Перші дні Майдану: як це було
Український політик і громадський діяч, голова аналітично-адвокаційної організації "Центр спільних дій" Олег Рибачук у межах проєкту "Барикади Гідності" розповів сайту 24 каналу про Революцію Гідності: якими були перші її дні, яка атмосфера панувала серед "майданівців", чому євроінтеграція – важлива для українців, яку роль зіграли студенти та які наслідки Євромайдану.
Читайте "Вона усіх нас згуртувала": як у містах України відзначали річницю Революції Гідності
Ви були віцепрем'єр-міністром України з питань європейської інтеграції (2005 – 2006 роки) та радником Президента України Віктора Ющенка. Які кроки були зроблені тоді для інтеграції України з ЄС?
Це був період після Помаранчевої революції, коли було велике піднесення, коли "епоха Кучми" закінчилася. ЄС ще для Кучми підготував трирічну Угоду – план дій, але не дав Кучмі підписати. Готували для нього, а потім європейці почали чекати, коли в Україні відбудуться зміни, щоб справді були проєвропейські сили. І цими проєвропейськими силами стала тоді "помаранчева коаліція". Я був ініціатором того, щоб в Україні з'явився віцепрем'єр, який би координував зусилля по європейській інтеграції. І в цьому я переконував Віктора Ющенка.
Я зробив декілька візитів до Брюсселю і коли проговорювалася думка, "а що буде, якщо ми не підпишемо Угоду?". Там прямим текстом сказали, що "ми почнемо все спочатку і роки підуть на те, щоб ми вийшли на спільний документ". Україні треба було створити такі ж механізми, як у Польщі, й тут я наштовхнувся на серйозний супротив.
Перше, що не захотіли робити мої колеги в Уряді – створити Комітет європейської інтеграції. Коли я обговорював ідею створення структури, як у Польщі, з тоді ще кандидатом у президенти Віктором Ющенком, то мені було важливо розуміти, чим би він хотів запам’ятатися українцям. І коли він спитав у мене, що я вважаю, то я сказав, що треба відірвати Україну від "пострадянської пуповини" та наблизити до ЄС. Він погодився і сказав, що це буде його стратегічна ініціатива.
Олег Рибачук / Фото – 24 каналу, Валентини Поліщук
Якщо говорити, що реально було зроблено для інтеграції, то дуже мало. Замість того, щоб миттєво реалізувати цю робочу схему польської інтеграції, українська влада загрузла у внутрішніх питаннях. Досягнень не так було багато, але формально було закріплено посаду віцепрем'єра. Тому можна сказати, що ми тільки побудували організаційний фундамент. Але у нас не запрацювала така схема, як у поляків, та і досі не працює.
Уряд Азарова 21 листопада 2013 року вирішив призупинити процес підготовки до підписання Угоди про асоціацію з ЄС. На Майдані Незалежності в Києві збирається перша група прихильників євроінтеграції. Яка була ваша реакція та дії, коли ви про це дізналися?
Я пам’ятаю, що незадовго до цього у мене була конференція, де був мій колега Вілкул-молодший, який формально був віцепрем’єром з питань європейської інтеграції. І коли він виступив, то я поставив йому одне питання: "Ви ж, як Уряд, одноголосно рік тому затвердили Угоду і фактично одноголосно сказали, що ми будемо цю Угоду виконувати. За рік в Угоді не помінялася жодна кома, то що за цей рік змінилося? Ви не прочитали Угоду, ви її не зрозуміли, що трапилося?".
Важливо Народжені на Майдані: спогади людей, з яких почалась Революція Гідності
Вони щось почали лепетати про те, що вигідно, а що ні. Ви не прорахували? Це ви, донецька група, яка рахує кожну копійчину, ви дійсно не прорахували? Було зрозуміло, що їм немає що говорити. Але для мене це було зрозуміло, що це – результат тої гібридної війни, яку розв’язав Путін. І він дотиснув Януковича.
На Майдан я попав після того, як "Центр спільних дій" у партнерстві з "Торговельно-промисловою палатою" у всіх обласних центрах проводили дискусії, в тому числі за участю представників ЄС. Ми розуміли, що треба працювати, пояснюючи бізнесу, що таке Угода про асоціацію. Ми зробили інфографіку, яка доступною мовою пояснювала, що ми виграємо як країна, як бізнес, де кожен з нас побачить свою мотивацію.
