запитали, чи можливо таке, щоб він приїхав до Маріуполя і виступив гарантом для евакуації наших хлопців, він відповів, що вже розмовляв зі своїм кардиналом – для них це не питання, не проблема. Але як ми всі вже розуміємо, Росія не дала на це згоду. Та й до цієї зустрічі ми знали, що Ватикан 3 рази пропонував під прапором своєї країни вивезти захисників кораблями, а Путін 3 рази відмовляв.
Тому фізичних змін ніяких не відбулося. Але й ми самі розуміли, що не буде такого, що ми звернемося і питання вирішиться. Зустріч з Папою була важлива більше з інформаційної точки зору, для підтримки теми евакуації. Хоча, хто його знає, може, на якихось рівнях, про які ми не знаємо, вона і вплинула.
Я не побачила його, але почула голос: про евакуацію бійців з "Азовсталі"
Як ви дізналися про евакуацію наших захисників Маріуполя на підконтрольну Росії територію? Чоловік сам розповів?
Коли ми були в Парижі на зустрічі з корейською пресою то розповідали їм, що полон для наших бійців – це не варіант. Ми ж розуміємо, що означає полон Росії. Це зараз відбувається щось інше, тому і називається евакуацією.
Ну от, сидимо ми говоримо з журналістами і бачимо сповіщення в телеграмі про звернення командира "Редіса" про те, що гарнізон виконав задачу, і ми просто були дуже здивовані…
Коли вийшло звернення "Редіса", ми його передивились, зрозуміли і не зрозуміли водночас – чи можлива евакуація в третю країну, чи в Росію, що й до чого взагалі... Самі бійці в Маріуполі нічого не коментували і порадили зачекати офіційних заяв. Важкий був день очікування.
Так, до цього, коли ми спілкувалися з чоловіком, а він ж взагалі нічого не розповідає важливого, то сказав мені так: "Є один план, він не дуже надійний, але є".
Дмитро Данілов у Маріуполі / Фото надане редакції
Важливо, що люди зараз не сприймають це як полон, а справді як евакуацію і чекають обміну. Також ЗМІ старалися не поширювати фото й відео наших захисників, коли вони виходили з "Азовсталі". Але знаєте, навіть на кадрах було видно, наскільки наші хлопці круті, як гордо вони виходили і відповідали росіянам.
Ох, мене потішило, як відповідав Давид Косаткін з позивним "Хімік". Це дуже класно. Так дивишся і мотивуєшся.
Бо в принципі, мені також було страшно дивитися усі ці відео, я не хотіла побачити Діму, бо розуміла, наскільки для нього це морально важко. Я просто уявляю його лице, жести, міміку, з якими він виходив, як він дивився на все. Але одна подружка скинула мені відос, на якому просто чутно голос Діми, він там ще когось квапить: "Давай, скоріше". Думаю, Боже, та куди вже скоріше. Я не побачила його, але почула голос, досить веселий голос. (На цих словах Аня посміхнулася ніби з полегшенням).
Захисник Маріуполя Дмитро Данілов у мирному житті / Фото надані редакції
Тема повернення наших бійців додому засекречена, і це правильно. Як думаєте, відчуваєте, коли вони можуть повернутись?
За Женевською конвенцією росіяни не можуть їх тримати довше 3 місяців. Але вони ж не дотримуються законів, не дотримуються Женевської конвенції…
З однієї сторони, ми ніколи не можемо довіряти Росії в її діях, бо розуміємо, що це дуже дивний ворог. Але є певні сподівання, що через те, що до теми повернення наших хлопців прикуто дуже багато уваги, можливо, окупантам доведеться показувати, що вони не такі погані.
Важливо Росіяни ґвалтували в сусідніх селах, а в мене – донька-підліток, – Яна про виїзд з Харківщини
Найважче було, коли загинув Діми найкращий друг: про весь час оборони Маріуполя
Поки Дмитро був у Маріуполі, на "Азовсталі", у вас був нормальний зв'язок? Чи вдавалося поговорити або переписуватися? І про що наречений вам розповідав?
Перші 2 дні війни зв'язок був. А потім почав зникати, бо окупанти бомбили вишки. Були такі дні, коли по 5 діб не було з ними зв'язку… Діма переважно писав у соцмережах. По телефону ми говорили на початку березня – він подзвонив, але було дуже погано чути, на фоні щось голосно вибухало. Я переживала, що він десь ловить зв'язок, якого в Маріуполі не було, що це небезпечно, і сказала, щоб краще не дзвонив, а просто писав.
