Це був жах, – Катерина про атаку пологового у Маріуполі, виїзд з дітьми і чоловіка на Азовсталі

І на окупованій території, і по складній дорозі на підконтрольну Україні територію я мав досвід спілкування з великою кількістю жителів Маріуполя. У кожного з них – своя страшна, а інколи і трагічна історія. Однак нещодавно, вже у якості волонтера в одному з запорізьких хостелів, у якому отримувала прихисток і моя родина, я познайомився з двома янголятками. Вони почали своє життя у найстрашнішому місці на планеті Земля.

Важливо "Останній день на Азовсталі": у мережі з’явився щемкий фільм-прощання захисника Маріуполя

Складно уявити, через що пройшла їхня мати Катерина, яка, не дивлячись на небезпеку та надскладні умови, зуміла зберегти життя і здоров'я своїх донечок і вирвалася з окупаційних лещат у вільну Україну. На жаль, ця драматична історія ще далека від щасливого кінця, бо батько цих двох крихіток – військовий, який героїчно боронив Маріуполь. Дмитро – боєць полку захисників Маріуполя. Останній раз він виходив на контакт з Катериною у березні. Його подальша доля невідома.

Катерина з доньками Алісою та Аліною / Фото надане редакції

Звісно, Катерина щиро вірить у те, що Дмитро живий, і мріє, що родина незабаром возз'єднається. Вона пройшла жахливий і дуже складний шлях для того, щоб зберегти немовлят і старшу доньку – 8-річну Соню. З її слів, кілька разів їх рятували дива. Потрібне ще одне. Віримо, що в один прекрасний день міцні руки Дмитра тепло обійматимуть своїх дівчаток.

Наразі питання збереження життів бійців маріупольського гарнізону є найактуальнішим. До нього привернута увага всього цивілізованого світу і зараз триває спецоперація зі збереження життів наших героїв та їхнього подальшого обміну на російських полонених.

Зараз Катерина зі своїми дітьми перебуває подалі від лінії фронту. Вона переїхала до родичів чоловіка у Вінницю. Світ повинен почути історію цієї родини. Потрібно розуміти, що Маріуполь ховає ще тисячі подібних жахіть.

Інтерв'ю з Катериною про бомбардування пологового у Маріуполі і виїзд з міста

Я подзвонив Катерині у Вінницю і запропонував у подробицях розповісти про свою ситуацію.

"Добрий день, Сергію", – взяла слово Катерина. "Ми від вас із Запоріжжя транзитом через Дніпро добралися до Вінниці, де живемо з родичами чоловіка. Це тепер наш новий дім".

Скільки було Алісі та Аліні, коли почалося масштабне вторгнення Росії?

Дівчата народились 23 січня, за місяць і один день до початку війни. Вони з'явилися на світ раніше терміну і перебували у кювезі, спеціальних боксах для недоношених малюків.

Тож ми зустріли війну у пологовому будинку, причому мови про виписку не було. Дівчата ще не були до цього готові. Я під час перебування у пологовому ще встигла перехворіти коронавірусом.

Читайте також "Місто привидів": у Маріуполі могли загинути 22 тисячі людей

Я відчула вибух, побігла до дітей, впала і зламала руку, – Катерина про бомбардування пологового у Маріуполі

Складно уявити, як ви почувалися у той час – Аліса і Аліна перебували у кювезі, старша донька не була під вашим контролем, а чоловік опинився у самому епіцентрі бойових дій…

Чесно, це було просто жахливо. Було дуже страшно і за дітей, і за чоловіка. Обстановка у місті також була жахливою. Чоловік приходив до мене у пологовий, заспокоював, казав, щоб я не хвилювалася, що все буде добре і скоро все налагодиться. Але час йшов, а нічого не налагоджувалося. Вибухи були ще ближчими.

