Це не наша війна, — Жадан

У нас із "Собаками в космосі" навіть була пісня на цей вірш. І після того, як в Україні почалася війна, ми вирішили не виконувати цю пісню, тому що, мені здається, зараз трішки змінилося ставлення і до війни, і до того, кого слід вважати дебілами,
— сказав поет львівським читачам.

Зараз Жадан разом із гуртом "Собаки в космосі" у містах України презентує альбом "Бийся за неї", поєднуючи це з корисними справами. На концертах музиканти збирають гроші для лікарень у прифронтовій зоні. Сам Сергій, який народився на Донбасі, у Старобільську, на сході України буває часто й допомагає бійцям і словом, і матеріально. Телеканалу новин "24" письменник, перекладач, музикант, громадський діяч, а віднедавна й актор Сергій Жадан розповів про життя і творчість під час війни.

Коли ви були в Лисичанську, люди казали, що ви — мабуть, перший український письменник після Сосюри, який до них приїздив. Чому так склалося?

Це такий жарт. Я виступав у бібліотеці міста Лисичанська, запитав: "До вас тут давно приїздили українські письменники?". Мені сказали: "Давно. Востаннє тут був Володимир Сосюра".

Чи означає це, що про регіон просто забули?

Можна так сказати, безперечно. Я ж про це і говорю останніх десять років.

Тому що дуже зручно мати це протистояння сходу і заходу, протиставлення україномовних і російськомовних, протиставлення індустріальних регіонів і менш індустріальних.

Дуже зручно для всіх: і для патріотів, і для непатріотів, для тих, хто любить Росію, для тих, хто любить Європу… Є така внутрішня лінія поділу, і її всі трималися. В тому числі і письменники, і митці. Слід називати речі своїми іменами.

Для багатьох Донбас був у кращому випадку просто білою плямою, в гіршому – таким ворожим антиукраїнським чужим регіоном.

Зараз ви разом з іншими митцями готуєте на Донбасі фестиваль "Українська весна". Розкажіть детальніше...

Ми робимо цей фестиваль у Сєверодонецьку 28 лютого – 1 березня. Два дні. До того ми ще заїдемо у Слов’янськ, Краматорськ, привеземо туди письменників, музикантів, зокрема, буде Мар’яна Садовська, будуть Kozak System, буде, можливо, Фома із гурту "Мандри", ми з "Собаками" ("Собаками в космосі" — "24"), буде Сашко Ірванець, Андрій Курков, буде багато нових цікавих поетів.

От ми, власне, туди їздимо вже віддавна. І виступів у нас було вже багато. Ми вирішили робити це далі, тому що для місцевого населення це, можливо, навіть більш потрібно, аніж для нас. Відчуття причетності, відчуття якоїсь солідарності, відчуття того, що про них не забули, від них не відмовилися, їх не кинули.

На Донбасі довгі роки людям "промивали мізки" своєю пропагандою. За вашими спостереженнями, чи хочуть зараз люди, які живуть там, самі змінитися?

Чесно кажучи, люди хочуть миру, люди втомилися від війни, люди бояться за своє майбутнє. Це те що можна побачити. А чи хочуть вони змін – сказати важко. Тому що насправді уся проблема – проблема вибору, проблема самоіндентифікації – надзвичайно складна, вона не вирішиться, очевидно, за кілька місяців, і нам із цим всім ще далі доведеться довго мати справу.

Як повернути цих людей і зламати пропаганду? Чи буде це важко? Чи можуть щось зробити митці?

Важко буде, безперечно, тут не слід мати жодних ілюзій.

Та ситуація і війна, яку нам нав’язали, просто виснажує Україну, суспільство, людей. Тому, звичайно, слід готуватися до важкої, клопіткої, багаторічної праці і роботи над збереженням країни і над тим, щоб ми далі залишалися однією країною і одним суспільством.

