У ніч на 30 листопада 2013 року на майдані Незалежності влада вдалася до жорстокого силового розгону активістів. Частина протестувальників, які зуміли втекти та уникнути жорстокого побиття, знайшли прихисток у стінах Михайлівського Золотоверхого монастиря.
До теми Рани були на обличчях, їх зашивали наживо: спогади випускників Богомольця про Революцію Гідності
І вже у ніч з 10 на 11 грудня 2013 року дзвони "Золотоверхого" вперше за 8 століть били на сполох, сповіщаючи киян про наступ спецпідрозділу "Беркут" та спробу відтіснити мітингарів із майдану Незалежності. Михайлівський Золотоверхий став притулком для активістів та місцем першої мобілізації. Яку роль відіграв монастир у Революції Гідності – в інтерв'ю 24 каналу в рамках проєкту "Барикади Гідності" розповів священник Православної Церкви України Михайло Омельян.
Михайло Омельян / Фото 24 каналу, Валентини Поліщук
"Українська церква відчинила своє серце"
30 листопада ченці підняли братію та відкрили основну браму. Тільки у соборі шоковані мітингарі змогли відчути безпеку та оговтатися від нападу. Ви можете пригадати цю мить, коли люди прибігли за захистом? Чому важливо було тоді захистити їх?
Варто відзначити, що відкрив браму послушник Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря. Він також був активістом Майдану, довгий час відвідував його, спілкувався з людьми й у ту ніч, коли побиті студенти прибігли до нас, на територію Михайлівського Золотоверхого. Він, не запитуючи ні в кого дозволу, а за покликом серця, відчинив двері.
Це показує, що українська церква відчинила своє серце, а це серце вже давно було відчинене для кожної людини. І ці побиті студенти зайшли до Михайлівського монастиря для того, щоб отримати прихисток. Церква захистила і стала місцем не тільки духовного захисту, але і тілесного. Тому цей послушник, відчинивши двері, зробив великий подвиг. Як ми бачимо, про це багато говорили в ЗМІ й люди про це відгукувалися достатньо позитивно. Але насправді він зробив те, що мав зробити кожен на його місці, кожен священнослужитель, кожен монах.
Українська церква "відчинила своє серце" для активістів Майдану / Фото 24 каналу, Валентини Поліщук
Ви можете пригадати, скільки тоді було людей?
Було близько сотні людей. Найперше, що потрібно було показати, – це те, що священники разом з ними, що священники не цураються та відкривають свої обійми для них. Багато з них потребували першої допомоги. Звісно, як на цей момент могли, так допомогли – перебинтували, подали теплий чай, адже потрібно було і зігрітися. Собор став таким собі прихистком для студентів.
Коли "Беркут" біг за студентами, то на територію "Михайлівського" він не наважився зайти. Цей "Беркут", фізично сильний, могутній і при певній владі впав, зламався перед силою духа. І сила духа його подолала. Пригадується мені історія зі "Священного писання", коли Давид боровся з Голіафом. Голіаф також був повністю озброєний, а Давид голими руками, лише з каменем і пращею переміг його.
Ми бачимо, що сила духу перемагає, надихає і зміцнює людину. Тому "Беркут", попри всю свою силу, злякався Духу Божого, який є в храмі. І тому вони на територію не зайшли, а активісти одразу ж після себе закрили ворота, загородили їх і тут залишилися.
У ніч на 30 листопада 2013 року студенти, побиті "Беркутом", прибігли до Михайлівського собору / Фото з фейсбука Митрополита Епіфанія
"Він бив на сполох і завдяки цьому набату люди згуртувалися..."
У ніч на 11 грудня 2013-го вперше за вісім століть Київ почув набат Михайлівського собору. Тоді очікувалось, що правоохоронці проведуть "зачистки" маніфестантів Євромайдану. Іван Сидор розпочав дзвоніння, тим самим закликаючи киян допомогти та підтримати протестувальників. Як приймалося рішення про те, що треба задзвонити і який сенс покладений у набат?
Загалом термін "набат" – давній. Його використовували ще за часів козаків і ще раніше в арабських країнах. Це означало мідний барабан, в який били під час тривоги. А вже на сьогодні слово "набат" означає відстоювання, попередження людей про певну небезпеку.