Минали 10, 11, 12 день війни. Дмитро передавав через хлопців, що він живий-здоровий і з ним усе гаразд. Була хоч якась стабільність у комунікації. Однак все різко змінилося 9 березня, коли прилетів літак і розбомбив наш пологовий будинок. Все це було дуже несподівано. Ще за день до цього дівчат усі вітали з Міжнародним жіночим днем. Усі розуміли, наскільки складно і страшно дівчатам у пологовому в таких мовах. Навіть квіти десь дістали та дарували мамам.

Відчуття свята збереглося і на наступний день, у всіх був чудовий настрій, нічого не передбачало того жаху, який відбувся. Усю картину змінила одна мить о 14:45. Відразу навіть не було зрозуміло, що відбувається.

Це був один потужний вибух?

Складно навіть сказати. У мене склалося враження, що вибухи були з двох сторін приміщення. Я відчула вибух попереду і ззаду. Спочатку одна стіна завалювалася, потім інша, та що позаду. Я перебувала у якомусь дивному, шоковому стані, який важко передати.

Знищений росіянами пологовий будинок у Маріуполі / Скриншот

У момент вибухів ви були поряд з Алісою та Аліною?

Так, ми були в одній кімнаті. Між нами було десь метри три. Я сиділа на дивані, а дівчатка лежали у манежі. Кожні три години їх потрібно було годувати. До чергового годування залишалося 15 хвилин.

Коли пролунали вибухи, я відразу подумала за дітей і побігла до них, але нічого не було видно, всюди були якісь уламки та скло, у підсумку я підковзнулась і впала. У цей момент я зламала руку, але відразу цього не зрозуміла, боляче й боляче, не до того було.

Коли я підбігла до своїх дівчаток, то побачила, що на них стіна не впала. Це було диво, бо інші стіни були завалені, двері вилетіли, а стіна біля доньок, хоч у тріщинах, але залишилася стояти.

Діти спали, немов нічого не відбулося. Вони ні на що не реагували. Я злякалася, що з ними щось сталося, почала щипати за щічки, вони все одно не реагували, я їх почала брати на руки. Навколо у цей момент панувала паніка, крики, хтось кликав на допомогу. Ці хвилини згадуються погано, все немов у тумані. Усіх мам із дітьми швидко відвели до підвалу, де ми пробули хвилин 10 – 20. Після того за нами приїхали якісь машини: чи то поліція, чи рятувальники.

Мені складно було брати до рук обох доньок, тим більше одна рука була ушкоджена. Поряд – жінка з чоловіком. У них теж була двійня – хлопчики. Вони були ще молодші, ніж Аліна й Аліса. Я попросила допомоги у чоловіка. Його звали Сергій. Він взяв на руки одну з моїх дівчаток, а його жінка мала велику ковдру, в яку загорнула відразу обох своїх синочків.

Ми вибігли з підвалу, на вулиці дерева були повалені, машини горіли, на землі біля мене лежали чиїсь ноги у взутті, схожому на калоші фіолетового кольору. Тіла не було, а ноги лежали. Чомусь цей момент мені особливо запам'ятався.

Коли нас посадили до машини, там лежала поранена жінка. Я хотіла сісти поряд, але мені не дозволили. Вона до пояса була накрита ковдрою, коли ми їхали, це покривало впало і я побачила, що у неї не було ноги. Там, де стегно, – просто шматок м'яса. Це був жах. Ця дівчина була вагітною. Пізніше я дізналася, що ні вона, ні дитина не вижили.

Поранена вагітна у Маріуполі / Фото Євгена Малолєтки

Нас привезли до дитячої реанімації. На ковдрі, в яку була загорнута одна з моїх доньок, була кров. Дитину перевірили і побачили, що вона ціла, почали з’ясовувати, звідки кров, і виявилося, що у мене рука була поранена. Я нічого не відчувала і дуже погано розуміла, що навколо коїться. В якийсь момент до кімнати занесли дитину, яка тільки-но народилася. Пам'ятаю, тоді я подумала, що це добрий знак – якщо дитина народилася, то все буде добре, це знак життя.

