Нас всіх вело на Майдан, – інтерв'ю з Максимом Франком, який в 17 років став добровольцем
"Цей момент ще раз настав і ще раз підкреслив важливість об'єднатися та боротися далі", – так учасник Євромайдану, доброволець Максим Франко говорить про Революцію Гідності. 17-річним він пішов на протести, аби виборювати право України бути самостійною і незалежною.
8 грудня 2013 року на Майдані Незалежності в Києві зібралося близько мільйона людей. Тодішню владу закликали негайно визволити активістів, протиправно утримуваних під вартою, домогтися виведення спецпризначенців з вулиць Києва та інших міст і унеможливити насильство щодо мирних демонстрантів. Протестувальники оточили весь урядовий квартал та почали встановлювати наметові містечка.
Читайте Я ніколи не бачив такої спільноти людей, – інтерв'ю з Олегом Рибачуком про Революцію Гідності
Про цінності українців, дні Революції Гідності, сутички з бійцями "Беркуту", розстріли на Майдані, день, коли втік Янукович, а також про початок російсько-української війни та підготовку до неї розповів Максим Франко на псевдо "Остап" в інтерв'ю сайту 24 каналу в рамках проєкту "Барикади Гідності". Чоловік у 17 років пішов воювати за Україну, а сьогодні перебуває в резерві "Сил спеціальних операцій України".
Максиме, розкажіть, чим займалися до початку Євромайдану?
Я був студентом і мені виповнилося 17 років. Я вів достатньо активну громадську діяльність в патріотичних громадських організаціях. Ми займалися акціями, вимогами, пікетами ще до початку революції. Ми займалися просвітницькою діяльністю в плані пропаганди української ідеології – українських поетів, діячів. Тому до Революції я мав чітку громадську позицію.
Максим Франко – учасник Євромайдану, доброволець / Фото 24 каналу, Валентини Поліщук
Чи було таке відчуття тоді, що щось "назріває" до початку Євромайдану?
Події відбувалися постійно, якісь пікети під КМДА, коли міліція когось поб’є, когось забризгає газом. Тоді це була така своєрідна романтика й цього всі хотіли, хто був у "двіжі", але ніхто не очікував, що буде така революція. Хтось припускав, але коли саме це буде, мабуть, навряд чи хтось знав.
"...ми маємо бути самобутніми"
Заради чого чи проти чого виходили на Майдан?
Про те, що буде, наприклад, війна – ми говорили. Тоді у Києві було непопулярно, інколи навіть небезпечно вітатися словами "Слава Україні!". Цим гаслом віталися тільки ті люди, які розуміли, що це значить. І за це можна було отримати в голову. Я і моє оточення ніколи не вибирали між Сходом та Заходом, між Росією чи Європою. Європа теж має певні загрози для нас через свої цінності. Тому ми не називали це Євромайданом, ми все ж таки тяжіли до того, що це перспектива зміни влади та вектору розвитку.
Революція Гідності / Фото з архіву Максима Франка
Але Янукович тягнув нас до Росії. І ми були категорично проти, бо це пряма загроза нам, нашій державності, й ми виступали та підтримували ідеї Євромайдану тільки в тому плані, щоб не наближатися до Росії. Але в решті випадків ми закликали до того, що ми маємо бути самобутніми.
На своїй сторінці в фейсбуці ви написали, що "були першими, хто підняв прапор боротьби 21-го листопада 2013 року". Розкажіть про це.
Ми прийшли 21 листопада з двома друзями. Я тоді був в організації "Тризуб" імені Степана Бандери. Тоді командир київського загону дав наказ прийти всім на Майдан. Ми ніколи без прапорів не ходили, тому взяли червоно-чорний прапор і, мабуть, перші підняли тоді його на початку цього Євромайдану. Почала з’являтися інформація у ЗМІ щодо акції на Майдані і нам казали приїхати, подивитися, що буде.
21 листопада 2013 року, початок Революції Гідності / Фото з фейсбуку Максима Франка
8 грудня, коли за різними підрахунками на Майдані було від 500 тисяч до 1 мільйона людей, опозиція дала тодішньому президенту Януковичу 48 годин для виконання вимог Майдану і пообіцяла блокувати його резиденцію у Межигір’ї. Як ви пригадуєте цей день?