Олег Рибачук розповів про початок Революції Гідності / Фото – 24 каналу, Валентини Поліщук
Ми були в Донецьку та Луганську. Пригадую, як в Луганську підходили представники бізнесу й тихо говорили, що "так, ми вас розуміємо, але в нас тут вся торгівля з Росією". Остання моя презентація була в Севастополі. Журналісти тоді говорили "Что вы сюда припёрлися? Вы что не понимаете, что это не выгодно?". Там були статні люди з російським мисленням, але ніхто не міг аргументувати. І тому дискусії переходили в емоційні речі. Я сів у літак та прилетів у Київ, де з фейсбук отримав інформацію, а далі зібрав речі та перший тиждень провів на Майдані.
Якою була перша ніч на Майдані?
Першу ніч на Майдані я чудово пам’ятаю. Я приїхав, коли там ще стояв "броньовичок", де один за одним виступали депутати. І перше прохання до мене було: "Якщо там будуть депутати, то не "Беркут", а депутати розженуть цей Майдан. Це ж ініціатива, яка знизу вибухнула, вона не партійна". І з цього все розпочалося.
Під капличкою зібралася неформальна ініціативна група, де налічувалося близько 15 людей. Деяких з них я знав ще з часів Помаранчевої революції. Вже тоді прийшла вісточка з суду, яка забороняла будь-які намети, будь-що на Майдані, а було вже холодно. І ми тоді вирішили, що ми не будемо давати формального приводу для застосування сили, що ми не будемо ставити намети.
І студенти дуже пильно за цим слідкували. Нам було тоді важливо щось сказати, пояснити та закликати киян виходити на Майдан, бо Янукович мав летіти у Вільнюс – підписувати або не підписувати Угоду.
"Була дуже глибока недовіра до політиків"
На той момент усі рейтингові агенції, вся соціологія говорили, що ніякого шансу для ще одного Майдану немає. Опозиційні лідери були в’ялі, настрої були такі собі, не було кому його організувати. Соціологія говорила, що його не може бути, бо немає для цього жодних індикаторів.
Були розмови, що Янукович ніколи владу не віддасть і він всіх нас "в асфальт укатает" і опозиція "літала, як крокодил", тобто низенько. Треба пояснити, що тоді була дуже глибока недовіра до політиків. Месидж був, щоб Майдан не заполонили партійною символікою, а політиків регулярно запрошували на сцену для виступів перед молоддю.
Революція Гідності / Фото з архіву 24 каналу
З’явилися певні правила поведінки на Майдані, створилася студентська координаційна рада, яка потім дала клич всім іншим. Кульмінація мала бути в п’ятницю, коли Янукович мав бути у Вільнюсі, тоді на Майдані мав бути організований рок-концерт. Туди підтягнулися маса притомних людей, приїжджали люди звідусіль. Виявляється і мій син вів колону з вишу. І це дійсно такий приклад самоорганізації.
Чим доводилося займатися на Майдані?
Я був кожну ніч там. Мені треба було робити додатковий захист для студентів. Я мав повну довіру з ними, я організовував прохід колон, розмовляв з поліцією, щоб не було провокацій, щоб не допустити насильства, бо це були діти, а дітей треба захищати.
Також варто сказати про ще одну річ, за яку "Центр спільних дій" отримав кримінальну справу. Пам’ятаєте, Facebook-сторінку "Євромайдан"? Вона і досі є. Її вели декілька експертів з мого Центру, наповнювали змістом, перекладали англійською, французькою та німецькою. І за декілька днів на ній вже було кілька мільйонів відвідувачів.
Цукерберг навіть написав листа та визнав, що в історії Facebook ця сторінка найшвидше зросла. Ця сторінка допомагала розв'язувати логістичні питання. Не стояло питання коштів чи допомоги.
Якщо, умовно, треба якісь дрова, то вони миттєво знаходилися, тобто будь-яке питання, яке потрібне було Майдану, вирішувалося через ці комунікації. У результаті половина мого Центру працювали на цій сторінці щоденно, а частина, включно зі мною, саме на Майдані, тобто були в полі.
Євромайдан / Фото з архіву 24 каналу
Саме тому ми отримали кримінальну справу, вже були допити за "організацію масових заворушень". Хоча ми, звичайно, нікому не розповідали, що це ми, але СБУ знала. Політики вже тоді були дискредитовані.
