Це травень 2017 року. Кілька днів вдома, окуляри, пластир, як в пірата, щільний тональний крем, заднє сидіння таксі, "ні, давай зустрінемось за пару тижнів", "ні, скайпом не зручно".
Важливо! Українки не захищені від домашнього насильства: страшні цифри та що з цим робити?
Хтось з перехожих і знайомих ховав очі, хтось ледь приховував усмішку, хтось призирливо підтискав губи. Більшість з цих поглядів, жіночих, чоловічих, самі розповідали свої історії про непокаране насильство по відношенню до жінок.
Про бездіяльність влади. Про мовчання сусідів, родичів і друзів. Про хамство поліції.
Про "сама винна", "провокувала" ," не треба було там-тоді-так ходити, бути, народжуватись".
На моєму фото – лише побічний результат планової операції. Дріб'язок і пару тижнів дискомфорту, на відміну від тих, хто ховає справжні сліди побиття роками.
Жінок б'ють просто тому, що можуть. В Україні це часто безкарно.
Влада не чує. Натомість кожен з нас чує це за закритими дверима сусідів, бачить в постах соцмереж і новинах. Часто надто пізно.
Час вчергове допомогти державі поміняти погляд на домашнє насильство.
Це не перша і не остання спроба, і не привід зупинятись. Цього разу це петиція, до кінця збору підписів якої є 10 днів. Потрібно близько 8000 підписів аби знову поставити питання ратифікації Стамбульської конвенції. Будь ласка, поставте ваш.