Набат 11 грудня 2013 року – це було попередження людей, скликання киян про те, що відбувається в нашій державі, що в цей час – небезпека. На той час аспірант "Київської православної богословської академії" Іван Сидор, який сьогодні вже є священнослужителем, разом зі своїми колегами до самого ранку били в дзвони. Це було свідчення того, що потрібно гуртуватися, зібратися разом і захистити людей, які протестують, відстояти Євромайдан, початок Революції Гідності.
Священнослужитель Іван Сидор / Фото Олега Павлюченкова
Він бив на сполох і завдяки цьому набату люди згуртувалися та відстояли свободу. Отець Іван розповідав, що серед ночі до нього дзвонили, оскільки його номер телефону був на сайті Михайлівського Золотоверхого. Йому телефонували для того, щоб він дзвонив у дзвони. І з 1:00 до 5:00 вони дзвонили.
Яку роль зіграв Михайлівський собор, на вашу думку?
Михайлівський собор є осердям і центром новітніх змін в Україні. Монастир не тільки в новітні часи був таким центром. Починаючи з XII століття, він завжди був в епіцентрі усіх подій і завжди відігравав у нашій державі важливу роль. Сам архістратиг Михаїл, який є покровителем Михайлівського Золотоверхого собору, Києва та багатьох міст України, показує нам приклад боротьби зі злом.
Ще в часи до створення людини, він, як ангел, став на захист Бога проти зла. Цим він показує, що і сьогодні, в наші новітні часи, доки буде існувати цей земний світ, Михайлівський Золотоверхий монастир буде центром боротьби зі злом, центром свободи. Тобто коли ти не боїшся супротивників і ворогів, які йдуть на тебе.
Михайлівський Золотоверхий монастир є "прикладом боротьби зі злом" / Фото – 24 каналу, Валентини Поліщук
Завдяки тому, що ти маєш Дух Божий, ти можеш протистояти всім викликам, навіть найнебезпечнішим. Адже ми в мережах дуже багато читали, і під час Революції Гідності сюди приходили та розповідали, як тодішній президент (Янукович – 24 канал) хоче "розібратися" з монахами Михайлівського. І це теж не лякало.
Тобто були погрози?
Так, були певні погрози, що потрібно "розібратися" за ці дзвони й за те, що вони підтримують людей. Однак монахи не боялися жодних погроз і, звичайно, ми розуміли, що ми на боці правди. Коли людина стоїть на боці правди, то вона з Господом. Ми бачимо, що правда весь час перемагає. Навіть якщо тимчасово є якісь випробування, але все одно в фіналі переможе правда.
У найгарячіші дні Революції Гідності Михайлівський собор перетворився на польовий госпіталь для активістів. Розкажіть про це.
Кваліфіковані лікарі, які були волонтерами, надавали допомогу й важкопораненим, і легкопораненим. Навіть був такий момент, коли до нас привезли важкопораненого чоловіка і він помер. Ми запитували у лікаря, чи можна його було врятувати, наприклад, у лікарні. То він відповів, що там було настільки складне поранення, що його не можливо було врятувати б. Це вже було в дні, коли по мітингувальниках стріляли.
Інтерв'ю зі священником Михайлівського монастиря про Революцію Гідності: відео 24 каналу
Читайте Я ніколи не бачив такої спільноти людей, – інтерв'ю з Олегом Рибачуком про Революцію Гідності
"Український народ показав, що він рабом не буде"
Яка у вас була реакція, коли ви дізналися, що стріляють по активістах?
Ми не злякалися, але розуміли, що треба бути максимально ефективними, допомагати не лише словом, а й справами. Тому всі священники та монахи, які були на території, були залучені до процесу допомоги людям.
"Євангеліє" на той час ожило для простих людей, бо для багатьох це книга, яка лежить десь на полиці. Люди побачили, як Господь через наші руки, руки народу, руки волонтерів діє та допомагає кожному. Український народ показав, що він рабом не буде. Упродовж багатьох віків український народ показує, що він створений вільним і для європейських цінностей, а не для того, що нам нав’язували та в певний час багатьох вводили в оману. Янукович, як президент, вводив в оману суспільство й не вів державу до цих європейських цінностей.