Ми тоді були на Майдані, це був вихідний день. З друзями ми були на п’ятому поверсі в Будинку профспілок України і в більшості випадків ми займалися або охороною наших лідерів, або акціями – пікетами під КМДА, Кабміном та по всьому Урядовому кварталі, куди ми могли доступитися.
Увечері того дня нам "принесли новину", що повалили пам’ятник Леніну. А щодо того, хто там виступав на сцені та які ставив умови, я достеменно не пам’ятаю, тому що не стояв під сценою, ми, зазвичай, десь бігали та щось робили.
У Києві знесли пам'ятник Леніну 8 грудня 2013 року / Фото Олександра Аронця
Авторка проєкту – керівниця відділу новин сайту 24 каналу Наталя Боднар.
"Щось таки нас всіх вело на Майдан, усіх підіймало..."
Яку роль зіграла така згуртованість людей?
Всі державні міністерства писали тоді, що на Майдані не більше 100 тисяч людей. Вони давали таку похибку, яка була вигідна керівництву держави на той момент. Зараз змаргіналізовано, коли люди ходять з прапорами, вішають жовто-блакитні стрічки на руку. До Майдану такого не було. Не можу сказати точний день, але пам’ятаю момент, як я підіймався з метро й багато людей приходило з прапорами, стрічками, прапорцями.
І коли хтось крикнув "Слава Україні!" на ескалаторі, то всі відповідали "Героям слава!". Це був насправді крутий такий момент, що всі люди – за одне, що всі, хто зараз йде з тобою поруч, – всі твої. І був спільний дух, бажання змін, уявлення того, що треба щось змінювати, що ти є українцем.
Можливо, не всі розуміли, що ми єдині, але щось таки нас всіх вело на Майдан, усіх підіймало, об’єднувало. У всіх були свої мотиви та мотивації, але ідея була спільна, тому це дало результат.
Франко каже, що на Майдані всі люди були за одне / Фото з особистого архіву Максима Франка
Опишіть, як приходили ночі та дні на Майдані?
Це тривало три місяці. Відколи ми зайшли у "Профспілки" й, умовно кажучи, оселилися там, то з того моменту, після пар, я йшов у гуртожиток, переодягався і їхав на Майдан. Командир завжди ставив нас на якесь вечірнє чергування, чи то біля бочки, намету, барикад. О 6:30 щоранку в мене дзвенів будильник, я повертався у гуртожиток і йшов на пари.
"Ми думали про те, як це все закінчиться, що будемо робити"
Ви можете пригадати, про що розмовляли люди?
Розмови були різні. Тоді поширилася ідея із "псевдо", коли люди змінювали свої імена на ті, які їм присвоюють або які вони собі вигадують. Ті, хто у націоналістичних рухах, то давно знають, що "псевдо" несе за людиною якесь значення, йому давали його не просто так. А на Майдані почали появлятися різні люди, які почали брати собі "псевдо" й коли ти розмовляв, то ніколи не знав справжнього імені. Це була також свого роду певна романтика.
Франко каже, що активісти на Майдані мали "псевдо", за якими їх і знали / Фото 24 каналу, Валентини Поліщук
Спілкувалися абсолютно про все. Ми думали про те, як це все закінчиться, що будемо робити. Ці питання не давали спокою, особливо, коли було затишшя. Говорили про сім’ю, адже у когось вдома залишилися діти, хтось планував одружитися, коли закінчиться Революція Гідності. Тобто велися абсолютно буденні розмови.
Січень, умовно кажучи, був найбільш нудним, "Беркут" не штурмував барикади, не відбувалося нічого, був Новий рік, свята, всі затихли. Хлопцям ставало скучно, вони роз’їжджалися, хтось приїжджав потім, запал спадав. Так було до Водохреща, поки не почалися гостріші події.
Цікаво Рани були на обличчях, їх зашивали наживо: спогади випускників Богомольця про Революцію Гідності
Яке у вас "псевдо"?