Що в цій ситуації робити митцям? Мені здається, митцям потрібно бути трішки уважнішими до того, що робиться у світі, що робиться навколо нас. Тому що зараз дійсно відбуваються трагічні, драматичні, дуже болючі речі, і ігнорувати їх, робити вигляд, що їх немає, мені здається, це не зовсім чесно.

Чим вам близький Бертольд Брехт, чому перекладаєте його саме зараз?

Брехт мені близький тим, що він поєднав у собі надзвичайно різні речі. З одного боку він великий романтик, великий гуманіст, з іншого боку – він надзвичайно мудрий і глибокий інтелектуал. Загалом це, як на мене, страшенно недооцінена фігура. Можливо через його соціалістичний статус, через те, що він був комуністом. Багато хто за його комуністичними поглядами не бачить його лірики, не бачать його ставлення до війни, до політики, до звичайних простих людей.

Я його зараз перекладаю, потім хочу зробити окрему книжку. І ми ще готуємо музичний проект за текстами Брехта.

Брехт писав, що кожна війна має свої мирні куточки. Чи бачили ви мирні куточки у війні на Донбасі?

Мирний куточок є у кожному з нас. Війна, безперечно, сьогодні забирає всю увагу, всю енергію. Але навіть у цій ситуації, мені здається, слід залишатися людиною, слід не дозволяти ненависті захоплювати себе, брати гору над якимись емоціями, слід далі лишатися собою. Це і є той мирний куточок у твоєму серці, в твоїй душі.

В одному з блогів ви пишете, як під звуки залпів люди продовжують робити свої звичні справи, діти бавляться у свої ігри... Це нормально, що люди так звикли до війни?

Безперечно, війна — це взагалі ненормально, будь-яка війна — це ненормально. А та війна, яка в нас, вона вдвічі ненормальніша, тому що вона нам просто нав’язана ззовні, тому що це не наша війна.

І об’єктивних причин для її розв’язання я особисто не бачив, не бачу і ніколи не погоджуся з тим, що події, які відбуваються сьогодні на Донбасі, є закономірними.

На моє переконання, вони глибоко незакономірні, і все це – всього-на-всього штучно створений кривавий конфлікт.

А до війни насправді дуже швидко звикають. Це дуже печально і страшно, але таке є. Діти, які бігають під артилерійським обстрілом грають у футбол… Так, вони дуже швидко до цього звикають. Вони колекціонують якісь гільзи, патрони і ставляться до військових цілком звично. Діти, можливо, навіть швидше звикають до таких зовнішніх змін, аніж дорослі.

Ви спілкуєтеся також із нашими бійцями. Як вони себе почувають?

Там різні бійці. Ви ж знаєте, що там є бійці, яких мобілізували, яких викликали, які, знову ж таки, не зовсім розуміють, що вони там роблять. Є добровольці, які знають, що вони там роблять, які ніколи не сумнівалися в тому, що вони захищають країну, які ніколи не сумнівалися в тому, що їхня присутність там є необхідною. Є різні люди: є молодші, є старші, більш свідомі, менш свідомі, більш адекватні, менш адекватні. Зрозумійте, армія — це знову ж таки надзвичайно неоднорідний організм, там багато всього: і симпатичного, і не дуже.

Чи не планували самі іти захищати країну?

Якщо прийде повістка — звичайно піду.

Наскільки важко зібрати потрібну суму грошей для бійців?

Це не завжди легко, але це робиться. Я думаю, що будь-яку проблему можна вирішити. Тим більше в українців, в активного сегменту українського суспільства бажання допомогти, бажання підтримати досі не зникло. Це багато вирішує. До мене от сьогодні після виступу підійшов чоловік і передав дві рації для наших військових.

Багато хто скаржиться, що ні в суспільстві, ні у владі нічого не змінилося попри війну і Майдан, начебто одних бандитів замінили інші. Як ви гадаєте, чи відбулися все-таки якісь зміни?

Якісь речі безперечно змінилися, їх не помічати неможливо. Ми зараз і поводимося, і почуваємося цілком інакше, ніж рік тому, за влади попереднього президента. Інша річ, що всім хочеться реформ, всім хочеться змін і всі чекали на ці зміни.

Власне, цю владу вибирали для того, щоби вона провадила зміни, а не для того, щоби вона повторювала дурниці, помилки, злочини своїх попередників.

Ясна річ, що до цієї влади набагато більші вимоги, набагато більші претензії, оскільки очікування були набагато більшими. Якщо від Януковича частина українського суспільства в принципі нічого не чекала, чекала лише поганого, то на цих все-таки покладалися якісь надії, якісь сподівання. Тому претензії, мені здається, цілком справедливі.

Інша річ, я би не впадав в оцю істерику і не кричав би, що влада зрадила, влада всіх зливає, влада антиукраїнська, влада на межі… Мені здається, зараз все-таки потрібно більш сконцентруватися на тому, що в нас є війна, до нас прийшла армія сусідньої держави, яка з частиною наших співвітчизників зараз воює проти нас. Це найголовніше.

Щодо персонажа пісні "Інстаграм" — чому люди й далі підтримують Кернеса?

Тому що людям зручно триматися за свої ефемерії, за свої якісь стереотипи про те, що "є от хороший господарник Кернес, який будує лавочки і садить дерева". Хоча він давно уже нічого не будує, нічого не садить — все одно людям зручно триматися за такі прості речі.

Таких персонажів, яким на все начхати і байдуже до ситуації в країні, є насправді багато. Як на них вплинути?

Треба робити свою справу, якщо ця справа буде робитися добре, то це буде найкращий аргумент і найкращий засіб когось у чомусь переконати. Насильно когось переконати навряд чи можливо.

Що для вас рідніше — Харків чи Старобільськ?

Я люблю і Харків, і Старобільськ. Старобільськ — це моя мала Батьківщина, я туди із задоволенням приїжджаю, а Харків — це місто, яке я дуже люблю, в якому хочу далі жити.

Ви плануєте екранізувати роман "Ворошиловград". Чи є вже знімальна група і якісь домовленості?

Є режисер Ярослав Лодигін, який хоче зняти “Ворошиловград”, ми з ним уже кілька років працюємо над цією ідеєю.

Сподіваюся, влітку почнемо знімати. Але щось загадувати – це настільки невдячна справа...

Це дуже коштовний проект, він затратний, потребує великого бюджету, тому я боюся зурочити. Коли почнеться знімальний процес, я думаю, про це всі дізнаються.

У якому місті заплановані зйомки?

До війни ми хотіли робити це у Старобільську. Зараз – я не знаю, наскільки це можливо, наскільки це доцільно робити саме там.

Плануєте ще якісь роботи із Михайлом Лук'яненком (який екранізував "Депеш мод")?

З Михайлом зараз ми кіно показуємо (30-хвилинний фільм "Hot dogs" Жадан та "Собаки в космосі" показують перед своїми концертами під час презентації альбому "Бийся за неї" — "24"). Думаємо, йому замовимо зняти наші якісь концертні виступи. Це наш друг хороший, з ним легко і добре працюється. Він професійно, оперативно і якісно робить свою роботу.

Нещодавно ви завершили роботу над новою поетичною збіркою. Чи показуєте свої нові вірші за кордоном, як там сприймають воєнну тематику?

Багато із цих віршів уже перекладені. Сприймають з інтересом, тому що це та тема, яка є в газетах, яка є в новинах – війна. Десь в інших країнах, безперечно, вони викликають якийсь підвищений інтерес, часто зумовлений суто якимось політичним контекстом.

Україна останнім часом зазнає великих втрат — як на фронті, так і поза його межами. Підкажіть, як українцям із цим жити?

Потрібно щось робити весь час. Якщо ти сидиш і переживаєш, рефлексуєш, якщо ти читаєш новини і при цьому нічого не робиш, тоді дуже швидко можна впасти у зневіру, в істерику, в якийсь неадекватний стан, просто потрібно щоденно щось робити, робити свою роботу, допомагати іншим людям, допомагати країні, допомагати суспільству, не відсторонюватися, не закриватися і не боятися.