Отець Михайло Омельян / Фото 24 каналу, Валентини Поліщук
"Бути поруч і молитися"
Чи виходили ви на Революцію Гідності, що саме там робили?
Варто сказати, що основний посил священників до людей – не падайте духом, ми з вами, ми разом, ми поруч і ми не боїмося. Це був чіткий наш меседж до суспільства. І ми разом з людьми перебували там, на Майдані, – звершували молебні й панахиди, коли вже були перші вбиті. У Михайлівському відспівували одного з перших загиблих – Михайла Жизневського, білоруса за походженням.
Михайло Жизневський загинув 22 січня 2014 року орієнтовно о 9:00 від кулі снайпера, яка потрапила в серце / Фото – з архіву 24 каналу
Звичайно, що основний посил священнослужителя – бути поруч і молитися. Молитви в Михайлівському відбувалися цілодобово. В одному приділі люди відпочивали, в іншому – монахи, чергуючись, читали "Псалтир". Уранці звершувалася "Божественна Літургія", ввечері – "Вечірнє богослужіння". Тому, бути поруч і показувати власний приклад – говорять більше за слова.
Я тоді якраз завершив навчання і став священнослужителем. На той час у мене було багато друзів, які ще були студентами та брали активну участь в Революції Гідності. Найперше – це була духовна підтримка саме моїх друзів. Потім ми почали спілкуватися і з іншими людьми, які приходили у Михайлівський монастир.
Священнослужителі разом з людьми перебували на Майдані / Фото 24 каналу, Валентини Поліщук
Наприклад, мій двоюрідний брат нікому не розповів про те, що їде на Майдан, а мені пізніше написав повідомлення, що він тут, в Києві, та хотів би зустрітися. Він був зі своїми друзями – студентами-активістами. Вони приїхали з Заходу України. Звичайно, що їх турбували духовні теми, позиція нашої церкви щодо цих подій, які відбуваються. Тому що думки в багатьох людей були неоднозначні, але коли вони побачили чітку позицію та кроки церкви щодо людей, то зрозуміли, що їхня церква разом з ними.
Михайлівський собор під час Революції Гідності / Фото "Українського інтересу"
Пригадую один момент, коли Майдан був розбитий на "сотні", то одна з них завітала до нас у Михайлівський. Чоловіки тоді сказали: "Ми залишаємо вам своїх дівчат, беремо щити і йдемо на Майдан. Дивіться, щоб дівчат ніхто не чіпав, щоб все було добре". Ми спілкувалися з дівчатами, яких вони нам довірили. Вони дуже переживали, бо хлопці пішли на Майдан, й вони розуміли, що дехто може і не повернутися. Але поверталися, все було добре.
У нас тут весь день була рутинна робота – приготувати чай, каву, волонтери готували їжу. Спочатку академія та монастир дали їжу студентам ще 30 листопада, а потім кияни самі приносили та мобілізувалися. Потім вже розгорнули намети й люди йшли мітингували, а тут духовно і тілесно відпочивали.
"... їхня церква разом з ними" / Фото з фейсбука Олексія Давиденка, 2013 рік
Упродовж Революції Гідності тут діяли лікарський, харчовий та побутовий склади, пункт збирання теплих речей, кухня, операційна кімната, інфоцентр та пресцентр. Як це все організовувалося?
Пригадую 30 листопада 2013 року. Це були перші дні мого служіння як диякона. Колись я в книгах читав, як митрополит Іларіон Огієнко говорив, що "служити Богу – це служити людям". Це дуже цікава та глибока фраза. І саме в цей час Майдану я зрозумів її сутність на прикладі наших священнослужителів та нашої української церкви. Служити Богу – це справді служити людям.
У суботу якраз мала звершитися "Божественна Літургія", на яку я прийшов. І пам’ятаю, що в нас вже було багато студентів, яких побили і яким ми допомагаємо. Це "служити людям" проявилося у всій своїй повноті саме в цей час. Тому перші шпиталі, які були у нас в Михайлівському соборі, у храмі святого апостола і євангеліста Іоана Богослова, надавали першу медичну допомогу тим людям, які були поранені на Майдані, які відстоювали нашу свободу, гідність і незалежність.