Дуже цікаво було спостерігати за комунікацією, коли стоїть багатотисячна аудиторія фантастичної молоді й виступають Яценюк, Тягнибок, Кличко. Вони говорили шаблонами, намагалися загравати. Вони так звикли й втратили відчуття настрою, а студенти відверто хотіли почути щось інше.
Щось нове?
Так, але цього не було. Ми говорили киянам одну річ, що якщо нас не буде на Майдані, то це означає, що нам все одно, чи є в нас європейська перспектива чи ні, бо Уряд змінив рішення і ми мовчимо. А якщо нам все одно, то європейцям тим більше.
Я пам’ятаю розмову з батьками тих дітей, які були на Майдані. Вони казали: "Слухайте, у нас вже вкрали все, що можна було, а тепер у наших дітей хочуть вкрасти майбутнє?". Кияни зрозуміли, що треба приходити у свій вільний час та демонструвати свою позицію, що ми хочемо мати європейський вибір. "Каток Януковича" вже пішов тоді по всій країні – давили місцевий бізнес, а на каналах була повна цензура.
Чи було відчуття тоді, що "якщо програємо – програємо все"?
Було зрозуміло, що на нас "суне хмара", яка була над Білоруссю. Українці розуміли, що вона може переповзти й на нас. І тому мова йшла не тільки про європейський вибір, а було зрозуміло, що Янукович не підпише Угоду, в повітрі було "Путін і єдина держава".
Опозиція кинула клич, але вона точно не очікувала, що вийде стільки людей. Мало того, опозиція розгорнула свій альтернативний Майдан, бо у студентів була така вимога. Тобто, в умовній "конституції Майдану" було написано, що немає бути партійних прапорів, а лише прапори ЄС та України.
Багато хто говорив, що це національна подія для всього суспільства. У студентів було своє розуміння, яке зі системою політиків не перетиналося. Молодь не вірила політикам, а політики не вірили, що з цього щось буде. І тут несподівано вийшли люди. І що зробили політики? Не вдалося переманити студентів, тому зробили альтернативний Майдан, де поставили сцену, там крутилися ролики, та зібрали купу народу.
Я там теж був, але це було страшенно незручно. Студентів намагалися переконати перейти туди. І це було, як у фільмах про війну, де німці оточили радянських розвідників у якихось болотах, а потім кажуть, що "приходьте до нас, у нас тепло, у нас гарячий чай". Студентам так само говорили. Але студенти відповідали: "Ні, ну це ж Майдан, як ми його залишимо? Це наше сакральне місце". І ніхто не міг умовити їх. Студенти сиділи, їм було дуже холодно, наметів не було, але для них це було надзвичайно важливо – місце, яке належить людям.
24 листопада Координаційна рада столичного Євромайдану ухвалила рішення проводити акції протесту у Києві до 29 листопада, коли на саміті "Східного партнерства" у Вільнюсі було заплановано підписання Угоди про асоціацію між ЄС та Україною. Чи розуміли вже тоді Ви, що підписання не відбудеться?
Звичайно розуміли. Особисто я точно розумів. Я був учасником цієї Коордради, але потім я перейшов на чергування на Майдан.
А хто входив у цю Координаційну раду?
Це були представники різних вишів України, але треба сказати, що це переважно були галичани. Вони були ядром ініціативної групи. І ми збиралися недалеко в офісі Єгора Соболєва. Потім ця Координаційна рада розрослася. Я студентам пояснював, що треба вміти приймати рішення, але треба мати якусь стратегію. Чому з’явилася дата 29 листопада?
Саме тоді у Вільнюсі була кульмінація – підписує Янукович чи ні. Тоді студенти кинули клич по всій Україні та з усіх міст на 29 на Майдан з’їжджалися тисячі.
Я ніколи в житті не бачив такої спільноти людей, які просто випромінювали енергію, які були зовсім іншими, які не захотіли розмовляти, які не підпускали до себе політиків. З ними не можна було загравати.
Це така була аудиторія, якій не можна було вішати ці стандартні промови, до яких звикли політики. Це взагалі не сприймалося, відштовхувалося. Виникло питання, а що далі?
Активісти Євромайдану випромінювали енергію і не сприймали політиків / Фото з архіву 24 каналу
А ви думали, що далі?
Звичайно. Були комунікації, народжувалися якісь ініціативи. Ми тоді думали над тим, як зробити так, щоб можна було відстоювати європейський вибір. Коли мені зараз говорять про якусь загрозу авторитаризму, то я згадую той момент, коли я бачив, що ця загроза реальна.