Вибрав я його собі сам. Це було ще до Революції Гідності, коли я купив книгу українського письменника Андрія Кокотюхи "Червоний". Вона мене так надихнула незламністю духу, що я взяв "псевдо" Остап, як у головного героя книги.
На Майдані люди говорили про буденні речі – сім’ю, дітей, одруження / Фото 24 каналу, Валентини Поліщук
Коли було так зване "затишшя", чи були у вас відчуття, що Майдан не переможе?
Багато хлопців приїхали з інших областей. Вони жили у Будинку профспілок на п’ятому поверсі. І ця буденність, що ти йдеш на чергування, обідаєш, щось робиш – проїлася для тих, хто був з натхненними революційними ідеями щось робити.
У мене ж ситуація була іншою, я тут вчився, потім йшов на Майдан, який не давав нам просто сумувати. Інколи ми обклеювали метро листівками "За Майдан", "За Революцію", їздили на зустрічі, обговорювали наші плани на майбутнє, хто як має підтримувати нас при розвитку різних варіантів подій.
Ми робили розвідку, ходили на "Антимайдан" у цивільному одязі, розмовляли російською, щоб вивідати якусь інформацію. Тобто ми робили певні спецоперації на той момент.
Максим Франко, учасник Євромайдану, доброволець / Фото 24 каналу, Валентини Поліщук
Що говорили вам на "Антимайдані"?
Там було страшно. Треба було пройти через кордон міліції на "Антимайдан", бо туди всіх не пускали. Ми зайшли у намет наче погрітися, сказали, що новенькі, що приїхали з якоїсь області. Нам сказали, що можете скинути речі та десь розташуватися. У них ситуація була кардинально іншою. Вночі там було дуже мало людей, їх звозили на день зазвичай. А вночі там залишався хтось почергувати. Тому більшість наметів стояли пусті.
А що розповідали ці люди?
Чесно кажучи, ми приходили зробити розвідку, скільки їх там є. Особливо якихось глобальних діалогів не вели, не розпитували, щоб "не спалитися".
До вечора 8 грудня із протестувальників на Майдані Незалежності було сформовано як мінімум 15 загонів цивільної самооборони, які назвали "сотнями". Ви також були в одній із них?
"Правий сектор" – це 23 сотня Самооборони Майдану. Тоді нею керував наш друг "Іранець" – Віктор Панаско. Він був сотником "Тризубу" та керував сотнею на Майдані. Кожна сотня займалася охороною якоїсь частини барикад. Їм видавали накази, де і яка зміна має чергувати та скільки часу. Сотні займалися тим, що вони чергували на кожній позиції входу, виходу з Майдану, підтримкою внутрішньої безпеки, логістикою, підтримкою багаття, забезпечення. Якщо щось ставалося, то викликали сотників, які розбиралися.
"Вітер дув прямо на "Беркут"
Пригадуєте сутички з "Беркутом"?
На щастя чи на жаль, коли 30 листопада побили студентів, я поїхав додому. Це були вихідні. Але коли я прокинувся і про все дізнався, то зібрав речі та приїхав назад у Київ.
Друга сутичка була 10 грудня, коли "Беркут" підійшов найближче до "Профспілок" зі сторони Інститутської. Цей момент запам’ятався тим, що перед "Профспілками" розпалили бочки з багаттям і туди почали кидати верхній одяг. Вітер дув прямо на "Беркут". І цей вітер був чорний, повністю задував їх. Можливо, в той вечір це і спинило силовиків і вони не підійшли ближче, бо їм було важко.
Найжорстокіша сутичка була на Водохреще 19 січня, коли "Беркут" застосував проти нас світлозвукові та газові гранати. Це був найемоційніший момент.
Євромайдан, 2013 рік / Фото ИТАР-ТАСС
"Ми знали, що щось буде, але не знали що"
Коли відбувся розстріл протестувальників, що ви відчували? І як змінився характер Революції Гідності після цього?
Це був найскладніший момент для мене. Тому що 18 лютого я приїхав на Майдан, мені сказали бути повністю у цивільному одязі. Ми знали, що щось буде, але не знали що. Вже тоді вдень почалися перші сутички біля Кабміну. Я поїхав на розвідку, подивитися, що там відбувається. Потім я повернувся до "Профспілок" й мені сказали не покидати його до вечора.