Дмитро до останнього залишався на "Азовсталі" / Фото надані редакції
Потім їм гелікоптером передали Starlink і зв'язок нормалізувався. Тоді Діма більш-менш стабільно виходив на зв'язок. Я дуже швидко звикла до постійних повідомлень, коли приходило по пару штук, бо у нього зловив сигнал. Ну і коли він зникав на 3 дні – напружувалась.
Мені ввечері могла приходити якась фотографія квіточки з дня… Квіти він фоткав, коли вони вже займалися евакуацією цивільного населення і багато часу могли проводити на території, переміщуватися заводом.
Дмитро фотографував квіти і надсилав Ані / Фото надане редакції
А мені Діма постійно казав: "Пиши мені якісь дрібниці, як проходить твій день, як собаки, як там наш кіт? Просто це відволікає". Такі питання, що я не розуміла, чи дійсно йому це саме тоді було цікаво. А потім подумала, а чом би й ні? Я намагалась розписувати про побут.
А ще мені запам'яталось, коли він в перші дні розповідав про мародерів. Коли на початку розбомбили ТРЦ "Порт Сіті", бійці зловили мародера, який вкрав сейф. Вони цей сейф розбили при грабіжнику і спалили звідти всі речі, щоб вони йому не дісталися. Таке от було покарання.
Коли вам було найважче за весь цей час?
Важко було до останніх днів. Коли вже тривали дуже важкі обстріли, коли росіяни почали використовувати оці протибункерні бомби, коли руйнуватись бункери, в яких було багато людей, – це була моя точка кипіння.
До цього хлопці писали: "Усе нормально більш-менш, тримаємось. Так, не спимо. Сьогодні я спав 2 години, але працюємо".
А найважчим за ці 90 днів стало 25 березня, коли загинув Максим – наш дуже добрий друг, найкращий друг. Діма тоді написав: "Я спустошений". На жаль, там дуже багато знайомих, приятелів загинули. … Ти пригнічений ситуацією, але кожну втрату через себе не пропускаєш, бо це дуже важко, це не допоможе ніяк, а просто руйнує.
Дмитро, Аня та їхній друг Максим, який загинув у Маріуполі / Фото надане редакції
Діти видумали гру "Обезбол", бо чули, що пораненим бракує знеболювальних
Ще пам'ятаю, Діма розповідав про дівчинку Алісу. Ми якраз їхали в Польщу, зупинилися на заправці і від нього прийшли перші повідомлення за день, голосові. Він розповів про дівчинку, яка приходить до них в кімнату і питає: "А коли буде картошка? А коли ми помалюємо?". Вони їй відповідали: "Трохи згодом, почекай", бо ж багато роботи було. А вона бігала між ними, тикала пальцем в плече і говорила "обезбол". Це ніби гра така була, але я не могла зрозуміти її суті.
А потім як зрозуміла... Діма ж в той час ходив у госпіталь, облаштовану для поранених кімнату. Він провідував своїх хлопців, щось приносив їм. А там для людей з ампутаціями вже не було знеболювального. Тому історія про Алісу стала мені логічним пазлом, чому саме гра з назвою "обезбол". Розумієте, вона бігала, гралася… Це було так важко зрозуміти.
Діма розповів, що коли росіяни підірвали бункер, де був польовий госпіталь, десь поруч були оці діти – Аліса й інші. І для нього це було так важко, він казав: "Несеться Сатана". Коли тривали великі обстріли, він постійно думав про цих дітей, яким по 3 – 4 роки, і просто говорив мені "Я не можу прийняти, що вони повинні це переживати".
На наступний день якраз тривала евакуація і Алісу вивезли з заводу. Діма мені показав її фотографії. Я йому у відповідь скинула скриншот, де було видно дівчинку і те, що вона виїхала. Але він дуже сильно переживав, коли дізнався, що її розлучили з мамою.
4-річну Алісу розлучили з мамою під час евакуації з "Азовсталі" / Фото Наталії Нагорної
Ця історія Аліси засмутила багатьох. Але головне, що вона з рідними й у безпеці.
Я була у Запоріжжі, коли відбулася перша евакуація цивільних з "Азовсталі". Це були дуже важкі емоції, люди надзвичайно замучені, настрашені. Але знаєте, найбільше мене вразили діти – вони були настільки відкриті, згадували, як наші військові з ними бавились і приносили їм щось смачне. У мене дуже приємні спогади про це.
Вірите, що Маріуполь повернуть? Що всі люди і діти колись зможуть повернутися додому?
Не знаю.
Від Маріуполя залишився скелет
Росія не зможе утримувати цю територію, мені так здається… Та й наші військові згодом зможуть вийти на кордони, які були до 24 лютого.
Так, я з вами погоджуюсь, що росіяни чисто фізично не зможуть утримувати все. Мені здається, що Маріуполь вони будуть дуже тримати ніби як символ. Бо, по факту, у них немає перемог, які можна показати.
Я просто дуже хочу, щоб почали звільняти і повертати Херсон, Енергодар, міста, які довго під окупацією, які досить довго тримаються. Також такі міста є і в Харківській області, той же Ізюм, де ситуація важка. Звісно, військові краще знають, звідки починати.
Розбитий Маріуполь – він росіянам не буде потрібен. Можливо, вони самі захочуть від нього здихатись, бо те, що залишилося від міста – це скелет, це вже не повноцінне місто. І коли наші бійці почнуть займати Херсон, то з Маріуполя окупанти самі поступово втечуть.
Зараз ще треба працювати над питаннями, які є на інших напрямках, в Донецькій області, щоб не допустити нових таких Маріуполів.
Коли Діма повернеться, ми підемо в гори й одружимось
Коли ваш наречений повернеться – а я вірю, що це буде якнайшвидше – що зробите першим? Про що мрієте? І чи буде таки цього року весілля, як ви і планували?
Думаю, що коли Діма повернеться, ми спочатку на 4 дні закриємось у квартирі, щоб помовчати і поплакати. Я точно буду плакати, він, мені здається, також трошки.
Потім я буду вмовляти його пройти повноцінну реабілітацію, особливо психологічну. Розумію, що якщо ці моменти не пропрацювати зараз, не закрити одразу, то потім це буде йому не на користь.
І ще я дуже хочу в похід, у мене вже є маршрут – спочатку в гори, де ми розпишемось, а далі поїдемо у подорожі. Перший рік – це буде повна реабілітація, щоб повністю повернутися нормально в цивільне життя і знайти себе тут. План на рік вже є. Хоча Діма казав, що йому вистачить 2 місяців. Але він ще не знає весь мій план.
(Аня посміхнулася і ніби думками перенеслася на рік вперед, де вони щасливі і немає війни).
Улюблене фото Дмитра, на якому вони з Анею в горах / Світлина надана редакції
Цікаво Вчилась витривалості у сина, – мама захисника Іллі Самойленка з Маріуполя
Головне, щоб війна закінчилась, і ми змогли повернутися до такого мирного життя, наскільки це можливо.
Так, це правда.
А щодо весілля – то я максимально не люблю традиційні весілля. Хочу провести його в горах, де нікого не буде, тільки ми і декілька друзів.
Коли хлопці весь цей час були на "Азовсталі", батько мені разів 20, напевне, скидав статтю, що зараз можна одружитися дистанційно з військовим. Я йому постійно відповідала: "Я знаю, Діма також знає. І він каже, що не хоче, щоб у нього день нашого весілля асоціювався з такими умовами". Всі ж по-різному сприймають. І я також не хотіла, щоб в мене залишився такий жахливий спогад. Тому я вірю, що все налагодиться, і ми одружимось в горах – хай це буде навіть зима, нічого страшного.
У Карпатах дуже красиво навіть взимку.
От тому ми дочекаємось і одружимось в нормальних умовах. Ми вже стільки пройшли за ці 8 років. І те, що ми не жили разом, відходить на інший план. Ми вже в іншому статусі.
Дякую вам за розмову. Бажаю вам з Дмитром якнайшвидше одружитися в Карпатах – у будь-яку пору там дуже красиво. Нехай все буде душевно, по-сімейному, як ви і мрієте. Хай ваша сім'я народжується з позитивними емоціями, а гори додають особливу атмосферу і силу духу. Сил вам зараз в очікуванні. Ми і вся країна також дуже чекаємо на повернення наших захисників додому.
Наречена захисника Маріуполя Ганна Науменко / Фото надане редакції