Наприклад, проти нас відкрили кримінальну справу й почали допитувати людей, тоді ми змушені були знищувати документи. Ми очікували, що в будь-який момент буде арешт. Для мене було принципово – нікуди не тікати на відміну від багатьох людей, яких я не можу засуджувати, але які якось опинилися в Лондоні та ще десь, а потім знову "полум’яно" розповідали про свою роль в революціях.
Було зрозуміло, що для того, щоб по-справжньому створити акції "Громадської непокори", треба було по всій Україні послати "гінців" і робити те, що не роблять ніколи партії. Важливий момент був після 100-тисячного Майдану. Політики прийшли на Майдан Незалежності без прапорів, а лідери полетіли у Вільнюс.
Рибачук каже, що йому було принципово нікуди не тікати з України / фото – 24 каналу, Валентини Поліщук
Я туди не літав. Ми робили там акцію "ручка для Януковича", де склеїли тисячі ручок, шо українці давали Януковичу, щоб той підписав Угоду. Туди поїхав "політичний бомонд" і своїм рядовим вони сказали: "Все, ми йдемо на Майдан без прапорів". Виникало запитання, а чому спочатку так не можна було зробити? Найпідступніший момент відбувся вночі перед побиттям студентів. Я там був 22 години. Я приїхав десь о 14:00 і через добу я звідти виїхав. Я за кермом падав, але я не йшов з Майдану, поки мене не переконали в тому, що Майдан підпадає під захист політиків.
Я кожну ніч чув про те, що буде розгін. Я досвідчена людина і я розумів, що вночі на Майдані половина людей зі спецслужб та провокатори. Це очевидно для мене. Адже будь-яка масова акція в першу чергу притягує міських божевільних та представників спецслужб, які мають своїх агентів впливу, знають різні способи провокацій. Тому коли відбувся розгін Майдану, мене розбудили десь о 6:00 ранку. Коли я повернувся, то побачив "Беркут".
Коли Майдан став політичним?
З п’ятниці, 29 листопада, Майдан ставав політичним. Нам сказали, що "ви свою роль зіграли. Політики зараз у Вільнюсі й коли повернуться, то Майдан стає вже центром політичної боротьби".
Основна проблема нашої політичної системи полягає в тому, що стара політика висмикує молодих людей, лідерів цих подій, вона використовує будь-які речі, щоб прийти до влади, але вона ніколи не є політичною силою, яка може пояснити щось людям. Вони не конкурують ідеями, вони не намагаються "запалити" молодь або зрозуміти її чи знайти свого виборця. Вони кожен раз діють по одній схемі.
Актуально "За ці кілька хвилин ми переродилися": як герої у 2021 згадують перший кривавий розгін Майдану
І зараз ми знову бачимо цю бутафорію – Гройсман, Аваков, Разумков – вся ця кампанія, яка триває зараз, вона точно по цій схемі йде. Ми знову наберемо нові обличчя, потім туди натикаємо якихось пасіонарій з молоді, але при цьому ми не можемо сказати, а чим ми будемо відрізнятися у майбутньому. Це те коло, з якого ми досі не можемо вийти за 30 років незалежності.
Я дивилася ваш виступ 27 листопада 2013 року, де ви кажете, що в "нас немає загрози від міліції й у нас немає загрози від "Беркуту". Ви справді так думали?
Я говорив, що ми не є загрозою для "Беркута" і я дуже багато з ними спілкувався. Я добре пам’ятаю, коли в якийсь момент почали звужувати кільце. І мені потрібно було розмовляти з "Беркутом". Вони мене всі знали і я їм казав: "Ми не є для вас загрозою, ми виконуємо рішення суду, ми не ставимо ніякі намети, ми мирно протестуємо, ми виступаємо за європейський вибір. Тут стоять ваші діти, ці діти для вас не загроза. Для чого ви, озброєні до зубів, звужуєте це кільце? Ви офіцери".
Мені було зрозуміло, що сам по собі "Беркут" – не загроза, бо загроза на Банковій. І я досі не знаю, хто дав цю команду. І досі це невідомо – Андрій Клюєв чи ні. Та для чого було це робити, коли студенти прийняли рішення розійтися і далі ми мали робити кампанію "Громадської непокори".