Михайлівський собор під час Революції Гідності / Фото Івана Сидора
І, звичайно, виникає питання, а чому в храмі? Тому що на той час це було найбезпечніше місце, де можна було звершити операцію. Багато активістів розповідали нам про те, що небезпечно їхати в лікарні та інші місця, бо можна просто зникнути безвісти. Храм і в цей час відкрив свої двері, щоб стати тимчасовим шпиталем для поранених.
Багато різних випадків було, коли на перших порах не було медикаментів, але пресцентр і штаб оголосили про те, що в Михайлівському відкрився шпиталь і потрібні медикаменти. Кияни з усього міста за досить короткий час привезли багато всього. Були лікарі з Вінниччини, з Київщини, пам’ятаю, що навіть один чоловік був з Ялти. Вони перебували у нашому храмі Іоанна Богослова та звершували кваліфіковані операції. І, звичайно, пам’ятаємо і перших померлих, які також привозили на територію Михайлівського собору.
"Служити Богу – це служити людям" / Фото – 24 каналу, Валентини Поліщук
"Ціна життя – смерть цих героїв"
Коли почали приносити вбитих хлопців, спочатку їх було п’ятеро. Ким стала "Небесна Сотня" для українців?
Зі світлин можна побачити, коли на території Михайлівського собору лежали перші вбиті герої, новітні герої. Ми згадуємо цей садок біля дерева, де у два ряди лежали померлі. Що це означало для нас? Священник розуміє про смерть і розуміє, що людина йде у вічність. Життя тут не завершується, але ми побачили ціну життя. Ціна життя – смерть цих героїв.
Вбиті герої Небесної Сотні на території Михайлівського собору / Фото"Українського інтересу"
Кожен українець і кожен, хто живе на території України, має розуміти ціну власного життя зараз. Ми спокійно можемо випити чашку чаю, помолитися в храмі, відвести дітей у садок чи школу. У цьому велика заслуга новітніх героїв, теперішніх захисників Батьківщини, які перебувають на Сході. Про це не потрібно забувати. Багато віддали своє життя заради того, щоб ми жили. Вони перейшли у вічність і, звичайно, що ми молимося у наших храмах за захисників.
"Багато наших синів і доньок загинули, поклали своє життя за кожного з нас"
Яка цінність Євромайдану та війни, яка зараз триває, на вашу думку?
Це можна оцінювати зараз у 2021 році, озираючись назад. Мури Михайлівського свідчать про цю цінність війни. Коли розпочалася неоголошена російсько-українська війна на Сході України, коли відбулася окупація Криму, багато наших синів та доньок загинули, поклали своє життя за кожного з нас. Ми також хочемо, щоб про них не забули.
Тому кожен герой, який загинув на Сході України, захищаючи нашу державу, він увіковічений на стіні пам’яті на мурах Михайлівського собору. Зараз стіна пам’яті налічує велику кількість захисників Батьківщини й, на жаль, ще до сьогодні її доповнюють і рана на території України кровоточить.
Церква хоче, аби про вбитих захисників України не забували / Фото 24 каналу, Валентини Поліщук
Коли люди приходять і дивляться на мури, то це кричущий знак, щоб вони подивилися на ціну свого життя, що хтось за них загинув та віддав своє життя, щоб вони сьогодні жили. Багато людей зараз живуть наче змирившись з тим, що відбувається на Сході. Але не потрібно миритися, бо ми знаємо, що в агресора плани достатньо великі та це не тільки Україна, а й частина Європи.
Україна, на жаль, поки стала епіцентром, де відбуваються бої. Але світу треба включатися та проявляти чітку позицію, бо якщо допустити повномасштабну війну Росії з Україною, то постраждає не тільки український народ, а і Європа, бо війна є в Центрі Європи.
"Сам народ складає частину церкви"
Часто говорять, що церква має бути поза політикою. Ви згідні з цією думкою чи ні?