До теми Вивезла 4 дітей, щоб не бачили того, що люди бачать у Маріуполі, – Марія про виїзд із Запоріжжя

З трьома дітьми на руках вирвалася у Запоріжжя

Що було далі?

Вночі у мене сильно боліла рука. Наступного дня я попросила лікаря, щоб її перевірили, і виявилося, що у мене перелом. Поставили гіпс. 11 березня нам сказали, що багато постраждалих, а місць на всіх не вистачає. Нас відвезли в інше місце – Іллічівський район. Недалеко від басейну "Нептун" нас поселили у Домі молитви. Там була родина з чотирма дітьми і разом з нами привезли ще двох матусь. У цьому місці ми прожили до 27 березня, поки війна знову не підійшла занадто близько. Вже було дуже чутно вибухи, постійно над нами літали літаки, які бомбардували місто, бої проходили близько. Залишатися було дуже небезпечно і ми усі разом пішли пішки.

Днем раніше я попросила, щоб мені зняли гіпс, бо вважала, що він мені заважатиме у дорозі. Потім я пожалкувала про це, було пекельно боляче. Але вибору не було, заради дітей потрібно терпіти і йти у безпечніше місце. Ми прийшли на сімнадцятий мікрорайон, звідки і поїхали до мого рідного Урзуфа, де на мене чекали батько, бабуся і старша донька.

Правда, виїхати звідти було не так просто. Мене з дітьми були згодні відвезти без черги, але машини курсували тільки до Мангуша, звідки нас повинні були забрати рідні. У той час зник мобільний зв'язок, і я навіть не знала, що мені робити, коли ми потрапимо до Мангуша. Залишалося лише йти до Урзуфа пішки, з дітьми і недолікованою рукою.

Діти хотіли їсти і плакали, це привертало увагу. Несподівано я зустріла знайому дівчину. Вона допомогла з відпочинком та з переїздом до Урзуфа. Знайшовся чоловік, який погодився відвезти нас додому.

Що на вас чекало в Урзуфі?

В Урзуфі не було бойових дій, проте місто перебувало під окупацією. Там – так звані "ДНРрівці". Я була рада зустрітися з ріднею, але знайомі відразу попередили, що до мене прийдуть бойовики і будуть допитувати. Вони вже знали, що мій чоловік – боєць полку захисників Маріуполя. Його машину окупанти забрали собі. Не дивлячись на те, що у ній спеціально були пробиті колеса та знятий акумулятор.

Я розуміла, що рано чи пізно "ДНРівці" чи росіяни неодмінно прийшли би до мене. Відчувала, що потрібно їхати звідти якомога скоріше. Але я довго не могла знайти машину до Запоріжжя. Усі казали, що треба спочатку їхати у Бердянськ, та в моєму стані, з трьома дітьми, було дуже складно рухатися з пересадками.

У Бердянську були великі черги на виїзд, потрібно десь жити, до того ж ціни на перевезення людей до Запоріжжя були дуже високими. У той час не існувало регулярних евакуаційних колон з автобусами, і людей вивозили приватні перевізники за космічні гроші.

Бог нам неодноразово допомагав, і я вірила, що в той момент все буде добре. Терпляче намагалася знайти перевізника з Урзуфа у Запоріжжя і моя віра була винагороджена. Знайшлася машина і ми нарешті прорвалися до Запоріжжя, яке є єдиним орієнтиром для усіх людей, що намагаються евакуюватись з того регіону.

У Запоріжжі на нас чекав теплий прийом. Нас зустріли волонтери та заселили у хостел для переселенців. Наступного дня організували переїзд у Дніпро, де нас зустріли родичі чоловіка і відвезли до себе у Вінницю.

Катерина (праворуч), її три донечки і волонтери у Запоріжжі / Фото надане редакції

Люблю, цілую, обіймаю, до зв'язку: слова чоловіка в останній розмові

Катерино, чим ви займалися до війни і як познайомилися з чоловіком?