"Беркут" на Майдані / Фото з архіву 24 каналу
У середовищі активістів й аналітиків від грудня 2013 року була й лишається понині теза про те, що політики хронічно відставали від рядових протестувальників. Відомий історик Ярослав Грицак ще в січні 2014 року озвучив думку: влада є позавчорашньою, опозиція – вчорашньою, Майдан – сьогоднішній. Ви згідні з цим?
Я хочу сказати, що ця подія не мала лідерів і вони були розгублені. В українських умовах народжуються якісь речі з людьми, які нічого нового не пропонують, не мають ніякої візії, не можуть торкнути ні молодь, нікого. Не мають жодної оригінальної ідеї, жодної політики, але намагаються переконати, що вони – саме та сила, яка зробить нас щасливими. Це важливо розуміти, що зараз ситуація фактично дуже схожа. Ми теж не бачимо якихось проривних ідей, іншого бачення, дискусій про те, якою має бути система в Україні.
"Завжди ці силовики у диктаторських режимах так себе поводять"
24 листопада колона учасників акції протесту рушила з Європейської площі до будівлі Кабінету Міністрів, підходи до якої були оточені "Беркутом", там же сталися перші сутички з силовиками. Чи відчували ви себе в безпеці? Скільки силовиків тоді виставили?
Я про це не думав. Я до силовиків приходив і знав, що їм казати. Я їх не боявся ніколи. Наприклад, коли почали звужувати кільце й збоку Хрещатику виставили дерев’яні будиночки, типу під Новий рік, це ж святе діло і тут же мають стояти ці "до зубів озброєні Санта-Клауси".
Пригадую, як одна жіночка йшла на Майдан та хотіла пройти між будиночками, а там якийсь "копітан" сказав їй обійти. А я запитую: " А на підставі чого?". Йому зверху ніхто не давав наказ не пускати бабуль між будиночками. Він просто відчував, як Путін, що його час прийшов тут, що він тут керує.
Революція Гідності / Фото з архіву 24 каналу
Пригадую і другий випадок, як пузатий капітан з автоматом не пускав після побиття студентів священників у Михайлівський собор. Я підходжу і кажу: "На підставі чого? Ти хто такий? Ти хоч автоматом вмієш користуватися?"
Відчувалося, що цих людей просто пре від того, що вони можуть сказати щось. Завжди ці силовики у диктаторських режимах так себе поводять. Для них це принципово, вони визначають, що положено, а що ні. Він почав мені щось там мямлити про "Головне управління", а я йому відповідаю: "Не тринди, тобі не говорили". Йому просто було важливо відчути, що він тут впливовий. Але так не буде. Тому я про свою безпеку менш про все думав. Якщо чогось боятися, то краще сидіти та не рипатися.
Як змінилася ситуація після побиття студентів?
Кардинально. Після того як побили, то запрацювали закони вулиці, де вибухова енергія – малоконтрольована. Я пам’ятаю як їхав на Михайлівську площу, де був мітинг студентів. Тоді вже було видно, що поліцейські перелякані. Ми зрозуміли, що це броунівський рух, але він дуже характерний. Після Помаранчевої революції Майдани розгортаються миттєво і політики там знову доганяли. Люди вже розставляли намети, з'явилися пункти збору, потім таблички, створилися сотні, їх керівники.
Після побиття студентів на Майдані запрацювали закони вулиці / Фото з архіву 24 каналу
Майдан нагадував мурашник в якому тільки на перший погляд все не раціонально, але насправді все було інакше. Політики переважно боролися за сцену. Майдан жив своїм життям, хтось слухав того, хто виступає, а хтось ні. Це був такий величезний організм, який генерував ідеї. Але він не робить це за гроші, про що не раз казав Путін, і йому дійсно треба було бачити ціль. І кожен раз, коли був застій та не було що робити, то виникали ідеї – піти на Грушевського або підтримати заклик Парасюка і йти на Межигір’я.
"На місце одного вбитого приходили буквально сотні інших"
А після перших розстрілів?
З точністю до навпаки від очікувань Путіна. Він був впевнений і мені він про це особисто говорив, що Помаранчева революція – це спецоперація за гроші, по 100 доларів кожному, Сорос, американці, європейці. На що я йому сказав, що в "Газпрому" грошей багато, спробуйте щось зробіть за ці гроші.