Ввечері з 18 на 19 лютого нам було наказано збирати речі, виходити з "Будинку Профспілок", що скоріш за все ми вже не повернемося туди. І власне тоді почалися найжорсткіші події, коли "Беркут" підійшов до барикад. Тоді вже спалили БТР, який їхав на барикади зі сторони Інститутської. Був зібраний штаб і групам, які працювали на Майдані, видали накази як діяти у певних ситуаціях.
Франко каже, що активісти знали, що щось буде, але не знали що / Фото 24 каналу, Валентини Поліщук
У нашій групі було п’ять людей і ми просто рухалися туди, куди нам казали рухатися. Ніч 18 лютого у нас пройшла в різних місцях, 19 зранку ми підійшли до будівлі "Головпоштамту", де стояв намет. Нам дали поспати дві чи три години. Ми засинали під вибухи пакетів, які зривалися біля барикад на стороні Інститутської.
Коли ми прокинулися, то домовилися з охороною "Головпоштамту", щоб вони відкрили нам двері, щоб ми не вибивали. Ми зайшли туди, щоб зайняти його, бо "Профспілки" в той момент вже горіли.
Пожежа у "Будинку профспілок" / Фото з фейсбуку Євгена Будерацького
Увечері 19 лютого ми зайняли ще одну будівлю і того ж вечора перемістилися в будівлю магазину. До ранку 20 лютого ми фактично не спали, постійно були на ногах. Я дуже змерз і 20 лютого, коли більшість наших підірвалися та побігли, то я не міг встати, у мене була дуже висока температура.
Я настільки себе зле почував, що я подзвонив до знайомих, які машиною заїхали на Майдан та забрали мене додому. Я три дні лежав у гарячці й тоді повернувся. Повернувся я вже тоді, коли все сталося. У той же ж день багато груп почали їхати на Межигір’я, на різні резиденції до регіоналів.
Коли сказали, що Янукович вилетів з України, то стало зрозуміло, що ми чогось досягли. Я зрадів цьому. Потім ми побачили відео з новин, як охорона "пакувала" усе і вони з Януковичем вилітали. Спочатку було здивування, а потім радість, що ми не дарма все це робили.
До теми Народжені на Майдані: спогади людей, з яких почалась Революція Гідності
"Я з такого хлопчика став іншим"
Чим для вас стала Революція Гідності?
Багато спогадів і дуже мало фотографій. По-перше, я знайшов підтримку і нових ідеологічних друзів, які дивляться зі мною в одному напрямку. Переломним моментом став Майдан, бо я з такого хлопчика став іншим, по-іншому почав дивитися на речі, на життя, на якусь перспективу. Умовно кажучи, для мене буденні речі стали не такими важливими, як були до цього.
Прості речі вже не давали мені щастя. Майдан – це місце, на якому я довгий час не любив з’являтися, бо всі ці спогади не давали мені спокою. Моя психіка на той момент не була такою сформованою, я не був сформованою особистістю і тому це вплинуло на моє усвідомлення та ментальність.
Максим Франко каже, що "буденні речі стали не такими важливими" / Фото 24 каналу, Валентини Поліщук
Наскільки вдалося втілите те, заради чого виходили на протести?
Ми за свою незалежність боремося дуже давно, як мінімум 100 років, а як максимум, то починаючи ще від Богдана Хмельницького. Революція була 100 років тому, переломний момент був, коли ми назад вернули свою незалежність у 1991 році.
Тому я вважаю, що було багато моментів, але Майдан – був одним з найближчих та найвизначніших, він дійсно об’єднав усіх та був переломним. Однак боротьба за нашу незалежність давно триває. Просто цей момент ще раз настав та ще раз підкреслив важливість об’єднання та боротьби далі. Це був додатковий фактор для того, щоб люди ще раз усвідомили, хто вони, де вони живуть та що за свою свободу треба боротися.
"Ми знали, що Росія – наш історичний ворог"
5 грудня 2013 року американський історик, професор Тимоті Снайдер написав у своєму блозі, якщо Янукович застосовує зброю і програє, Путін зможе заявити, що для відновлення порядку потрібна російська військова інтервенція. І додав, що подібний розвиток подій був би найгіршим — і не в останню чергу для Росії. Чи відчували ви тоді вже, що буде війна?
Я не відчував, що саме такою вона буде. Але ми знали, що Росія – наш історичний ворог і нам прийдеться з нею воювати. Але ми не знали, що буде саме так, що вони зайдуть у Крим по такому формату, по якому вони зайшли. Коли у квітні почали вже захоплювати адміністрації на Сході України, то це також було неочікувано для нас.
Можливо, для когось це було очікувано, але для мене ні, бо я не військовий стратег, я не займався до цього військовою справою. Тому я не міг оцінити, які можуть бути дії при такому розвитку подій. Коли Майдан переміг, то ми відчували, що Росія давить на нас, що щось стовідсотково буде, бо влада змінюється і вона невигідна Росії.
Війна: перші загони
Коли почалася війна, вам було 17 років. Ви, як доброволець поїхали воювати. Як все це починалося?
До Харкова поїхала частина наших хлопців з "Патріоту України", які стали "Східним корпусом", а потім "чорними чоловічками". Вони поїхали одними з перших. Тоді в Харкові все вийшло й втримали ситуацію. А коли вже повідомили про Крим, то ми одразу подумали, що треба їхати. Але їхати туди – це була романтика, бо ми не відійшли ще від Майдану й думали, що ми можемо захищати півострів.
До теми "Беркут" не наважився зайти до Михайлівського монастиря, – священник про розгони Євромайдану
Скоріше була задача евакуювати наше членство з Криму, бо були люди, які там жили та вели активну громадську діяльність від організації. Завдання тоді полягало в тому, щоб наші люди безпечно виїхали з півострова. Такі люди є, вони залишили своє житло й досі не можуть туди повернутися. А потім ми почали готуватися, почалася активна підготовка членства.
У березні 2014-го "Правий сектор" переїхав з готелю "Дніпро" в базу на Десні, де почали готувати перші загони. Це був наш перший навчальний табір. Я пам’ятаю, що з Києва у 5-й батальйон ми виїхали наприкінці червня. І в липні з Десни була відправлена перша група натренованих бійців на Схід.
У липні 2014-го з Десни на Схід поїхала перша група натренованих бійців / Фото з особистого архіву Максима Франка
"Ніхто не готувався професійно, всі готувалися як вміли"
Розкажіть про перші бої.
Це було швидко та незрозуміло. Мій перший бій був у селі Карлівка під Донецьком. Ми були там з 93-ю та 95-ю бригадами. Перед цим хлопці зайшли у саму Карлівку та вийшли з неї, а через три дні ми знову пішли на штурм під прикриттям артилерії, під танками. Це було дуже хаотично і в той момент загинув тільки один снайпер із ЗСУ.
Та тактика, якої ми тоді дотримувалися, як ми пересувалися та стріляли, дозволила всім добровольцям вийти живими. Бо на той момент все було дуже неорганізовано, незрозуміло. І так воно й було, бо ніхто не готувався професійно, всі готувалися як вміли. Потім, у серпні, ми "зачистили" Піски та підійшли до Донецька, де окопувалися.
У серпні захисники "зачистили" Піски та підійшли до Донецька / Фото з архіву Максима Франка
Тоді вже починалася якась зрозуміла наша тактика й стратегія. Бо стратегія йшла зверху від ЗСУ, вони нічого не робили без наказу й ми не могли їх змусити дати нам танки чи ще щось. А тактику ми все ж почали відпрацьовувати, як ми далі рухаємося та що робимо, хто які позиції займає. Вже з серпня почало чітко щось випрацьовуватися.
Перший бій Максима Франка був у селі Карлівка під Донецьком / Фото 24 каналу, Валентини Поліщук
"Мені подзвонив командир і сказав, що ми їдемо через 3 дні"
Яка у вас була зброя і яку роль зіграли волонтери тоді?
Мені зброю лишив покійний побратим Орест. Він загинув 17 серпня 2014 року. Але в червні він залишив мені власну зброю, цивільний карабін, якого не було тоді у ЗСУ, а набої мені привозили волонтери, друзі та всі, кого я просив, бо їх не було у ЗСУ. Це були набої, які можна було купити виключно у магазині. Волонтери зіграли достатньо велику роль, бо все, що в мене на той час було з одягу – це все привозили волонтери на базу.
Рішення піти на війну для вас не було важким?
Мені подзвонив командир і сказав, що ми їдемо через три дні" і я погодився. Не було такого розуміння, куди ми їдемо. Навіть на Майдані не було усвідомлення того, що щось може бути.
І коли ми приїхали в червні на війну, то до перших поранень, коли на твоїх очах вже хтось загинув, до цього моменту ти не розумієш, що на тебе очікує. І коли ти бачиш смерть на власні очі, тоді розумієш, що тебе чекає і тоді стає страшно. До того ти не боїшся.
Максим Франко на війні / Фото з архіву чоловіка
В яких операціях ви брали участь?
Ми були в таку найбільш "гарячу фазу". Липень – Карлівка, серпень – Піски. Були під Савур-Могилою, в Степанівці. Забирали хлопців після Іловайська. Восени також виїжджав у Піски на чергування, виконували тактичні операції по регіону. Але після жовтня я виїхав з бази та займався більш цивільною організацією по території України. Востаннє я заїжджав в Авдіївку у червні 2015 року. Після цього на Схід я не виїжджав.
Добровольці на Донбасі / Фото з архіву Максима Франка
Яку роль зіграли добровольці в цей період?
Вирішальну, бо нам було байдуже на політику і накази не стріляти. Ми були певною рушійною силою для всіх. На нас дивилися хлопці з ЗСУ, НГУ та бачили, що ми впевнені в собі, що ми можемо з автоматом бігти, куди треба та робити, що треба. Вони зі своєю технікою боялися інколи щось робити й ми стимулювали їх.
На початку війни ми все ж були вирішальною силою та стимулювали до руху, що треба відвойовувати території. Гарний приклад цьому ДАП (Бої за Донецький аеропорт), де наші хлопці давали також гарний приклад для наслідування. Скрізь, де були добровольці, вони давали якісний приклад рушійної сили.
Добровольці на війні були певною рушійною силою для всіх / Фото з архіву Максима Франка
Потім, коли почали підписувати мінські угоди, то важку техніку відводили, забороняли стріляти. Тоді роль добровольців почала ставати проблемою для керівництва держави, бо ми все ж таки нікому не підпорядковувалися, окрім командування ДУК "Правий Сектор". Ми узгоджували спільні дії з ЗСУ, але не корилися їхнім наказам. Тому ми стали проблемою для керівництва держави. І вони почали нас переманювати в ЗСУ, НГУ, МВС, "Альфу", обіцяючи нам різні переваги, на що ми не повелися та залишилися самобутніми.
"Гідність – це незламність своїх принципів"
У суспільстві останню революцію заведено називати Революцією Гідності. Що таке гідність для вас?
Гідність – це перш за все незламність своїх принципів. У кожної людини мають бути принципи, які вона наслідує протягом життя. Я вважаю, що гідність людини – це коли вона не порушує своє слово та свої принципи ні за яких обставин. Якщо людна здатна переступити через них, тоді вона втрачає повагу в оточенні, на мою думку.
Франко вважає, що кожна людина має мати принципи, які наслідує протягом життя / Фото 24 каналу, Валентини Поліщук
У мене принципи випрацьовувалися аж задовго після війни, коли я багато переусвідомив, прожив особисте життя як і військове, так і цивільне. Наприклад, в мене є дуже категоричний принцип, що я розмовляю українською мовою в Україні. Я можу перейти на іноземну, якщо це іноземець, якому треба донести якусь правильну думку і який не розуміє української.
Дуже дивно вважати, що в Україні позиція – розмовляти українською, але в наших реаліях це те, що випрацьовувалося з часом. Другий принцип – це те, що в нас війна, у нас є чіткий ворог і ми маємо об'єднуватися проти нього з тими, хто готовий щось робити.
Дивіться відео про події на Майдані 20 лютого 2014 року