Я працювала звичайним продавцем у тютюновому кіоску. Дмитро служить в полку з 2016 року. Познайомилися ми випадково. Якось він проходив поряд з моїм кіоском і йому захотілося попити кави. Зробила я йому каву, почали розмовляти, познайомилися, почали спілкуватися, підтримувати зв'язок. Далі вже почалася любов (у цей момент Катерина вперше за інтерв'ю усміхнулася). Ось така історія.

Коли востаннє Дмитро виходив на зв'язок?

Останній раз ми з ним переписувалися 2 березня, до руйнування пологового будинку. Дмитро запитав, чи є в нас світло та вода, я відповіла, що немає. Він написав... (сльози заважають Катерині, але вона мужньо продовжує розповідь) "Я тебе люблю, цілую, обіймаю, до зв'язку". І все, це було останнє наше спілкування.

Далі, коли у пологовий приїжджали інші хлопці з полку, я розпитувала в них, чи знають вони щось за Дмитра. Вони відповідали, що з ним все гаразд, що він живий. Ще коли ми були у дитячій реанімації після руйнування пологового, я передавала через інших військових, щоб вони знайшли чоловіка та сказали йому, що ми живі. Не знаю, передавали йому, чи ні (Катерину знову "душать" сльози).

Вже коли я була в Урзуфі, дізналася, що неподалік у селі відновився зв'язок від "Київстар". Я відразу туди поїхала. Звісно, з ним не було зв'язку, але мені прийшло повідомлення від 17 березня. Дмитро запитував, як у нас справи. Напевно, він знав, що ми живі, але я на той час не мала зв'язку, а коли відповідала, зв'язку не було вже у нього.

Коли ми виїхали до Запоріжжя і в мене з'явився інтернет, я побачила, що останнього разу чоловік заходив у телеграм 26 березня. Далі – абсолютно ніякої інформації про нього у мене немає.

Важливо Вони на шляху з пекла до пекла, – дружина бійця з "Азовсталі" про небезпеки після евакуації

З іншими рідними, з батьками, Дмитро також після цього не контактував?

Ні, ні з ким не зв'язувався. Я просила інших дівчат, у яких чоловіки перебували на "Азовсталі", щоб вони щось дізналися за Дмитра. Хлопці передавали, що він живий і здоровий. Лише таким чином, через кількох людей можна було дізнатися, що він хоча б живий. Але чому він не виходить на зв'язок, я не знаю. Інші чоловіки хоча б інколи знаходили можливість поспілкуватися зі своїми жінками. Не знаю, може, він телефон втратив, може, телефон зламався, може, ще щось, може, поранений. Дуже складно...

Знаю, що коли пологовий розбомбили, він намагався нас шукати. Він дзвонив родичам, просив, щоб вони шукали мене з дівчатками, зв'язувався з нашою кумою, яка жила в Урзуфі, шукав нас у Маріуполі. Але тоді не було зв'язку з нами.

У хостелі ви розповідали, що лише у Запоріжжі отримали документи з пологового будинку…

Так, коли бомбили пологовий, звісно, мені було не до документів. Тобто я поверталася до залишків палати за основними речами, але сумки з документами не знайшла. Потім всі роз'їхалися, хто куди.

Після Пасхи мені подзвонила сестра. Вона глухоніма і ми спілкувалися жестами по відеозв'язку. Вона повідомила, що мої документи знайшлися і перебувають у Запоріжжі. Сестра дала мені номер телефону дівчини Вікторії. Звісно, я відразу подзвонила їй, і потім вже у Запоріжжі ми зустрілися у "Козак-Палаці" (зараз там центр допомоги переселенцям). Там ще був чоловік, який розпитував мене, щоб дізнатися точно, чи мої це насправді документи.

Виявилося, що документи з пологового транзитом через кілька населених пунктів були вивезені у Запоріжжя. Ще коли я перебувала в Урзуфі, попросила, щоб мені їх сканували та переправили копії. На щастя, цього вистачило, щоб пройти усі багаточисленні блокпости на окупованій території і добратися до Запоріжжя. Діти мені допомагали, постійно плакали на блокпостах і нас особливо ніде не затримували, пропускали далі.

Нам пощастило, що з трьома дітьми пропускали без черги на блокпостах. А так, я знаю, що люди інколи у чергах живуть у машинах по кілька днів.

Коли розбомбили пологовий у Маріуполі, російська сторона намагалася навіяти своїм громадянам, що там начебто "не існувало" пологового, а була "база військових", та й взагалі, "не було ніякого літака", а руїни і жертви – це все "постановочні кадри". Як взагалі, після усього, що ви пережили, реагуєте на подібні речі?

У мене просто немає слів, звісно, там не було ніяких військових. Там був звичайний пологовий будинок, у якому приймали пологи, в якому у палатах були мами з дітьми.

Коли я приїхала в Урзуф, багато хто мені не вірив. Знайомі мене переконували, що там була військова база, а картинку з жертвами зробили для ЗМІ. Я була шокована, тобто, виходить я сама собі зламала руку, а все, що ми пережили, було несправжнім.

Потім я зрозуміла, що сперечатися було марно. Навіть я не могла цим людям нічого довести, про що можна казати. Мені здається, що вони самі себе накручують, їм їхня версія вигідна, бо правда руйнує міфи про "русскій мір". Такі люди до останнього намагаються триматися за свої ілюзії.

Я була дуже зла, бо не розуміла, як взагалі таке може бути? За що, навіщо все це? Як можна розбомбити пологовий будинок, реальний пологовий будинок з мамочками і дітьми, і казати при цьому, що це військова база. Спочатку кажуть, що розбомбили військову базу, а потім вже кажуть, що ніхто нічого не бомбив, що це все декорації.

Вони не просто порушують усі міжнародні правила війни, а ще демонструють, як насправді ставляться до нас. Навіщо було бомбити пологовий, я не можу зрозуміти, що це їм дало? І дуже прикро, що деякі наші громадяни на окупованих територіях вірять пропаганді окупантів.

Росіяни кажуть, що прийшли нас захищати, насправді вони прийшли нас не захищати, а зачищати. Стільки мирних людей було знищено у Маріуполі просто так.

Бог їм суддя. Нічого, це все неодмінно повернеться до них бумерангом. За все доведеться відповідати. Просто якщо їхні діти будуть страждати за них, мені, чесно, дуже їх буде шкода. Складно це все згадувати, правда, я навіть не можу знайти слів, щоб передати, наскільки це все було жахливо.

Вірю, що Дмитро повернеться додому, – Катерина про чоловіка, який був на "Азовсталі"

Найстрашніше позаду. Головне, ви зберегли своє життя і життя доньок. Зараз йде операція врятування життів наших бійців "Азовсталі". Потрібно вірити, що Дмитро живий і він неодмінно повернеться.

Звичайно, я слідкую за усіма новинами, що стосуються евакуації з "Азовсталі". Зараз мало конкретики. Багато що незрозуміло. Хтось каже, що скоро буде обмін, хтось вважає, що хлопців можуть протримати рік чи півтора, а, може, їх взагалі не залишать в живих.

Невідомо, як буде складатися ситуація, але нам вже стільки разів щастило, стільки див було, що я вірю: ще одне диво станеться. Коли дівчатка народилися раніше терміну, вони були дуже маленькі і слабкі. Особливо Аліса. Вона трохи на той світ не вирушила. Потім пологовий розбомбили, а ми вижили. Потім, коли ми вже були у Домі молитви, снаряд влучав у наш будинок, нам знову пощастило. Потім вдалося вирватися з Урзуфа. Якимось дивом знайшлися документи на донечок. Ми вже стільки усього пережили, що повинні вірити: все буде добре, і Дмитро повернеться додому живим та здоровим. Його родина дуже чекає на нього... (Катерина знову починає плакати).