Після розстрілів, за розрахунками Путіна, всі мали б розбігтися. Але що відбулося? Прибрали жінок, прибрали дітей і прийшли люди, які мають бойовий досвід Афганістану, прийшли люди для яких Україна, без пафосу, важливіша за особисте життя. І на місце одного вбитого приходили буквально сотні інших. І для таких людей як Путін та Лукашенко – це страшна річ, бо в себе вони якимось чином залякують і подібного не відбувається.
Напевно, в цьому принципова відмінність українців. Це може бути викликано тим, що нас так багато нищили, що ми в момент розуміємо, що зараз, можливо, ми віддамо своє життя, але збережемо майбутнє для своїх дітей. Бо українці пам’ятають, що означає тоталітарна система. Й коли у нас з’являється загроза безпеки, коли можна безкарно побити наших дітей, безкарно вбивати десятки чи сотні на Майдані, то уявіть, що ця влада стане на всю країну, то скільки наших дітей загине, скільки нас загине?
На місце одного вбитого майданівця приходили буквально сотні інших / Фото – 24 каналу, Валентини Поліщук
Українці розуміють, що немає нічого важливішого від захисту цього "острівка свободи" і ми кожен раз, коли над нами виникає загроза "укатать в асфальт", то ми гуртуємося. І європейці теж мені особисто говорили за два тижні до розстрілу на Майдані, що "ви маєте погодитися, Янукович – президент. Вас укатают, то ми вас не захистимо".
Українці вибирають краще віддати своє життя, а не попасти під цей "каток" і просто жити в тоталітарному режимі. Ми втратили половину нації в часи Сталіна та після нього. Тому українці готові, а зараз тим більше – воювати. Ми зубами горло перегриземо, але Путіна зупинимо. З точки зору європейців, вони пройшли великий шлях. Те, що добився Путін – Європа вже точно сприймає його, як ворога. Сьогодні Україна відчуває себе в "європейському таборі".
Українці вибирають віддати своє життя, а не жити в тоталітарному режимі / Фото – 24 канал, Валентини Поліщук
Говорячи про підсумки та здобутки Революції Гідності, на вашу думку, які завдання Євромайдану вийшло реалізувати, а які ні?
Вийшло зробити тих політиків, які бачать себе в союзі з Росією, маргіналами. Досить довго будь-який український політик, який претендував на перші ролі, мав загравати якось з Москвою. Ще Ющенко про це казав, що "це наш вічний стратегічний сусід, дві тисячі кілометрів кордону, не можна ігнорувати". А суспільство вважало Путіна найпопулярнішим президентом, він багато років був популярнішим за будь-якого українського президента.
Ось це все змінилося з війною, з окупацією Криму, з війною на Донбасі. Українські військові колись не могли тиснути на гашетку, вони не уявляли собі це. Усі ці речі пройшли, у переважно більшої кількості українців в свідомості Росія – це ворог, який хоче нашої політичної смерті. Тобто, вона хоче, щоб ми визнали, що ми не є суверенними, що є один "триголовий слов'янський руський народ" і тоді нас не будуть нищити.
Рибачук наголошує, що Росія – це ворог, який хоче нашої політичної смерті / фото – 24 каналу, Валентини Поліщук
На цьому фоні політики, які просувають проросійську карту, – маргінальні політики й ви їх знаєте. І вони корисні Путіну з точки зору організацій внутрішнього безладу. Бо зараз, коли йде розмова, що цієї зими нападе Росія, то я в це не вірю. Це може бути тільки тоді, коли цьому буде передувати те, що було після студентського Майдану, коли дві тисячі "русо-турісто бритоголових" приїжджали і рвали українські прапори. Тобто, коли "п’ята колона" починає працювати тут, до неї приєднуються російські спецпризначенці, роблять внутрішні українські заколоти й тоді втручається регулярна армія. І нам це треба пам’ятати.
Що для вас означає гідність?
Усвідомлення, що її не можна проміняти на якісь матеріальні блага. Кожна людина оцінює гідність по-своєму. Поняття гідності важко описати. У мене є такий слоган: "Не курв*тись". Я ніколи не піду на якісь речі навіть, якщо це загрожує моєму життю, бо це питання моєї внутрішньої цілісності. Я вірю в те, якщо ти порушиш ці принципи, то ти так чи інакше помреш – фізично чи внутрішньо. Людина, яка зраджує, не буде щасливою.
Як відзначали День гідності й свободи у 2021 році: