Порушив всі канони хірургії, – відверта розповідь лікаря про порятунок воїнів в Дебальцевому

Чергова ротація чоловіка на фронт, а саме в Дебальцеве, була 4 січня 2015 року. Олександр розповів про свій досвід війни для проєкту "Vоїн – це я" від Військового телебачення України.

До теми Ми були як на долоні, – військовий розповів шокуючі факти про бої за Дебальцеве

Перше загострення

В Дебальцевому на початку січня 2015 року було відносно тихо. Інтенсивність обстрілів така, як в середньому по всій лінії фронту. Однак лишалася настороженість щодо цього "апендиксу", в якому розташоване Дебальцеве, тому що з трьох сторін були окупанти.

Лікар рятував воїнів у Дебальцевому / Скриншот з відео

Перше таке незначне загострення відбулося в різдвяні дні. Тоді були люті морози й вже почалися регулярні артилерійські обстріли.

Проте серйозне загострення відчулося вже на Водохреща. У нас тоді інтенсивність обстрілів дуже зросла і ми це відчули за кількістю поранених, яких доводилося рятувати й евакуювати, коли починався такий нон-стоп.

Навіть у тилу потрапляли під обстріли

У нас було 3 лікарські бригади на базі з трьома автомобілями. І на кожній бойовій позиції були бойові медики, а в батальйонах – медичні підрозділи.

Однак спроможностей ставало все менше і менше, щоб вчасно надавати допомогу, а після того, як втратили лікарню у Світлодарську, часу ставало дуже мало, бо шлях евакуації займав велику відстань, що забирало багато часу. І з 30 січня доводилось лише евакуйовувати.

Олександр потрапляв під обстріли / Скриншот з відео

Потрапляли навіть у відносному тилу під обстріли. Не говорю про передову трасу до блокпоста Балу чи Ольховатки. Навіть уже за Дебальцевим були моменти пристрілювань. Кілька разів ми на ходу вистрибували з автомобіля.

Після 30 хвилин перестаєш боятися

Під час одного виїзду на блокпост Балу почався обстріл. Я ліг біля якогось шматка бетону, зрозуміло, що він мене майже нічим не захищав у випадку прямого влучання.

Було дуже страшно. Я підтягував до себе руки, ноги, щоб не зачепило. І бій тривав, і тривав. Все навколо вибухало, летіло, горіло.

Вже десь після 30 хвилини просто сил немає боятися. Це відчуття "стомленого боятися" я дуже добре пам'ятаю. Безпосередньо вже наша медична рота з кожним днем періодично піддавалася обстрілам.

Дивом вцілів

Через радіозв'язок зі штабом узгоджували час прибуття транспорту, яким ми евакуйовуватимемо поранених. Саме в той момент, коли прибув транспорт, саме в момент завантаження важких поранених, відбувся прицільний обстріл нашого розташування пакетом "Градів".

Це призвело до ще більших втрат. У нас з'явились загиблі. Поранені, які були, отримали ще важчі поранення. Їх отримали мої побратими з медроти.

Хірург дивом вцілів під обстрілами / Скриншот з відео

Я дивом вцілів – ракета "Граду" розірвалась за кілька метрів від нас. Але захистив автомобіль, який стояв між нами. Зрозуміло, що це був прицільний обстріл медичної роти, бо медрота була на цій локації багато місяців, бойових підрозділів там немає і пакет "Градів" прицільно випустили саме в момент, коли відбувалась евакуація поранених.

Тактика дій лікарів змінилася

Жодних конвенцій ворог не збирався дотримуватись і, відповідно, із цим розумінням нам потрібно було змінювати тактику дій, евакуацій, зв'язку і координації. Це ще більше ускладнювало і так критичну ситуацію.

Наша криївка, наш бліндаж, став операційною, реанімаційною. Ще за день до того, я не міг подумати, що умовно порушу всі канони хірургії, асептики й антисептики, і мені доведеться втручатися в організм безпосередньо у цих умовах для того, щоб врятувати людей.

Що я з цим ліхтариком залазив людям у живіт, зашивав печінку, ампутував кінцівки, оперував від черепа до мізинця всі частини тіла. Це як фантастика. Однак довелося вранці 9 лютого прийняти рішення: або ми спробуємо зробити все, що можемо, або іншого рішення, інших варіантів навіть не розглядали.

Всі "боги війни" затихли

Вже до кінця ситуація була вкрай критичною. Я звик до постійних звуків нашої артилерії, яка розміщувалася за кілометр від нас. Звик постійно чути, що ведемо активну оборону.

І 17 лютого вранці я оперую поранених і під час операції спілкуюсь з побратимами й кажу: "Щось не чути нашу арту". Поранений каже: "Ви мене тут оперуєте, а ми були останні, хто відстрілювався з нашої локації".

Читайте також Ми не ховалися, – шокуючі спогади воїна про знищення танків ворога у боях за Донецький аеропорт

Тобто вони були поранені, артилерія пошкоджена. Тоді я зрозумів, що це початок кінця нашої оборони, бо якщо затихають "боги війни", то піхоті довго не протриматись.

Щоб ви розуміли, до кінця дев'ятої доби в оточенні практично всі передові підрозділи тримали весь периметр. Проте як би не було прикро, але 18 лютого почався прорив.

Хлопці працювали бездоганно

Це був багатогодинний, нічний, а потім і денний марш з постійними засідками, боями, обстрілами, зламами. У цьому марші проявлялися такі крутезні моменти, навіть якщо твій автомобіль не міг виїхати на підйом, то приїжджала якась тунгуска чи танк і просто виштовхував твою вантажівку на цей схил чи витягували з яру.

Це була дуже крута командна робота, де ніхто не знав, хто, що, який підрозділ, але це була дуже згуртована, попри весь розпач, робота. Як на ту всю критичну ситуацію, хлопці працювали просто бездоганно.

Останнього пораненого оперували без наркозу

Ти не запам'ятовуєш кожну людину, але деякі дуже врізалися в пам'ять. Хтось поводився нестандартно, хтось був дуже сміливим. Хтось для мене був суперскладним випадком.

Пацієнти надихали хірурга / Скриншот з відео

Саме ті, кого я запам'ятовував, знаходили мене й ці зустрічі неймовірно надихали. Коли бачу людину, яка жива, майже здорова і пригадую, що з командою зробив все, щоб врятувати ще одну душу, щоб врятувати ще одного захисника чи мирного жителя.

Пригадую останнього пораненого у Дебальцеве – Сашка Тарасюка, у якого чотиригодинна операція, надзвичайно важка, на внутрішніх органах. Наркоз на ньому завершився на першій годині, а оперувати потрібно було, а Сашко живий-здоровий, одружився, і все прекрасно.

Олександр Данилюк: Вони не просто живі

З кількома побратимами-пораненими ми навіть ходимо щороку в гори. Двоє з Дебальцеве й один зі Станиці Луганської, з якими ми подружилися.

Це вже стало традицією щороку йти в гірський похід, у прямому значенні слова іти, тому що у них є 2 ноги в кожного, хоча не в кожного вони могли бути, бо що їхнє життя було на волосині.

Це дуже круто, що вони не просто живі, а можуть підійматися в гори, навіть попереду всіх інших здорових. Такі моменти дійсно є цінними.