Харьковская школа фотографии: украинский феномен, признанный в мире

Раніше для широкої світової спільноти був відомий лише Борис Михайлов – велике сонце у сфері художньої та документальної фотографії, яке світило так яскраво, що за ним не було видно цілої галактики митців під назвою Харківська школа фотографії. Але це змінилося.

Читайте також Вісім графіті та одна інсталяція: Бенксі представив нові роботи

Передумова та форма

Харківська школа фотографії – це феноменальне культурне явище з історією, власною методикою фотографування, яскравими персоналіями та інтригуючим майбутнім.

Радянський союз, репресії, суцільні обмеження та тиск на індивідуальність стали каталізаторами творчих інтенцій в суспільстві. Якщо режим СРСР – це каталізатор, то місто Харків є колбою, де відбувалася реакція, бо він є осередком з величезним культурним капіталом, центром літературного, мистецького та театрального авангарду, тобто дуже сприятливим середовищем для творчого вибуху.

Результатом реакції став сплеск у вигляді Харківської школи фотографії. Якщо людині щось забороняють, спокуса зробити "навпаки" переростає в радикальну дію. У СРСР фотографія не заборонялася, чого не скажеш про правду. Світлини представників течії якраз і відбивали суб'єктивну реальність або власну правду, яка йшла всупереч радянській. Показати світ по-іншому стало лейтмотивом творчості Харківської школи фотографії. Висвітлення незвичайних речей для ока радянської "порядної людини": голі тіла, пияки, безхатченки, трансцендентні тематики – це було протестом, позицією проти знищення індивідуальності та свободи.

Роман Пятковка, із серії "Відьомський шабаш" (1988)

Удар по реальності

Саме визначення Харківської школи фотографії ввела у науковий в обіг Тетяна Павлова, завдяки працям якої Харківська школа фотографії і отримала концептуальне обрамлення. Але сама течія почала формувати задовго до цього. Вибух явища ХШФ стався 1971 року при зустрічі фотографів Бориса Михайлова, Євгена Павлова, Юрія Рупіна, Олега Мальованого, Олександра Супруна і Геннадія Тубалєва у Харківському обласному фотоклубі.

Читайте також Людина-оркестр з Прикарпаття: унікальний майстер розповів про життя задля музики

Спершу клуб був місцем для зборів фотолюбителів, які робили знімки навколишнього середовища, відправляли їх у журнал "Радянське фото" та мирно очікували на узгодження радянськими цензорами "правильності" світлин у стилі соціального реалізму. Іншими словами, клуб був типовою структурою свого часу.

Євген Павлов, із серії "Тотальна фотографія" (1969 – 1991)

Але, спираючись на нетипові для тогочасної структури ідеї, відмінні від загальноприйнятих цінності та мету відійти від "соціальної реальності", у 1971 році харківські фотографи сформували групу "Час" ("Время") і, фактично, започаткували українське фотомистецтво.

Філософією групи "Час" стала "теорія удару", яка передбачала необхідність приголомшити, здивувати, "вдарити" глядача так, щоб він зрозумів щось важливе та нове про реальність, в якій існує. Звичайно, такий підхід йшов всупереч офіційній ідеології соцреалізму, сповненого ідеальними образами "переможного соціалізму". Члени клубу разом збиралися, творили, придумували як реалізувати нові форми із забороненими сенсами.

Олександр Супрун, "Вдова" (1983)

Після потужного поштовху, ХШФ не зійшла нанівець, а продовжила розвиватися та відкривати нові горизонти. Почали з’являтися наступні хвилі течії, які були представлені, зокрема, групою "Держпром", в яку входили Міша Педан, Сергій Братков, Ігор Манко, Борис Редько, Володимир Старко, Леонід Пєсін та "Групою швидкого реагування", що виникла в момент розпаду Радянського союзу. ЇЇ членами були: Борис і Віта Михайлови, Сергій Братков та Сергій Солонський.

Читайте також Духовне рейдерство: як росіяни крали українську музику та композиторів

Але не можна вважати Харківську школу фотографії суцільно радянським явищем, адже і зараз вона продовжує розвиватися та охоплювати нові форми та сенси. Звісно, відбулася метаморфоза з "маргінального", в деяких сенсах "опозиційного" руху в українське культурне явище світового масштабу із легальними виставками та міжнародним визнанням. Проте такі зміни не поставила крапку на течії, а лише дали новий поштовх для розвитку. Тож ХШФ не закінчується на минулих хвилях, а нові ідеї, соціальні та індивідуальні тематики, активно інтегруються в сучасне мистецтво.

Група Шило, із серії "Втеча Тимошенко" (2012)

Сила, яку побачив світ

Представники Харківської школи фотографії не бояться концептуально маніфестувати свої погляди: вони роблять виставки із екстравагантними світлинами трупів, неідеалізованими оголеними натурами та іншими об’єктами повних кітчу іронії та критичних поглядів на світ.

Не менш цікавими для світу є й техніки виконання робіт: техніка кольорової ізогелії, накладання негативів (так звані бутерброди), постановча фотографія, ігрова фотографія, розмальовані фотографії, панорамна зйомка, ручний колаж тощо. Екстравагантність форм та сенсів робіт ХШФ отримали світове визнання і продовжують дивувати міжнародну спільноту.

Олександр Супрун, без назви (1997)

Зображення української реальності, гра проти радянського апарату, опозиція режиму, відкриття сенситивних тем Голодомору, радянської ідеології, жорстокості, алкоголю тощо – в цьому авангард, феномен, екстравагантність та вагомість Харківської школи фотографії для української та світової культур.

Євген Павлов, із серії "Життя заводу" (1990)

Результати проєкту "Україна в Помпіду" стали лакмусовим папірцем міжнародної зацікавленості та актуальності мистецтва Харківської школи фотографії. Визнання такого масштабу інституцією такого рівня не просто заявляє про ХШФ – це всерйоз наносить її на мистецьку мапу світу. Глобальна артспільнота нарешті познайомиться із унікальною течією ХШФ не в роботах одного-двох митців, а досить широко: в знімках із застосуванням унікальних технік Олега Мальованого, Євгена Павлова, Сергія Солонського, групи "Шило", Романа Пятковки, Юрія Рупіна.

Олег Мальований, Акт III. Композиція (1972)

Харківська школа фотографії не тільки сформувала величезний пласт культурного спадку України, а й своєю силою та автентичністю сприяла визнанню українського мистецтва на світовому рівні, і вже у 2022 році український сучарт потрапить у світло софітів найбільшої мистецької сцени світу. Це справжня перемога не тільки для Харківської школи фотографії, а і для українського арту та культури в цілому.