Справді, священник не має бути політиком, але коли ми живемо у державі й священник достойно виконує свою місію, то, звісно, він не може бути поза процесами, які відбуваються. Тобто він має висловлювати позицію. Він спілкується з українським народом і він має доносити позицію церкви до людей, бо і сам народ складає частину церкви. Тому, звичайно, бути політиком священник не має, але в процеси, які відбуваються у державі, він має включатися, висловлювати голосно та чітко позицію церкви.
Народ складає частину церкви / Фото 24 каналу, Валентини Поліщук
Багато військових, які колись були активістами Євромайдану, зараз приходять у Михайлівський собор.
Зараз в Українській Православній Церкві є понад 600 капеланів. Вони духовно опікуються військовослужбовцями на Сході України. Звичайно, що капелани дуже часто проводять свої з’їзди, зустрічі на території Михайлівського собору. Часто до капеланів приїжджають і військовослужбовці.
Наприклад, мій друг і капелан Сергій Дмитрієв, не бувши голослівним, цілодобово на зв’язку з військовослужбовцями. Ми похрестили багатьох їхніх діток, деякі тут повінчалися. Тобто це спілкування з родинами відбувається і по сьогодні. Капелан вже став частиною їхнього життя, а військовослужбовці частинкою життя капелана.
"Ще наші предки почали цей початок і це все продовжується далі"
Що ви, як духовна людина, можете порадити, щоб зцілити українське суспільство?
Зцілює любов, бо любов – це Бог. І коли приходили до нас люди, які від куль снайпера втрачали батька на власних очах, то любов огортала. Любов священників і монахів була проявлена до них. І я бачив це духовне зцілення попри біль, попри плач, попри втрату. Все ж таки, любов дає можливість зцілити та огорнути. Тому я вважаю, що всю Україну можна зцілити любов’ю, якби кожна людина, хоча б якось проявила любов до ближнього, не на словах, а на справжніх справах. Тоді б Україна змінилася.
Священник Михайло Омельян каже, що любов дає можливість зцілити та огорнути / Фото 24 каналу, Валентини Поліщук
Україна вже змінюється, ще від часу Помаранчевої революції. Інший етап – Революція Гідності – й ці зміни вже є незворотними. Ще наші предки почали цей початок і це все продовжується далі. Зараз ми маємо великий дар не тільки державної незалежності, а маємо дар і духовної незалежності. Тобто в українській державі є українська незалежна церква. Тому єднаючись навколо Христа та любові, можна зцілити всю Україну.
"Ми відстояли свою державу"
Як Революція Гідності, на вашу думку, змінила українців?
Відкрила очі. Дуже часто Україна йшла ніби "навпомацки". Такі події, як Революція Гідності, відкривають очі, щоб бачити реалії. Ми бачимо, що частково змінила Україну Помаранчева революція, частково Революція Гідності й ці зміни тривають досі у позитивному значенні. Чому я бачу позитивне? Тому що ми відстояли свою державу. Якби не відбулося захисту нашої держави, то в нас було б те, що є в в тимчасово анексованому Криму та на тимчасово окупованій частині Донбасу.
Багато наших священників, які служили до окупації та в момент окупації, розповідали наскільки складно жити в умовах, які пропонує Росія, окуповуючи території нашої держави. Наприклад, у Криму здійснюється тиск на митрополита Сімферопольського та Кримського Владику Климента, лише за те, що він українець, що він служить в українській церкві. Його всіляко змушують перереєструвати Статут на російський. Його змушують перереєструвати храми, які належать українській церкві, щоб вони належали до російської та підпорядковувалися Московському патріархату.
Церква переконана, що зміни в Україні вже є незворотними / Фото 24 каналу, Валентини Поліщук
Владика Климент бореться і відстоює. Звичайно, що йому це непросто вдається, забирає багато життєвих сил, але він стійкий та мужній. Він до сьогодні молиться у Криму українською мовою, збирає українську громаду, хоча це відбувається підпільно, але українською мовою відбувається Богослужіння в Криму і сьогодні. Тому якби захисники, новітні герої та весь український народ не включився б і не став на захист нашої держави, то в Україні сьогодні було б те, що на окупованих територіях. Є болючі моменти, але ми відстояли й віримо, що окуповані території повернуться до України.