Це просто нестерпно. Мені так хочеться, щоб він хоча б подзвонив, почути його голос. Я вже так втомилася жити у постійній невизначеності. Кожного дня передають інформацію, як їх бомблять, десь когось завалює. Нещодавно мені дзвонила подруга з Урзуфа, сказала, що її чоловік загинув на "Азовсталі". Мені усіх їх шкода, але, як кожна жінка, молюсь і вірю, що мій чоловік залишиться живим.

Не знаю, як жити далі, тримаюсь заради дітей, розумію, наскільки я їм потрібна. Я розумію, що потрібно рухатися вперед, не можна падати духом, що б не сталося. Діти все відчувають, вони відчувають думки і настрій, починають відразу плакати, я намагаюся триматися і не думати про погане. Але це дуже важко, не було ще жодного дня, щоб я не думала за нього і не плакала...

Я дуже сподіваюсь, що їх усіх врятують. Вони трималися до останнього, робили все, що могли, віддавали усі сили. Не знаю, як допомогти чоловіку, єдине, що я можу зробити – це тільки молитися за нього, щоб він вижив. Роздивляюся кожне фото, кожне відео у новинах, сподіваюся побачити Дмитра, хоча і розумію, що там багато хлопців і шанси на те, що у кадр потрапить він, невеликий.

Вибачте, що змусив вас згадувати увесь цей жахливий шлях і дякую за те, що наважилися на розмову.

І я вам дякую за те, що надали можливість розповісти те, що відбувалося. Люди повинні знати правду. Це дуже важливо. Було багато випадків, коли росіяни переодягалися у форму бійців полку захисників Маріуполя і скоювали різні злочини та погані справи. Вони свідомо намагалися дискредитувати наших хлопців. Я сама бачила це на власні очі. Багато людей вірили, що це справді наші бійці. Ця картина чудово доповнювала російську пропаганду. Було дуже образливо і гірко. Наші хлопці віддавали своє життя за Україну, за наших громадян, а хтось вірив росіянам. Форму міг одягнути хто завгодно. Хлопці, які йдуть до полку – справжні патріоти своєї країни і їхнє головне завдання – захищати її населення.

Я намагалася пояснювати людям, що це не азовці, але було дуже складно. Росіяни робили все, щоб у Маріуполі ненавиділи полк. Звісно, це люди, у кожній спільноті трапляються різні випадки, але, якщо щось колись і траплялось, то керівництво швидко виправляло ситуацію. У полку дуже жорсткі правила. Навіть якби ти десь трохи випив, були дуже великі штрафи.

Я знаю, як у них все організовано. Честь і репутація полку дуже важливі. 8 років усе було добре, ніхто нікого не ображав і тут прийшли росіяни – і полк замість того, щоб захищати свою землю і свій народ, раптом почав "тероризувати" мирне населення своєї країни. Як можна вірити у всю цю маячню?

Гірко було спостерігати, коли багато людей у Маріуполі більше вірили ворогу, ніж своїм бійцям. Дехто навіть був радий – "ура, росія прийшла"! Яка Росія!? Вони не розуміють ситуації. Вас ця Росія знищить морально і фізично у злиднях. Вони нас просто за людей не вважають. Люди повинні вмикати голову.

Наприкінці хочу звернутись до керівництва нашої країни та до світової спільноти: будь ласка, допоможіть нашим хлопцям та дівчатам з "Азовсталі". Знайдіть способи зберегти їх життя. Це люди, які билися за Україну до останнього.

Наприкінці розмови я щиро побажав Катерині, щоб її віра у краще й надалі залишалася такою ж потужною. Ми залишимося на зв'язку і, сподіваюся, ще неодмінно поспілкуємося з її чоловіком Дмитром, а поки що тримаємо кулаки за героїв полку захисників "Азовсталі" та усіх воїнів маріупольського гарнізону.

Автор – Сергій КОСТЕНЮК